Олександра Столяр почула новину в орендованій квартирі під Києвом: її маріупольську оселю внесли в перелік «покинуте житло». У реєстрі так позначають квартири власників, які не пройшли примусова реєстрація і не взяли російський паспорт.
Вона й так знала, що бліні й серветки з кухні вже не поверне. Але конфіскація майна болить інакше: ніби хтось вирізав сторінку з її біографії та підписав чужим іменем. Вона не згодна міняти громадянство навіть заради квартири.
Маріуполь після облога 2022 року пам’ятає запах гару, навіть коли його не чутно. Три місяці місто жило в підвалах, без води й зв’язку. ООН оцінювала руйнування як майже тотальні, а кількість убитих — у тисячах, хоч точних даних немає.
У травні 2022-го російська окупація перетворила портове місто на опорний пункт війни. Тут замикається земельний коридор до Криму, і звідси зручніше тримати під контролем морський порт Азовського моря. Саме тому бої тут були такими лютими.
До вторгнення в Маріуполь мешкало понад 450 тисяч людей. Майже половина стали переселенці, розкидані по Бердичеву, Одесі, Варшаві. У місті лишилися переважно літні, хто не мав сил або віри на довгу дорогу.
Сьогодні Кремль демонструє «відбудову»: на околицях виростають нові житлові комплекси з яскравими фасадами, дитячими майданчиками й рівними дорогами. На фото це виглядає як повернення нормального життя, але місцеві кажуть, що це лише вітрина.
Удар по квартирі на вулиці Митрополитській у Маріуполі, березень 2022 року. Облога спустошила інфраструктуру міста; за даними Організації Об'єднаних Націй, кількість загиблих, яка так і не була підтверджена, обчислювалася тисячами — Євген Малолєтка
Частина маріупольців називає картинку Потьомкінське село. Центральні квартали блищать плиткою й ліхтарями, а за рогом — «апокаліпсис» приватного сектору, де досі видно пробиті дахи і чорні віконні порожнечі.
Нові будинки стоять дорого: стартові ціни близько 100 тисяч доларів. Для людей, які тікали з одним рюкзаком і зараз живуть у тимчасових містечках, це недосяжно. Більшість квартир купують приїжджі з Росії.
Для них діє іпотека 2% — майже символічна ставка, якої немає в інших регіонах РФ. Місцевим же пропонують невелику «компенсацію», якщо підпишуться під російськими правилами. Так місто перерозподіляють, а не повертають.
Так у Маріуполі стискають права власності: будинки зруйновано, ділянки переплановано, а номери зміщено. Зміна назв вулиць і нова адресація робить українські документи непридатними в окупаційних судах. Папір не збігається з реальністю — і це вигідно владі.
Логіка проста: якщо ти не можеш довести, що квартира була саме тут, то вона «нічия». Далі її оголошують «безхазяйною» та забирають. У такому адміністративному лабіринті русифікація відбувається не гаслами, а штампами, якими переробляють місто під нових мешканців.
Наталя Свідлова колись тримала кавову й чайну крамницю в центрі. Тепер вона в Одесі, а думками ходить на 65-ту Купріна. Її будинок розібрали восени 2022-го, а на огорожі з’явився плакат вежі «65А».
Окупаційна адміністрація спершу обіцяла віддати нові квартири «на тому ж місці». Потім — «у будь-якому районі міста». Тепер люди роками чують лише тишу. Ті, хто відмовився брати російський паспорт, опиняються поза всіма списками, наче вони не існували.
Вулиця в центрі Маріуполя, у лютому, з новим рестораном «Мак Флай» — Агентство з охорони навколишнього середовища США, через Shutterstock
Пляж у Маріуполі, з портом на Азовському морі вдалині, цього літа — Ольга Мальцева
Навіть якщо хтось наважується на повернення додому, шлях проходить через фільтрація в Шереметьєво. Лише рейс у Москву, допити про ставлення до війни, перевірка телефонів. Неправильна інтонація — і людина отримує заборону в’їзду на десять років разом із втратою житла.
Поки одних не пускають, іншим переписують минуле. У місті всюди російські триколори, а українські пам’ятники демонтовані. Замість них — банери про «визволення» і святкові дати окупації. Українська ідентичність витісняється не лише силою, а й новим дизайном простору.
Біля Азовсталь, де оборонці трималися в підземних тунелях понад два місяці, Азовстальська вулиця стала Тульським проспектом. Поруч поставили глянцевий самовар і пряник як «подарунок» від Тули. Сувенір підміняє спомин про спротив, а назва — право на історію.
