Прихована війна: Як секретний альянс України та США змінив баланс сил із Росією

Витоки та перші кроки партнерства

Найважливішим етапом цього партнерства було оперативне переміщення українських генералів за допомогою британських командос, які, перебуваючи поза формальною формою, виконували завдання з високим ризиком. Вони організовано відправили керівників українського командування через дипломатичні пункти на польському кордоні до стратегічного центру в Німеччині – Clay Kaserne, штаб-квартири американської армії Європи та Африки у Вісбадені.

За словами генерала Михайла Забродського, який був одним із учасників цього процесу, його привели по сходах до оглядового майданчика над Tony Bass Auditorium – місцем, де колись проводилися загальні збори та спортивні заходи, а нині – розгорталася складна операційна діяльність. Тут представники союзних держав працювали у тимчасових кабінетах, координуючи постачання західного озброєння, зокрема артилерійських систем M777 та 155-мм снарядів, які мали стати символом нової ери у протистоянні російській агресії.

Одразу після цього генерал Забродський зустрівся з командувачем 18-ї десантно-штурмової корпусної групи, генералом Крістофером Доног’ю, який запропонував ідею партнерства. Ця ініціатива, що охоплювала аспекти розвідки, стратегії, планування та використання сучасних технологій, мала стати секретною зброєю в очах адміністрації Байдена. За офіційними словами американської влади, ця співпраця покликана була не лише рятувати Україну, але й захищати ідеали, що були закладені після Другої світової війни.

Партнерство між США та Україною, яке трималося у суворій таємниці лише для вузького кола осіб, стало основою успішних військових операцій, що мали руйнівний вплив на російські війська. Завдяки розвідувальним даним, зібраним із застосуванням американських технологій, українські сили змогли успішно завдавати ударів по стратегічних об’єктах противника. В рамках кампанії було знищено 58-ту об'єднану армійську групу росіян, де використання американської розвідки дозволило локалізувати головні штаби противника в Херсонській області, що призвело до загибелі високопосадовців та офіцерів.

Ще один яскравий приклад – атака на Кримський порт у Севастополі. На фоні масштабного контрнаступу в 2022 році, коли російські війська почали активно перевантажувати свої сили в Чорному морі, за підтримки Центрального розвідувального управління (ЦРУ) було організовано атаку за допомогою морських дронів. Цей хід змусив росіян відступати та змінити тактичні позиції, що додало впевненості українському командуванню та союзникам.

Протягом усієї війни американські військові та представники розвідки працювали разом з українськими командирами, створюючи синергію, яка дозволила впроваджувати точкові удари по ключових об’єктах противника. Американські фахівці не лише направляли великі стратегічні плани, а й забезпечували оперативну підтримку, передаючи детальну інформацію безпосередньо на полі бою. Така співпраця стала частиною "ланцюжка вбивств", як зазначив один з європейських керівників розвідки, який був вражений тим, наскільки глибоко представники НАТО стали залученими до українських бойових операцій.

Воєначальники України, США та Британії під час зустрічі в Україні у серпні 2023 року. Валерій Залужний

Виклики та внутрішні суперечності

Однак успіх цієї співпраці не був безконфліктним. На практиці виникали численні розбіжності у підходах до вирішення стратегічних завдань. Українські командири часто відчували, що американські радники, з їх прагненням до обережних і поступових кроків, не можуть зрозуміти прагнення українців до рішучого та масштабного наступу. Для українських військових війна була питанням виживання і можливістю завершити конфлікт якомога швидше, тоді як західні партнери намагалися мінімізувати ризики, що могли б призвести до ескалації та потрапляння у зону ядерного конфлікту.

Цей конфлікт підходів відобразився і на високому рівні. З одного боку, президент Володимир Зеленський, орієнтований на швидке завершення війни з перемогою, часто вступав у суперечності з головнокомандувачем, який розумів необхідність зважених кроків і поступового нарощування бойової потужності. З іншого боку, американські військові радники і представники розвідки неодноразово підкреслювали, що надмірна амбіційність та відмова від реалістичної стратегії може призвести до катастрофічних наслідків.

