Поки Дональд Трамп публічно дорікає європейцям за небажання долучатися до війни проти Ірану, в самій Європі визріває інший сценарій участі. Його суть проста: не входити в американську воєнну кампанію, але взяти на себе безпеку морських маршрутів після завершення найгарячішої фази конфлікту.
Саме тому нинішні дискусії про Ормузьку протоку важать більше, ніж може здаватися з першого погляду. Йдеться не лише про ескортування танкерів, а про майбутню архітектуру сили в Перській затоці: хто гарантуватиме свободу навігації, хто заспокоїть ринок і хто отримає політичний дивіденд за повернення глобальної торгівлі до норми.
Ставки тут справді глобальні. За даними Управління енергетичної інформації США, у 2024 році через Ормузьку протоку проходило близько 20 мільйонів барелів нафти на добу — це приблизно п’ята частина світового споживання нафти й нафтопродуктів та понад чверть глобальної морської торгівлі нафтою. Ще близько п’ятої частини світової торгівлі LNG теж проходило цим маршрутом.
За оцінкою редакції Дейком, Європа зараз пробує зайняти проміжну, але дуже вигідну позицію: не асоціюватися з ударами США та Ізраїлю по Ірану, однак увійти в післявоєнну фазу як сила стабілізації. Це дозволяє одночасно дистанціюватися від непопулярної війни й показати Вашингтону, що без європейських флотів світову енергетичну логістику не відновити. Це аналітичний висновок із заяв Лондона, Парижа та підготовки коаліційного формату.
Британський уряд уже 20 березня офіційно заявив, що працює з міжнародними партнерами над «життєздатним планом» захисту міжнародного судноплавства в Ормузькій протоці. Водночас Лондон підкреслив, що не хоче втягуватися в ширший конфлікт, хоча й підтримує оборону союзників і свободу морської торгівлі. Це і є головний політичний компроміс британської лінії.
Прем'єр-міністр Кір Стармер цього місяця залишає будинок 10 з Даунінг-стріт. Він став об'єктом багатьох фейкових відео, зроблених за допомогою технології штучного інтелекту — Бен Стенсол
Франція рухається в тому самому напрямку, але ще амбітніше. Спільна заява лідерів Франції, Британії, Німеччини, Італії, Японії та Нідерландів від 19 березня не лише засудила фактичне блокування Ормуза Іраном, а й прямо зафіксувала готовність долучитися до «відповідних зусиль» для забезпечення безпечного проходу. Там само йдеться про підготовче планування та стабілізацію енергоринків.
Ця деталь важлива: європейці вже вийшли за межі абстрактних заяв про свободу навігації. Якщо вірити джерелам, обізнаним із переговорами, у планах обговорюються фрегати для супроводу танкерів і торговельних суден, застосування корабельних систем ППО проти дронів і ракет, а також демонстрація сили, яка має повернути довіру судноплавних компаній і страховиків. Це ще не оголошена місія, але й точно не сирий задум.
Особливо показово, що коаліція мислиться не вузько натівською. За повідомленнями про переговори, у консультаціях бере участь близько 30 країн, а в окремих публічних формулюваннях фігурує й цифра 35. Поряд із європейцями розглядаються й партнери поза НАТО — від Японії та Південної Кореї до Австралії, Нової Зеландії та держав Перської затоки.
Це означає, що майбутня місія, найімовірніше, матиме не класичний формат операції НАТО, а коаліційний, подібний до тих, які Захід дедалі частіше використовує там, де потрібна швидкість, гнучкість і політична багатошаровість. Для Лондона й Парижа це ще й шанс показати, що Європа може організувати велику безпекову операцію без формального натівського прапора, але в повній сумісності з трансатлантичними інтересами. Це висновок із характеру заяв і кола учасників.
У цьому сенсі Ормуз для Європи — майже ідеальний театр сили. По-перше, тут ідеться про захист торгівлі, а не про наземну війну. По-друге, місія легко подається як суто оборонна: супровід цивільного судноплавства, ППО на кораблях, розмінування чи патрулювання. По-третє, політична ціна участі нижча, ніж у разі прямих ударів по Ірану, а геоекономічний ефект — величезний.
Не менш важливо, що Європа тут не стартує з нуля. Ще з 2020 року існує європейська місія EMASOH у протоці Ормуз, створена Данією, Бельгією, Францією, Німеччиною, Грецією, Італією, Нідерландами й Португалією. Вона поєднує дипломатичний і військовий треки та займається морською обізнаністю, наглядом і координацією задля свободи навігації. Тобто нинішні плани спираються на вже наявну інфраструктуру, а не на імпровізацію.
Британський військовий корабель у вівторок вирушив з південної Англії на Кіпр — Леон Ніл
Саме ця спадковість робить нову ідею практично здійсненною. Якщо після завершення війни коаліція швидко розгорне фрегати й авіаційний компонент, це буде радше масштабування вже знайомого механізму, ніж створення принципово нової операції. Для ринку така різниця критична: страховики й судновласники довіряють не тільки обіцянці сили, а й інституційній передбачуваності.
А з довірою зараз великі проблеми. Lloyd’s Market Association 23 березня спеціально наголосила, що воєнне страхування для проходу через Ормуз формально залишається доступним. Проблема не в повній відсутності покриття, а в тому, що судновласники й капітани оцінюють ризик для екіпажів і самих суден як надто високий. За даними LMA, з початку війни було дуже мало трафіку, а комерційна активність різко просіла.
Це принциповий момент для розуміння майбутньої місії. Європі недостатньо просто «відкрити протоку» в юридичному чи дипломатичному сенсі. Потрібно створити таку демонстрацію сили, яка поверне ринку психологічну впевненість: танкер не лише має право пройти, а й реально пройде без атаки дронів, ракет чи мінної загрози. І саме тому в обговореннях з’являються не символічні патрулі, а фрегати з ППО та видимий військовий супровід.
Для Трампа ця історія теж має окремий сенс. Він хоче, щоб союзники довели корисність не заявами, а конкретною військово-морською участю. Але для європейців важливо не дати втягнути себе в логіку «спершу воюйте разом із нами, потім домовляйтесь про стабілізацію». Тому й народжується формула, де Європа не бере на себе політичний тягар самої війни, але готова взяти тягар її наслідків для світової торгівлі.
У ширшому сенсі це ще й тест на європейську стратегічну автономію. Якщо Лондон і Париж справді зможуть зібрати багатонаціональну місію, забезпечити супровід танкерів і знизити паніку на енергоринках, Європа отримає рідкісний шанс показати себе не молодшим партнером США, а самостійним виробником безпеки. Якщо ж коаліція залишиться на рівні нарад і декларацій, усі розмови про геополітичну Європу знову виглядатимуть як риторика без флоту. Це аналітичний прогноз, заснований на поточній фазі планування.
Найімовірніше, вирішальним буде не лише воєнний, а й часовий фактор. Що довше Ормуз залишатиметься паралізованим навіть після формального завершення бойових дій, то сильніше вдарять наслідки по нафті, LNG, перевезеннях, добривах і страхових ринках. А отже, місія супроводу танкерів для Європи — це не благодійність і не «допомога США», а захист власної економічної безпеки через контроль над одним із головних енергетичних вузлів світу.