Для тих, хто пережив облогу, це виглядає як стирання свідків. Вони говорять тихо, часто анонімно, бо в місті за «неправильні» слова можна сісти. Звична критика комуналки чи влади стає ризиком. Страх арешту змушує людей говорити натяками або мовчати. Це стає повсякденністю.
Металургійний комбінат «Азовсталь» у пожежі, квітень 2022 року. Сотні українських солдатів трималися в тунелях під заводом понад два місяці під час облоги — Олександр Єрмоченко
Відбудова має й темний фінансовий бік. Непрозорий бюджет і масові підряди відкривають поле для корупція на будівництві. У Росії вже засудили високого чиновника Міноборони за хабарі від фірм, що працювали в місті. Усе це робиться під грифом «військова необхідність».
Аналітики оцінюють, що ще близько 4 мільярдів доларів піде на Маріуполь у найближчі три роки. Проте мешканців більше хвилює інше: інфраструктура тріщить. Дефіцит води став хронічним: подача за графіком, аварії у трубах, пересихаючі колонки. Це щоденна деталь, яка нагадує мешканцям, що війна не в минулому.
Під час боїв людей ховали просто у дворах, бо цвинтарі були недоступні. Тепер будівельники інколи знаходять людські рештки під фундаментами новобудов. Місто фізично розкопує свою смерть, і цей факт ламає будь-яку рекламну легенду про «новий початок».
Олександра згадує сусідній садок: там лежав мертвий чоловік, і сморід тримався тижнями. Коли вона їхала 2022-го, плакала кожного ранку за тим, що лишила. Коли приїхала пізніше — плакала знову, бо не змогла впізнати вулиць і облич.
Окупаційні медіа знімають сюжети про відновлений драмтеатр Маріуполя. Вони подають його як доказ «нормалізації» і туристичний магніт. Проте маріупольці пам’ятають інше: авіаудар по будівлі, де ховалися діти, й напис «діти» на площі — символ військові злочини Росії.
Мати та донька прибувають до Запоріжжя, Україна, у травні 2022 року, після втечі з Маріуполя та навколишніх окупованих сіл. Близько половини довоєнного населення міста, яке становило понад 450 000 осіб, втекло — Лінсі Аддаріо
Театр має відкритися під новими прапорами, як ніби трагедії не було. Але ця сцена для людей — місце, де їхню віру в справедливість розірвали на шматки. Вони не приймають, коли катастрофу перекривають свіжою фарбою. Для мешканців це не «культурна подія», а рана.
Колись Маріуполь був індустріальним архетипом: комбінати Азовсталь і Ілліча, порт, робітничі райони. Заводи диміли, море було брудне, але економіка трималася на сталі. Зараз руїни розчищають від снарядів, готуючи майданчик для нової, російської версії розвитку.
До війни українська мерія замовила проєкт «Mariupol Reborn»: зелений технохаб, веломаршрути на місці колій, відкриті набережні. Московський майстер-план частково копіює ці ідеї, але вбудовує їх у політику Новоросія та імперського «повернення земель».
Тому відбудова тут — не лише про бетон. Вона про те, як захоплене місто має виглядати, говорити й думати. Русифікація вкладається в кожен шкільний підручник і кожну вивіску. Навіть нові зупинки й парки працюють як декорації потрібної державі історії.
У центрі з’явився «Mak Fly» — місцевий клон американського фастфуду. Блогери з окупації пишуть про «європейський стиль», та їхні відео показують і інше: зграї бездомних собак, порожні квартали, цілі сектори, де життя не повернулося після обстрілів.
На супутниковому знімку Маріуполя, зробленому у квітні 2022 року, видно міський театр, а на землі біля нього було написано слово «діти» — Maxar Technologies/EPA, через Shutterstock
Театр, що на реконструкції, у лютому — Агентство з охорони навколишнього середовища США, через Shutterstock
Деякі мешканці справді радіють чистішим вулицям і новим пляжам. Але навіть вони визнають, що місто втратило голос. Замість української мови в публічному просторі — оголошення російською, замість свят — ритуали окупації. Люди ховають українські книжки й уникають розмов у чергах.
Влада робить ставку на демографічну заміну. Молоді родини з Росії отримують ключі швидше, ніж колишні власники можуть довести право на квадратні метри. Це вже відкрита політика зміни населення. Вона може лишитися тут надовго, якщо місто не звільнять.