Напруга зросла, коли, у середині 2023 року, українське командування вирішило зосередити всі сили на контрнаступі, спрямованому на відновлення контролю над містом Бахмут. Це рішення, прийняте всупереч рекомендаціям американських експертів, виявилося фатальним: кампанія затягнулася, вичерпала бойовий потенціал та зрештою завершилася як провал. Цей випадок став символом того, як внутрішня політична боротьба та розбіжності в стратегії можуть підривати навіть найуспішніші тактичні операції.

Генерал-лейтенант Михайло Забродський, ключова українська фігура у Вісбаденському партнерстві. Ніколь Танг

Найбільший страх, що супроводжував цю секретну співпрацю, полягав у можливості ескалації конфлікту до рівня, який би міг призвести до застосування ядерної зброї. Росія неодноразово погрожувала використати ядерну силу як відповідь на агресію, і партнерство, яке проводилося у тіні цих загроз, вимагало надзвичайної обережності. Американці розробили суворі протоколи, які дозволяли уникнути прямого залучення їхніх військ у бойові дії, залишаючись при цьому стратегічним джерелом підтримки для українців.

Завдяки цим протоколам, іноді американські офіцери особисто відправляли розвідувальну інформацію або давали накази українським військам з віддалених штабів. Так, у певних випадках, американська розвідка та військові радники давали можливість здійснювати точкові удари навіть у самому серці російських позицій. Цей новаторський підхід дозволив удосконалити методи ведення бойових дій, які раніше застосовувалися у боротьбі з терористичними угрупованнями, таких як ті, що діяли в Афганістані чи Іраку.

Однак разом із технічними та стратегічними досягненнями зростали і ризики. Влада США, зокрема, виявила схильність до поступового скорочення співпраці, коли новий президент, зокрема Дональд Трамп, почав проводити політику наближення до Росії та висувати альтернативні пропозиції щодо припинення війни. Він звинуватив українську сторону у розпалюванні конфлікту, пропонував відмовитись від частини корисних копалин та домовлятися про припинення вогню без гарантій безпеки. Такий поворот подій не лише загрожував стратегії оборони, а й кидав виклик самому основному принципу цього альянсу, де довіра між партнерами відігравала вирішальну роль.

У суботу військові обстріляли російські об’єкти в Донецькій області України Ніколь Танг

Вплив війни та стратегічні уроки

Аналізуючи хід війни та роль секретного альянсу, можна відзначити, що співпраця між США та Україною була своєрідним експериментом у воєнному мистецтві. Незважаючи на численні успіхи – численні влучні удари по російським об’єктам, знищення командних пунктів противника, зниження бойової потужності російських військ – цей підхід мав і свої недоліки. Розбіжності у цілях та стратегії між партнерами стали яскравим прикладом того, як внутрішні суперечності можуть впливати на загальну ефективність бойових операцій.

Висновки, які можна зробити з цього досвіду, є надзвичайно важливими для розуміння майбутніх конфліктів. Спільна робота, яка базується на довірі, є критичною для успіху будь-якої коаліції. Американські військові радники та українські командири зуміли побудувати систему, де кожне рішення, кожен удар визначалися не лише стратегічними міркуваннями, але й особистою відповідальністю за долю тисяч людей. Проте цей процес був надзвичайно тендітним, адже невідповідність у цілях, внутрішні суперечки та зовнішній тиск з боку політичних лідерів могли в будь-який момент підірвати цей крихкий баланс.

Ключовим аспектом цього експерименту була взаємодія між різними національними командами. За словами одного з європейських керівників розвідки, представники НАТО стали частиною «ланцюжка вбивств», що свідчить про глибину інтеграції, яка досягла неймовірних масштабів. Таке тісне співробітництво дозволило ефективно координувати дії на полі бою, передаючи інформацію від центральних штабів до окремих підрозділів, які здійснювали точкові атаки проти стратегічних об’єктів противника.

