Визнання Палестини Францією стало одним із найгучніших політичних кроків останніх років. Президент Еммануель Макрон, оголосивши це рішення, відкрито виступив проти бездіяльності міжнародної спільноти щодо гуманітарної кризи в Газі. Його крок викликав гостру реакцію США, Ізраїлю та впливових груп всередині Франції.
Цей крок став переломним моментом для зовнішньої політики Франції, яка довго зберігала обережність у питанні палестинської державності. Макрон підкреслив, що моральний обов’язок перед жертвами конфлікту перевищує політичні ризики. Водночас він фактично заявив про втрату терпіння до Вашингтона та Тель-Авіва.
Рішення Макрона було неочікуваним навіть для французьких дипломатів. Лише кілька днів перед тим офіційні представники МЗС уникали прямої відповіді на питання про визнання. Особистий лист президенту Палестини Махмуду Аббасу, переданий консулом у Єрусалимі, став символом політичної рішучості Парижа.
Ключовим мотивом стала глобальна хвиля обурення через зруйновані міста Гази, голод та тисячі загиблих цивільних. Австралія, Велика Британія та Канада закликали Ізраїль до гуманітарних коридорів, але саме Франція пішла на найрадикальніший дипломатичний крок – офіційне визнання палестинської держави.
Проте реакція США була різко негативною. Дональд Трамп назвав заяву Макрона «безглуздою» та заявив, що вона «не має ваги». Американські дипломати, включно з Чарльзом Кушнером, новим послом у Парижі, звинуватили Францію у «подарунку для ХАМАСу». Таке загострення сигналізує про серйозний розрив у відносинах союзників.
Ситуація ускладнюється тим, що Ізраїль спирається на підтримку США, а не Європи. Прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху отримує тверду підтримку з боку адміністрації Трампа. Інші країни «Великої сімки» поки не наслідують Францію, хоча політичний тиск на Ізраїль у Європі посилюється.
У Великій Британії прем’єр-міністр Кір Стармер різко засудив гуманітарну кризу в Газі, але не пішов на визнання Палестини. Він підкреслив, що для цього необхідне хоча б досягнення перемир’я. Франція ж вирішила діяти без очікування на спільний європейський консенсус.
Дипломатична стратегія Макрона йде врозріз із традиційною французькою політикою. Раніше Париж наголошував на важливості одночасної нормалізації відносин між Ізраїлем та арабськими країнами, включно з Саудівською Аравією. Проте нинішня гуманітарна катастрофа змусила президента змінити підхід.
Французька єврейська громада різко розкритикувала це рішення, назвавши його «дипломатичною помилкою». Організація CRIF підкреслила, що ХАМАС досі утримує заручників, і будь-яке визнання Палестини в такій ситуації є «моральною трансгресією».
Політолог Жиль Кепель, експерт із Близького Сходу, зазначає, що рішення Макрона – це емоційна реакція на кадри голодних дітей Гази та відсутність тиску США на Ізраїль. Він переконаний, що французький лідер бачить у цьому єдиний шлях зупинити подальші жертви.
Втім, питання залишається відкритим – чи матиме такий крок реальний вплив на дипломатію. Сумнівно, що одностороннє визнання змінить позицію Ізраїлю або змусить США змінити стратегію. Більшість експертів вважає, що без американської участі перспективи мирного процесу залишаються мінімальними.
Визнання Палестини стало частиною ширшої геополітичної гри. Європа перебуває у стані стратегічної невизначеності через війни в Україні та на Близькому Сході. Розрив між ЄС та США посилюється, і Франція прагне заявити про власну незалежну роль.
Важливим аспектом є і внутрішня політика. Макрон намагається зміцнити образ морального лідера, здатного приймати непопулярні рішення. Його попередники уникали цього кроку, щоб не загострювати відносини з Ізраїлем та не провокувати внутрішні конфлікти у Франції.
Американські дипломати відкрито висловлюють невдоволення. Чарльз Кушнер у соцмережах пообіцяв «переконати» Макрона змінити позицію до вересневої Генасамблеї ООН, де президент Франції планує формально підтвердити своє рішення.
Водночас французький МЗС наголошує, що ізраїльська військова операція лише поглиблює кризу, спричиняючи нові хвилі насильства та вимушених переселень. Міністр Жан-Ноель Барро заявив, що «далі терпіти це неможливо».
Історично Франція мала особливі відносини з Ізраїлем, зумовлені трагедією Голокосту та депортаціями євреїв під час режиму Віші. Але нинішня гуманітарна ситуація змушує Париж балансувати між історичною пам’яттю та прагненням до справедливості.
Чи призведе цей дипломатичний крок до нової хвилі європейської підтримки Палестини – поки що незрозуміло. Деякі країни ЄС розглядають можливість подібного рішення, однак бояться конфлікту зі США та внутрішньополітичних наслідків.
Позиція Макрона показує, що Європа поступово відходить від політики пасивного спостереження за конфліктом. Визнання Палестини – це спроба не лише підтримати постраждалих, але й змінити парадигму мирного врегулювання.
