Після візиту спецпосланця США Стіва Віткоффа до Москви, атмосфера навколо пошуку миру набула нової напруги. Попри численні дипломатичні консультації в Женеві та Флориді, їхні деталі зберігаються в секреті. Утім, витік 28 пунктів попереднього мирного плану дав можливість зробити висновки: Вашингтон пропонує радикальні територіальні поступки Росії, тоді як Київ та європейські столиці наполягають на обмеженнях та юридичних застереженнях, щоб мир не став викривленим компромісом.
Територіальне питання залишається найболючішим елементом можливого договору. Росія контролює понад 19% території України, включаючи Крим, більшу частину Донбасу та частини Запорізької й Херсонської областей. Москва вимагає міжнародного визнання цих територій, тоді як ООН наголошує на незаконності їх анексії. Київ погоджується лише на тимчасовий статус «де-факто окупованих», але категорично відкидає будь-яке «де-юре визнання».
За попереднім американським планом, Україна мала б відступити з укріплених районів Донбасу, що створило б демілітаризовану буферну зону. Фактично це означало б передачу територій без юридичного визнання анексії, але з реальним зміщенням лінії контролю. Європейські столиці виступили із контр-пропозицією: Україна не силою повертає території, але й не зобов’язується їх віддавати назавжди.
Окремим і критичним блоком є питання НАТО. Росія прагне отримати письмову гарантію, що НАТО не розширюватиметься на схід, а Україна не стане членом альянсу. У попередньому варіанті мирного плану США навіть фігурувала вимога внести до конституції України пункт про нейтралітет. Пізніші європейські поправки запропонували іншу модель: рішення щодо членства України в НАТО залишиться за самими державами альянсу.
Статус України всередині НАТО — не лише формальність, а запорука її стратегічної безпеки. Київ наполягає, що нейтралітет не може бути умовою миру, а історичний досвід агресії доводить: будь-які обмеження на українську армію або зменшення військової спроможності є прямим запрошенням до нових нападів. Москва ж вимагає обмеження чисельності військ і декларування нейтралітету як запобіжника проти «агресивного блоку НАТО».
Наступним викликом є гарантії захисту. США не хочуть брати на себе ризик прямої військової ескалації з Росією у випадку порушення домовленостей. НАТО не може запропонувати Україні формальний захист без членства, а самі держави Європи не мають достатніх військових спроможностей для самостійного стримування Росії. У результаті виникає парадокс: усі визнають необхідність гарантій, але механізму їх реалізації немає.
У фінансовому та економічному аспекті можливий мирний договір виглядає не менш суперечливим. США пропонують повернення Росії до формату G8, а також відкриття спільних ринків у сферах видобутку енергоресурсів, металів та інтелектуальних технологій. Це означає зняття або значне послаблення санкцій, що надасть Москві доступ до величезних інвестиційних потоків. Київ та європейські уряди застерігають: це дозволить Росії відновити військову машину і підвищити свою геополітичну вагою.
Питання заморожених російських активів у Європі стає окремою точкою конфлікту. Брюссель прагне використати їх як заставу для фінансової підтримки України на десятиріччя вперед. Москва погрожує міжнародними позовами та дипломатичними заходами, якщо буде здійснено конфіскацію активів. Це перетворює поле фінансової політики на додатковий фронт — економічної війни.
Одним із найбільш делікатних елементів переговорів стає ядерний фактор. Запорізька АЕС, що перебуває під російським контролем, залишається ризиком не лише для України, але і для всього континенту. Мирна угода повинна містити положення про її міжнародний моніторинг, але Росія не демонструє готовності передавати контроль над станцією незалежним структурам.
Важливою частиною переговорних конструкцій стає і питання легітимності влади в Україні. Кремль активно просуває ідею, що Зеленський нібито втратив легітимність через непроведення виборів. Київ же обґрунтовано відповідає: вибори неможливі під час воєнного стану та в умовах окупації. Це протиставлення юридичних наративів стає частиною гібридної стратегії Росії щодо внутрішньої дестабілізації України.
Загалом, потенційна мирна угода в нинішній конфігурації може виглядати як тимчасове припинення вогню із ризиком нової війни через кілька років. Якщо територіальні поступки Росії будуть закріплені фактично або юридично, це створить небезпечний прецедент: міжнародне право втратить силу, а геополітика перетвориться на торгівлю землею силою зброї. Україна та більшість західних партнерів наполягають: мир може бути лише в обмін на справедливість, а не на капітуляцію.
Таким чином, сьогоднішній дипломатичний процес — це не пошук ідеального миру, а боротьба за те, якою буде модель безпеки у Європі на найближчі десятиліття. Якщо Україна опиниться в сірій зоні між НАТО і Росією, континент отримає не стійку систему безпеки, а майбутній осередок нестабільності. Тому реальна дилема полягає не в тому, як закінчити війну швидко, а в тому, як зробити так, щоб її не довелося починати знову.