Ще одним важливим уроком, який виніс цей секретний альянс, стала демонстрація того, що інноваційні підходи у військовій справі можуть кардинально змінити правила гри. Американські технології розвідки, застосовані у режимі реального часу, дозволили українським силам вести операції навіть у тісно контрольованих районах. Завдяки цьому вдалося не тільки знищити російські командні пункти, але й поширити інформаційний вплив, який ставав вирішальним у формуванні стратегії наступу.

Однак експеримент мав і свої темні сторони. Внутрішня політична боротьба в Україні, де президент Зеленський і його військові радники не завжди погоджувалися з американськими експертами, призвела до низки суперечок, які зрештою відобразилися на тактичних рішеннях. Зокрема, різке протистояння між військовими керівниками стало причиною втрати бойового потенціалу під час спроб контрнаступу, зокрема у Бахмуті – місті, яке стало символом як героїзму, так і стратегії, що зазнала критики.

У той же час, політична лінія США, яка за певний час почала змінюватися під впливом нових заяв про бажання налагодити відносини з Росією, створила додатковий ризик для цього партнёрства. Нові пропозиції про припинення вогню без гарантій безпеки поставили під сумнів доцільність продовження поточної стратегії, що мала на меті не лише утримання української незалежності, але й захист системи, побудованої після Другої світової війни.

Сумарно, секретна співпраця між США та Україною стала яскравим прикладом того, як міжнародні альянси можуть впливати на хід сучасних конфліктів. Вона продемонструвала, що об’єднання військових знань, сучасних технологій і високого рівня оперативного планування здатне змінити навіть найскладніші сценарії бойових дій. Проте цей експеримент також показав, що для досягнення тривалого успіху необхідно знаходити компроміс між амбіційними планами та реалістичними стратегіями, між прагненням до блискавичних результатів і обережністю у прийнятті рішень, що можуть стати вирішальними для майбутнього цілого регіону.

Історія цього партнерства – це не лише розповідь про військові операції, а й про людські долі, політичні суперечки і стратегії, що змінювали обличчя сучасної геополітики. Вона розкриває, як, працюючи у тіні, американські та українські командири створювали нову модель ведення війни, яка була гнучкою, адаптивною та здатною протистояти набагато сильнішому противнику. У цьому контексті важливо підкреслити, що довіра між партнерами відігравала ключову роль – саме вона дозволяла передавати секретну інформацію, координувати спільні дії і вчасно реагувати на будь-які зміни в бойовій обстановці.

Антонівський міст через річку Дніпро, зруйнований відступаючими російськими військами, у місті Херсон на півдні України, листопад 2022 року. Фінбар О’Райлі

На завершення, можна стверджувати, що цей секретний альянс мав величезний вплив як на тактичний, так і на стратегічний рівень війни. Він став прикладом того, як сучасні технології розвідки, оперативне планування і тісна співпраця між країнами можуть змінити хід історії. Незважаючи на внутрішні суперечності та політичні виклики, обидві сторони – як американські радники, так і українські командири – зробили все можливе, щоб протистояти загрозі з боку величезного ворога та зберегти незалежність і суверенітет України.

Сучасна геополітична ситуація показує, що уроки цього досвіду залишаться актуальними і надалі. Вони свідчать про те, що у майбутніх конфліктах подібні форми міжнародної співпраці можуть стати вирішальними для досягнення успіху. Крім того, вони нагадують про небезпеку надмірної амбіційності та важливість збереження внутрішньої єдності в умовах зовнішнього тиску.

Цей секретний альянс – не просто історична глава, а реалії сучасної війни, яка поступово змінює правила глобальної безпеки. Для України це був виклик, що примусив шукати нові підходи до ведення бойових дій та налагодження співпраці з західними партнерами. Для США та їхніх союзників це став тестом на здатність впроваджувати інноваційні методи управління війною, зберігаючи при цьому баланс між стратегічною обачністю і оперативною ефективністю.

