Дипломатична активність США навколо завершення війни в Україні різко зросла наприкінці 2025 року. Адміністрація Дональда Трампа запустила наймасштабніший від початку повномасштабного вторгнення трек переговорів із Кремлем і Києвом, але зіткнулася з взаємовиключними вимогами сторін.
Стороною, яка зараз відчуває найбільший зовнішній тиск, є Київ. Володимир Зеленський готується до консультацій із європейськими союзниками на тлі очікувань США щодо прийняття рамки, яку сприймають як таку, що суттєво враховує інтереси Москви.
Ключовими архітекторами американської ініціативи виступають спецпосланець Стів Віткофф та Джаред Кушнер. Вони провели тривалі переговори з Володимиром Путіним у Москві та окремі раунди з українськими представниками, намагаючись зблизити позиції щодо майбутньої угоди.
Публічна частина дискусії вже показала межі можливого. Росія наполягає на визнанні контролю над Кримом і захопленими районами чотирьох областей, а також вимагає, щоб Україна відійшла з деяких територій, які РФ не змогла зайняти силою.
Окремий блок вимог Кремля стосується стратегічного вибору України. Москва хоче, щоб Київ відмовився від курсу на НАТО, обмежив чисельність армії та погодився на низку політико-культурних пунктів, які Україна трактує як втручання у суверенітет.
Важливо, що Росія не демонструє готовності припинити бойові дії лише на час переговорів. Її позиція полягає у відмові від зупинки вогню до досягнення комплексної мирної угоди, що дає їй військовий простір для подальшого тиску на фронті.
Українська позиція виглядає дзеркально протилежною у питанні територій. Київ заявляє про готовність зупинити вогонь уздовж існуючої лінії фронту, але відкидає офіційне відчуження окупованих територій, включно з Кримом і частинами Донбасу.
Найчутливішим елементом для Зеленського залишаються гарантії безпеки. Україна вимагає реального та довгострокового механізму стримування, який би залучав і Європу, і США, оскільки без цього будь-який компроміс сприйматиметься як пауза перед новою атакою.
Європейські союзники підкреслюють ту саму логіку. Вони прагнуть доповнити американський проєкт власними зобов’язаннями і наполягають, що безпекова рамка має бути невід’ємною частиною домовленостей, а не постфактум обіцянкою.
У цьому контексті критики вказують на дисбаланс стартової пропозиції Вашингтона. Згідно з повідомленнями про чернетку, план Трампа передбачає поступки на користь Росії у питаннях територій та параметрів української оборони, що і стало джерелом негативної реакції в Києві.
Заяви Трампа останніх днів лише підсилили напруження. Президент США публічно демонструє нетерпіння щодо позиції Зеленського і натякає, що російська сторона начебто більш готова до пропонованої конфігурації, хоча сам Путін також не схвалив її без застережень.
Це створює дві паралельні реальності переговорів. Перша — дипломатична, де сторони шукають формули «припинення вогню» і «гарантій безпеки». Друга — військова, де повільні тактичні просування РФ можуть підштовхувати Кремль до жорсткішої позиції.
Для Києва ризик очевидний: затягування дискусії без паузи у бойових діях працює на сильнішого на полі бою. Тому теза про «slow-walking» з боку Путіна стала ключовою у комунікації Зеленського з партнерами, які мають вплив на США.
Водночас США намагаються позиціонувати свій план як реалістичний шлях до завершення війни в Україні. У Вашингтоні розуміють, що швидка угода можлива лише за рахунок болючих компромісів, але політична ціна таких компромісів для Зеленського може бути критичною.
Територіальне питання залишається найбільш вибуховим. Навіть якщо Україна погодиться на фактичне замороження фронту, юридичне визнання втрат означало б внутрішню політичну кризу і підрив міжнародного принципу непорушності кордонів.
Питання НАТО є другим мінним полем. Для Москви відмова України від членства — центральний стратегічний результат. Для Києва — це символ права на власний безпековий вибір, який не може бути обміняний на тимчасову паузу у війні.
Саме тому формула гарантій безпеки може стати єдиним мостом. Якщо США і європейські союзники запропонують механізм, порівнюваний за силою стримування з ефектом НАТО, Київ отримає аргумент для внутрішньої легітимації складного рішення.
Однак поки публічних деталей такого механізму недостатньо. Це залишає відчуття, що план Трампа більше зосереджений на швидкому політичному результаті, ніж на архітектурі довгострокової стабільності у Східній Європі.
Для Росії нинішній момент також не безхмарний. Публічна підтримка мирних ініціатив Трампа поєднується з заявами про «неприйнятні частини» плану, що свідчить: Кремль прагне отримати ще вигідніші умови або зафіксувати додаткові здобутки на землі.
Європа намагається не допустити сценарію, в якому Україну примусять до угоди без достатніх запобіжників. Тому консультації Зеленського з лідерами ключових держав ЄС і Британії мають на меті сформувати спільну позицію, здатну вплинути на фінальну редакцію американської пропозиції.
На рівні політичної економіки війни стоїть інше питання: довіра. Навіть якщо сторони знайдуть компроміс щодо Донбасу і поточного контролю над окупованими територіями, історія попередніх домовленостей формує скепсис у Києві щодо здатності Москви дотримуватися зобов’язань.
Отже, на початок тижня 9 грудня 2025 року переговори перебувають у стані «високої активності й низької визначеності». США просувають рамку, Росія піднімає планку вимог, а Україна шукає баланс між реаліями фронту та неприйнятністю юридичних поступок.
Найближчі кроки залежатимуть від двох змінних. Перша — чи погодиться Вашингтон зробити європейські гарантії безпеки серцем угоди. Друга — чи готовий Кремль хоча б до обмеженого припинення вогню для перевірки намірів.
Якщо ці умови не зійдуться, мирні переговори можуть перетворитися на інструмент політичного тиску, а не на шлях до завершення війни. Для України це означатиме необхідність готуватися до довгої оборони, посилення ППО і збереження міжнародної коаліції підтримки.
