Пенсійна карта України: нерівність, що говорить більше, ніж цифри
Станом на 1 липня 2025 року середній розмір пенсії в Україні склав 6 410 гривень. Це, без сумніву, позитивна динаміка: порівняно з попередніми періодами, виплати зросли на 621 гривню, тобто на 10,7%. Але за сухими цифрами ховається тривожна картина — вражаюча соціальна нерівність, що простягається від заходу до сходу, від села до мегаполісу.
Найвищі пенсії отримують мешканці Києва — в середньому 8 857 гривень. Високі виплати також фіксуються у Донецькій (7 840 гривень), Луганській (7 322 гривні), Дніпропетровській (7 134 гривні) та Київській (6 814 гривень) областях. Це — регіони зі значною концентрацією промислових підприємств, великих інфраструктурних об'єктів, а також — високим рівнем заробітної плати у минулому.
На іншому кінці спектру — Західна Україна. У Тернопільській області середній розмір пенсії становить 4 967 гривень, у Чернівецькій — 5 137 гривень, у Закарпатській — 5 211 гривень. Це майже вдвічі менше, ніж у столиці. Люди, які працювали все життя, зараз отримують кошти, яких часто не вистачає навіть на базові потреби.
Таке розшарування вказує не лише на економічну нерівність, але й на глибшу структурну проблему — довготривалу відсутність регіональної збалансованості у розвитку держави.
Історичні причини: чому індустріальні регіони мають перевагу
Пенсійна система України тісно пов’язана з минулим. Від епохи Радянського Союзу до початку незалежності країна жила в моделі, де індустріальні регіони мали пріоритетне значення. Донбас, Дніпро, Запоріжжя були флагманами важкої промисловості. Працівники заводів, металургійних комбінатів, шахт — отримували високі оклади, а з ними й більші відрахування до Пенсійного фонду.
Коли настав час виходу на пенсію, ці внески відобразилися у вищих виплатах. У той час як у західних регіонах, особливо сільськогосподарських, зарплати завжди були скромнішими. Люди працювали на невеликих підприємствах, у фермерських господарствах, часто неофіційно. Внаслідок цього багато хто не мав можливості формувати пенсійний стаж належного рівня.
Реформи пенсійної системи у 2010-х і 2020-х роках частково згладили ці відмінності, але повністю подолати їх виявилося складно. Пенсійне забезпечення в Україні досі залишається глибоко залежним від минулого, яке формувалося не лише економічними, а й політичними факторами.
Демографія та регіональна структура населення
Нерівність пенсій також пояснюється демографічною ситуацією. У промислових регіонах зазвичай вища щільність населення, особливо пенсіонерів. Так, у травні 2025 року найбільше пенсіонерів проживало в Дніпропетровській області — 874,7 тисяч осіб. У Києві — 750,1 тисяч, у Харківській — 704,4 тисяч, Львівській — 670,4 тисяч, Донецькій — 607,2 тисяч.
Ці цифри відображають і рівень урбанізації, і доступ до медичних та соціальних послуг, які дозволяють людям жити довше. Водночас, у сільських районах, де проживає значна частина населення західних областей, рівень життя та доступ до медичних послуг часто є нижчим, що впливає на тривалість життя і кількість пенсіонерів.
Зменшення кількості пенсіонерів — ще один тривожний сигнал. Від початку року кількість людей пенсійного віку скоротилася на понад 83 тисячі осіб. Це частково пов’язано з демографічною кризою, частково — з міграцією та смертністю.
Таким чином, регіональні відмінності — це не лише про цифри у виплатах, а й про глибші соціально-економічні процеси, які формують майбутнє українського суспільства.
Життя на межі: що означає отримувати менше 5 тисяч гривень
За офіційними даними, більше половини українських пенсіонерів отримують до 5 тисяч гривень на місяць. Це значить, що понад 5 мільйонів людей живуть на рівні, що ледве дозволяє вижити. З огляду на зростання цін, тарифи, медикаменти, вартість оренди або утримання житла, ця сума виглядає трагічно малою.
Старенькі у селах змушені вирощувати овочі, тримати худобу, аби мати що їсти. У містах — економлять на ліках, відкладають похід до лікаря, не купують новий одяг роками. Багато хто змушений шукати додатковий підробіток, незважаючи на вік і стан здоров’я.
Така ситуація руйнує гідність людини. Вона створює відчуття покинутості, непотрібності, а іноді — навіть злості на державу. Особливо коли людина все життя працювала, віддавала сили, сплачувала податки, а тепер отримує виплати, що не дозволяють їй гідно доживати свої роки.
Пенсійне забезпечення — це не лише економічне питання. Це питання морального ставлення до людей, які побудували цю країну. Тому воно потребує не косметичних змін, а глибокої, системної трансформації.
Шляхи подолання пенсійної прірви
Розв’язання проблеми пенсійної нерівності має починатися із глибокої оцінки економічних потенціалів регіонів. Уряду необхідно запроваджувати інструменти регіонального вирівнювання — не лише через пенсії, а й через інвестиції в освіту, охорону здоров’я, інфраструктуру.
Важливо також продовжити реформу пенсійної системи з урахуванням реального трудового стажу, а не лише заробітної плати. Необхідно створити справедливу модель індексації, яка враховує не лише інфляцію, а й реальні витрати пенсіонерів.
Окрема увага має бути приділена пенсіонерам, які проживають у гірських та сільських районах. Вони часто є найуразливішими, позбавленими доступу до якісних послуг. Цілеспрямовані доплати або субсидії можуть частково компенсувати цю нерівність.
Крім того, важливо залучати громадські ініціативи, створювати центри підтримки пенсіонерів, впроваджувати програми соціальної адаптації та підтримки. Пенсія — це лише частина загального добробуту. Повноцінне життя в похилому віці потребує значно більше — уваги, турботи, гідності.
Заключення: більше, ніж статистика
Пенсійна статистика в Україні — це не просто цифри, це долі мільйонів людей. Вони щодня прокидаються з думкою, як прожити ще один день на ті гроші, які є. Вони заслуговують на більше — на гідність, повагу і підтримку. І завдання держави — не лише індексувати виплати, а змінити саму філософію ставлення до людей похилого віку.
Регіональна нерівність — це виклик, але водночас і можливість. Можливість побудувати суспільство, де місце проживання не визначає твого права на гідну старість. І де кожна людина, незалежно від того, в якому місті чи селі вона жила і працювала, відчуває себе частиною спільної країни, яка не забуває своїх.
