Нобелівська премія миру давно перестала бути лише відзнакою за миротворчість. Для Норвегії вона — інструмент «м’якої сили», спосіб заявляти про цінності та моральний авторитет на глобальній арені. Саме тому події навколо лауреатки 2025 року, венесуельської опозиційної лідерки Марія Коріна Мачадо, викликали у країні не гордість, а гостру дискусію.
Скандал розгорівся після того, як Мачадо, перебуваючи у США, публічно заговорила про можливість «поділитися» Нобелівською премією з президентом США Дональд Трамп. Ця заява пролунала на тлі її зустрічі з Трампом у Вашингтоні та схвальних оцінок американського військового втручання у Венесуелі, включно із захопленням Ніколаса Мадуро та ударами по суднах, які Білий дім називає наркотрафіковими.
Реакція Трампа була прогнозованою. Він вкотре заявив, що саме він «одинаком завершив вісім війн», і з іронією дорікнув Норвегії за те, що вона «помилково» не нагородила його Нобелівською премією миру. При цьому Трамп традиційно сплутав саму країну з Нобелівським комітетом, який формально є незалежним органом.
За попереднім аналізом Дейком, для норвезького суспільства цей епізод став болючим моментом істини: інструмент символічного впливу, який десятиліттями працював на імідж країни, раптом опинився втягнутим у гру великої політики й військових рішень, із якими більшість норвежців не згодні.
Нобелівський інститут був змушений діяти швидко. Після інтерв’ю Мачадо Fox News, де вона прямо заговорила про «спільну премію», інститут публічно нагадав базове правило: Нобелівська премія не може бути відкликана, поділена чи передана іншій особі. Рішення, мовляв, остаточне й «чинне на всі часи».
Марія Коріна Мачадо у своєму офісі минулого року — через NYT
Директор інституту та секретар Нобелівського комітету Крістіан Харпвікен намагався знизити градус напруги, наголосивши, що премія присуджується за внесок лауреата станом на момент ухвалення рішення. Проте для багатьох у Норвегії цього пояснення виявилося замало.
Колумністка тижневика Morgenbladet Лена Ліндґрен сформулювала головну претензію: проблема не в тому, що лауреат може згодом діяти всупереч ідеалам миру — таке траплялося і раніше. Новизна ситуації в тому, що премію відкрито використовують як політичний інструмент у «войовничій грі», легітимізуючи військові дії.
І справді, історія Нобелівської премії миру знає чимало суперечливих прикладів. Барак Обама отримав нагороду, коли США вже були залучені у кілька воєн. Абій Ахмед став лауреатом, а менш ніж за рік його уряд розпочав криваву кампанію в Тиграї. Премію отримували Генрі Кіссінджер та Ле Дик Тхо — ще до фактичного зриву мирної угоди у В’єтнамі.
Втім, випадок Мачадо має особливу чутливість. За словами норвезьких експертів, у країні існує майже консенсусне несприйняття Трампа як політика, який атакує ліберальну демократію. Опитування таблоїда Nettavisen ще до оголошення премії показало: близько 75% норвежців були б проти нагородження Трампа навіть у разі його вирішальної ролі в мирних угодах щодо України чи Гази.
Саме тому жести Мачадо сприймаються не як тактична дипломатія, а як удар по символічному капіталу Норвегії. Критики закидають Нобелівському комітету відсутність стратегічного мислення: мовляв, там не змогли передбачити, що премія стане аргументом для виправдання зовнішньої військової інтервенції.
Президент США Барак Обама приймає Нобелівську премію миру у 2009 році — Даг Міллс
При цьому політична доля самої Мачадо залишається складною. Після президентських виборів 2024 року у Венесуелі, де незалежні підрахунки показали її перемогу над Мадуро, влада оголосила інші результати й розпочала репресії. Опозиціонерка понад рік переховувалася, а наприкінці 2025-го таємно залишила країну, щоб приїхати до Норвегії. Її втечу, за даними медіа, організувала приватна компанія, пов’язана з ветеранами спецпідрозділів США.
У Норвегії вона не була присутня на офіційній церемонії, але з’явилася в Осло, де зустрічалася з прихильниками. Саме цей момент багато хто вважає кульмінацією нобелівського парадоксу: лауреатка миру фізично не може отримати нагороду вдома, але водночас підтримує силові дії іноземної держави.
Захисники Мачадо нагадують: вона роками ризикувала життям, протистоячи авторитарному режиму, який саджає опонентів, катує критиків і знищує свободу слова. Директорка Peace Research Institute Oslo Маріанна Даль проводить паралелі з лауреатами, які очолювали опір у нацистській Німеччині, ПАР часів апартеїду чи в радянських республіках.
«Легко з безпечної Норвегії дорікати їй за те, що вона говорить приємні речі Трампу», — зауважує Даль. На її думку, це типовий прийом виживання для політика, якого переслідує репресивний режим, і який шукає підтримки там, де вона реально можлива.
Пані Мачадо в Осло в грудні — Леонард Фогер
Цей аргумент, однак, не знімає головного питання: чи може Нобелівська премія миру залишатися моральним маяком, якщо її лауреати відкрито легітимізують військові операції з численними жертвами? Для Норвегії це питання не абстрактне, а екзистенційне для її дипломатичного бренду.
Суперечка навколо Мачадо показала, що Нобелівська премія більше не є недоторканним символом. Вона дедалі частіше опиняється в епіцентрі глобальних конфліктів і внутрішніх політичних баталій. І якщо комітет не знайде способу захистити її від використання як інструменту реальної політики, Норвегія ризикує втратити один із небагатьох важелів впливу, який не потребує ані армій, ані санкцій.
У підсумку, історія з Мачадо й Трампом — це не лише венесуельська драма і не лише американська політика. Це дзеркало для самої Норвегії, яка змушена переосмислювати межі власної «м’якої сили» у світі, де символи дедалі частіше стають зброєю.