Росія паралельно відсікає тих, хто може бути нелояльним. У людей із проукраїнською позицією квартири визнають «безхазяйними», а самих їх не пускають через системи перевірок. Формально все законно, але сенс очевидний. Через це повернення стає схожим на капітуляцію.
Маріупольці у вигнанні дивляться стріми з нових кварталів і не впізнають місць, де колись були їхні школи, ринки, дерева. Руїни хоча б чесні. А блискуча новобудова без твоєї адреси відчувається як чужа шкіра на знайомому тілі.
Колишній телевізійник Микола Осиченко каже, що місто розвивають фрагментарно. Будують будинки, але не відповідають на питання роботи, медицини й транспорту. Район «Невський» має нові п’ятиповерхівки, та автобусів мало. Місцева медицина й транспорт відстають від будівельних темпів.
Церемонія з нагоди другої річниці захоплення російськими військами Маріуполя, біля відреставрованого меморіалу Другої світової війни біля заводу «Азовсталь», травень 2024 року — Олександр Єрмоченко/Reuters
Вхід до металургійного комбінату імені Ілліча, ще одного заводу в Маріуполі, у липні. На банері зображені портрети Рамзана Кадирова, лідера Чечні, президента Росії Володимира Путіна та Дениса Пушиліна, глави Донецької області в Україні — Ольга Мальцева
Тло цієї забудови — війна, яка ще не закінчилась. І доки спір щодо Маріуполя триває, будь-яка реконструкція залишається інструментом пропаганди. Місто показують як «робочу модель» того, якою має стати підкорена Україна.
Для Кремля Маріуполь несе і геополітичну, і символічну ціну. Його подають як частину «історичної Росії», підсилюючи міф про Новоросія. Цей міф має перекрити пам’ять про спротив, про Азовсталь і про сотні цивільних, що загинули під час облоги.
Для України ж Маріуполь — це рана, яка відкрита щодня. Повернення міста потребуватиме не лише військової сили, а й величезної юридичної роботи: відновити реєстри, довести права власності, зафіксувати втрати, створити механізми компенсації людям.
Після деокупації доведеться розв’язувати й демографічний вузол. Потрібні програми, які допоможуть переселенці повернутися, не втративши гідності й засобів до життя. Без цього місто ризикує лишитися порожнім. Інакше повернення додому буде лише символічним жестом.
Міжнародні партнери вже збирають докази руйнувань і злочинів, але ключове питання — безпека. Без неї ні «Mariupol Reborn», ні нові житлові комплекси не матимуть сенсу. Реконструкція має йти за миром. Мир — єдина рамка, у якій відновлення має сенс.
Російська православна церква Святого благовірного князя Олександра Невського в Маріуполі, на задньому плані будівлі, що будуються, у лютому — Агентство з охорони навколишнього середовища США, через Shutterstock
Йдучи дорогою, обсадженою зруйнованими будинками, у липні — Ольга Мальцева
Історія Олександри — лише один голос у хорі тих, хто втратив дім. Вона відкриває нотний зошит для дитсадка і знову чує море, портові крани, гул заводів. Її мрія про повернення додому тримає пам’ять. Вона вірить, що цей звук колись повернеться на її вулицю.
Окремі юристи вже фіксують, що знищення адрес через зміна назв вулиць створює майбутні мінні поля для судів. Після звільнення доведеться поєднувати старі українські реєстри з новими планами забудови й повертати людям координати життя та майна. Без приниження і торгів.
Гуманітарний вимір відбудови лишається слабким: дефіцит води, нестача лікарів і зношені мережі не зникають від нових фасадів. Якщо окупація затягнеться, місто увійде в наступні зими з тією ж вразливістю, що й під час першої облоги. Вода стане першим тестом виживання для нових районів.
Росія тестує в Маріуполі модель «перепрошивки» територій: спершу лояльні іпотеки й квартири, потім нові програми освіти, далі — тиск на мову й пам’ять. Це означає, що кожен місяць окупації збільшує культурну дистанцію, яку потім доведеться долати державі і громаді.
Для Олександри ця дистанція вимірюється не політикою, а нотами. Вона чекає дня, коли зможе знову відкрити вікно своєї квартири й почути українське море. Поки що вона зберігає ключі як доказ: дім існує і його можна повернути. Вона вірить у це вперто, як у дитячу пісню.
