Польсько-українські відносини знову проходять через небезпечну ділянку. Суперечка довкола історичної пам’яті, державних нагород і символів воєнного минулого стала не лише дипломатичною проблемою між союзниками. Вона відкрила простір, у якому Росія може діяти найефективніше — через недовіру.
Польські спецслужби готуються до можливих російських диверсій, спрямованих на загострення напруги між поляками та українцями. Ідеться не тільки про інформаційні кампанії, а й про сценарії фізичних провокацій: атаки на об’єкти, пов’язані з допомогою Україні, або інциденти, які можна використати для розпалювання взаємної ворожості.
Слова польського міністра, відповідального за спецслужби, важливі не як чергове попередження про “гібридну загрозу”. Вони показують конкретну логіку російських дій: Москва не обов’язково має створювати конфлікт із нуля. Їй достатньо знайти вже наявну тріщину й розширити її до політичної кризи.
За попереднім аналізом Дейком, саме польсько-український напрям є для Кремля одним із найцінніших. Польща стала ключовим тилом України: через її територію йде частина військової, гуманітарної, логістичної та дипломатичної підтримки. Послабити цю вісь означає вдарити не лише по Києву, а й по всій східній стратегії Європи.
Нинішня напруга виникла після рішення президента Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського найвищої державної нагороди Польщі. Причиною став спір довкола назви українського військового підрозділу, пов’язаної з Українською повстанською армією. Для України це частина антирадянської пам’яті. Для Польщі — болюча тема Волині й масових убивств поляків у роки Другої світової війни.
Ця історична рана не є вигаданою і не може бути скасована дипломатичними формулами. Польська пам’ять про Волинську трагедію залишається глибокою, родинною й політично чутливою. Українська пам’ять про визвольний рух також має власну внутрішню логіку, сформовану боротьбою проти імперій і радянського насильства.
Проблема в тому, що між цими пам’ятями існує простір, який Росія давно намагається захопити. Кремлівська стратегія не потребує історичної правди. Їй потрібна емоційна сировина: образа, приниження, недовіра, відчуття зради. Там, де історики шукають складність, пропаганда шукає короткий удар.
Польські посадовці вже фіксують посилення російської інформаційної активності. Тролі, боти й анонімні канали намагаються розганяти сварки, підсилювати радикальні голоси й створювати враження, що суспільна підтримка України в Польщі стрімко руйнується. Це класичний механізм гібридної війни: не переконувати всіх, а отруювати атмосферу.
Найнебезпечніші сценарії пов’язані не з дописами в соцмережах, а з можливими провокаціями на землі. Атака на українців у Польщі, підпал об’єкта допомоги, інцидент біля логістичного вузла, пошкодження інфраструктури або спроба видати диверсію за “внутрішній конфлікт” могли б швидко перетворити політичну суперечку на кризу громадської безпеки.
Саме тому польські служби звертають увагу не лише на військові об’єкти й критичну інфраструктуру. Під ризиком опиняються також гуманітарні організації, склади допомоги, транспортні маршрути, центри підтримки біженців, місця польсько-української співпраці. Для диверсійної логіки символ іноді важливіший за масштаб руйнування.
Росія вже показувала, що здатна діяти в Європі через непрямі інструменти: вербування, підпали, стеження, кібератаки, дезінформацію, спроби впливу на маргінальні політичні середовища. Польща й країни Балтії в цьому сенсі перебувають на передньому краї, бо є одночасно членами НАТО, сусідами війни й головними маршрутами підтримки України.
Варшава розуміє, що російська провокація не обов’язково має бути великою, щоб стати ефективною. Один добре підібраний інцидент може отримати тисячі репостів, потрапити в політичні токшоу, розділити партії, підштовхнути вулицю й створити підозру між громадами. У гібридній війні вибух часто відбувається не лише на об’єкті, а й у публічній свідомості.
Для України така ситуація особливо небезпечна. Польща залишається одним із найважливіших союзників Києва, навіть попри складні історичні суперечки, напругу навколо аграрного імпорту, втому від війни й внутрішню польську політику. Втрата довіри на цьому напрямі коштувала б Україні більше, ніж одна дипломатична сварка.
Для Польщі ризик також стратегічний. Антиукраїнська радикалізація може короткостроково здаватися інструментом внутрішньої політики, але в довшій перспективі вона працює на Москву. Чим глибше Польща й Україна сваряться, тим легше Росії просувати ідею, що східний фланг Європи розколотий, втомлений і не здатний до спільної політики.
Це не означає, що історичні питання треба замовчувати. Навпаки, саме замовчування робить їх вибухонебезпечними. Волинь, пам’ять про УПА, відповідальність, ексгумації, вшанування жертв і мова взаємної поваги потребують чесної роботи. Але ця робота не може відбуватися за сценарієм, у якому кожен жест одразу перетворюють на зброю проти союзництва.
Польсько-українська історія справді складна. У ній є спільна боротьба проти імперського тиску, взаємна допомога, травми, асиметрії пам’яті, міграція, кордон, війна й політика. Саме тому вона така вразлива до маніпуляцій. Простий міф тут небезпечний з обох боків: він або заперечує біль, або перетворює його на нескінченну претензію.
Російський інтерес полягає в тому, щоб не дати цій складності стати основою зрілого діалогу. Кремлю потрібна не пам’ять, а конфлікт пам’ятей. Не історична відповідальність, а політична ворожнеча. Не дискусія про минуле, а руйнування нинішнього союзу, який заважає Росії воювати проти України без європейської відповіді.
Тому попередження Варшави треба сприймати серйозно. Воно не означає, що конкретна атака неминуча. Але воно означає, що польська держава бачить логіку підготовки, інтерес до об’єктів і активізацію інформаційного тла. У сфері безпеки такі сигнали важливі саме до інциденту, а не після нього.
Найкраща відповідь на цю загрозу — не емоційне заперечення проблем між Польщею та Україною, а тверезе розділення. Історичні суперечки мають залишатися предметом політики пам’яті, дипломатії, архівів, церков, родин жертв і комісій. Диверсії, пропаганда й провокації мають бути предметом спецслужб, прокуратури та контррозвідки.
Це розділення особливо важливе для суспільств. Коли в інформаційному просторі з’являється черговий скандал, анонімне відео, заклик до помсти або “доказ” нібито ворожих намірів українців чи поляків, перше питання має бути не емоційним, а безпековим: кому вигідно, щоб саме зараз ця історія стала вибухом?
Польща й Україна не є країнами без проблем. Але вони є країнами, чиє партнерство стало одним із головних бар’єрів на шляху російської експансії. Саме тому Москва прагне не просто посварити уряди. Вона прагне зробити так, щоб поляки й українці почали дивитися одне на одного не як на складних союзників, а як на природних ворогів.
У цьому й полягає суть нинішнього попередження. Російська гібридна війна не завжди приходить у вигляді танків, ракет чи відкритих погроз. Вона може прийти як підпал складу, фальшивий акаунт, провокатор біля пам’ятника, напад на біженців або інформаційна кампанія, що змушує суспільство повірити в неминучість розриву.
Польсько-українські відносини зараз потребують не риторичного тепла, а холодної дисципліни. Пам’ять має бути чесною. Політика — відповідальною. Безпека — уважною. Бо найбільша перемога Росії в цій ситуації була б не в одному акті саботажу, а в тому, щоб після нього Варшава й Київ почали підозрювати одне одного більше, ніж Москву.
