Кількість людей, народжених за межами Європейського Союзу та нині проживаючих у його межах, у 2025 році досягла історичного максимуму — 64,2 мільйона. За п’ятнадцять років цей показник зріс більш ніж на 60%, що перетворює міграцію з периферійного явища на один із центральних факторів розвитку європейського континенту.
Ще у 2010 році масштаб імміграції виглядав інакше: тоді йшлося про приблизно 40 мільйонів людей. Сьогоднішній стрибок — це не лише наслідок криз, воєн та економічних дисбалансів, а й результат системних змін у самій Європі, яка дедалі більше покладається на зовнішні трудові ресурси.
Найбільш показовим є розподіл цього потоку. Німеччина залишається головним центром тяжіння: майже 18 мільйонів її мешканців народжені за кордоном, причому понад дві третини з них — люди працездатного віку. Це створює парадокс: з одного боку — демографічне старіння, з іншого — постійне оновлення робочої сили через імміграцію. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця комбінація робить німецьку модель ключовою для розуміння майбутнього ринку праці ЄС.
Водночас географія зростання змінюється. Іспанія демонструє найшвидші темпи приросту — лише за короткий період кількість людей іноземного походження там збільшилася приблизно на 700 тисяч і сягнула 9,5 мільйона. Це свідчить про перерозподіл міграційних потоків у бік південних економік, які ще донедавна розглядалися як транзитні.
Картина нерівномірна і на рівні менших держав. Люксембург, Мальта та Кіпр мають значно вищу частку іммігрантів відносно власного населення. Для цих країн міграція — не лише соціальне явище, а структурна основа економіки, яка визначає як ринок праці, так і житлову політику, систему освіти та соціальні витрати.
Окремий вимір — біженці та шукачі притулку. Потоки залишаються концентрованими: Іспанія, Італія, Франція та Німеччина акумулюють близько трьох чвертей усіх заявок. Така концентрація створює асиметричне навантаження всередині ЄС і регулярно стає джерелом політичних конфліктів щодо розподілу відповідальності.
Німеччина при цьому утримує лідерство і за кількістю прийнятих біженців — близько 2,7 мільйона осіб. Це посилює її роль як гуманітарного центру, але одночасно підвищує внутрішній політичний тиск, особливо в умовах економічної нестабільності та зростання витрат на інтеграцію.
Окремо стоїть український фактор. Понад 4,3 мільйона громадян України перебувають під тимчасовим захистом у країнах ЄС. Цей масив людей не лише змінив статистику, а й вплинув на структуру міграції, додавши до неї вимір вимушеного переміщення внаслідок війни.
Сукупно ці процеси формують нову реальність: міграція більше не є кризовим винятком, а стає стабільною частиною європейської моделі розвитку. Вона підтримує економічне зростання, компенсує демографічні втрати і водночас загострює політичні дискусії про ідентичність, безпеку та соціальну справедливість.
Рекорд у 64,2 мільйона — це не фінальна точка, а лише фіксація моменту. Європа входить у фазу, де міграційна політика визначатиме не лише гуманітарні підходи, а й конкурентоспроможність континенту у глобальному вимірі.