Таким чином, історія секретного партнерства розкриває не тільки військові хитрощі та тактичні маневри, але й глибокі людські емоції, суперечності між національними інтересами та прагненням до спільного майбутнього. Вона надихає на роздуми про те, як важливо зберігати довіру між партнерами в найскладніших умовах, адже саме вона стає тим критичним чинником, який визначає долю цілого регіону.

У підсумку, даний досвід є яскравим свідченням того, що сучасна війна – це не лише фізична боротьба, а й складна гра розвідки, стратегії та дипломатії. Це урок, який залишиться в пам’яті майбутніх поколінь, як приклад того, що інновації, взаєморозуміння та спільні зусилля можуть стати вирішальними навіть у найскладніших обставинах. І хоча шлях до перемоги був важким, співпраця, побудована на високій професійності та взаємній довірі, дала змогу протистояти загрозі, яка, здавалося, була непереможною.

Сьогодні ця історія нагадує нам, що успіх будь-якого альянсу залежить від здатності адаптуватися до змін, вчасно реагувати на нові виклики і знаходити компроміс між амбіціями та реаліями. Україна, попри всі труднощі, змогла вистояти завдяки злагодженій роботі як своїх військових команд, так і західних партнерів, що разом створили невидиму лінію оборони проти могутнього ворога. Цей досвід вартий не лише ретельного аналізу, а й вивчення для майбутніх поколінь, адже саме на ньому будується нове бачення сучасної війни та глобальної безпеки.

Таким чином, історія секретного альянсу розкриває багатогранність сучасних воєнних дій, де технології, розвідка, політичні суперечки і людські риси – все це переплітається у складну мережу подій, яка формує наше майбутнє. І хоча конфлікт залишається невирішеним, досвід, здобутий у цій боротьбі, наочно демонструє, що спільна робота, побудована на довірі та взаємній підтримці, може стати вирішальним чинником у протистоянні загрозам сучасного світу.

Цей секретний альянс залишиться в історії як символ того, як навіть у найтемніші часи може з’явитися світло – завдяки співпраці, сміливості та непохитній вірі в перемогу. Історія, яка несе в собі уроки для всіх нас, нагадує про важливість єдності та спільних зусиль у боротьбі за свободу та безпеку, що є незамінними складовими майбутнього кожної нації.

З огляду на ці події, очевидно, що уроки секретного партнерства між США та Україною залишаться актуальними протягом довгого часу. Вони стануть наріжним каменем для побудови нових стратегій оборони, які дозволять не лише відбивати сучасні загрози, але й створювати міцну основу для мирного співіснування у глобальному масштабі.

Таким чином, кожен етап цього секретного альянсу – від ранніх операцій до масштабних розвідувальних кампаній – є важливим доказом того, що спільна робота між країнами може змінити хід історії, навіть коли ставки здаються надзвичайно високими. І хоча внутрішні протиріччя та зовнішній політичний тиск створювали додаткові виклики, сила довіри та стратегічного партнерства змогли дозволити українському командуванню вистояти перед обличчям могутнього ворога.

Ця історія є живим доказом того, що навіть у найскладніших умовах існує можливість для створення міцного альянсу, здатного не лише витримати тиск, але й активно впливати на хід бойових дій, забезпечуючи перемогу та надію для майбутніх поколінь.

Сутінки в Києві 24 лютого 2022 року, коли російські війська наступають на місто. Брендан Хоффман

Частина І

Машина для вбивства та довіра

Період лютого–травня 2022 року увійшов в історію як один із найважливіших етапів у формуванні секретного альянсу між Сполученими Штатами та Україною, коли на арену вийшли не лише стратегічні розрахунки, а й глибоке розуміння необхідності довіри та спільних зусиль для створення смертоносного бойового інструменту. У цей період формувались основи «вбивчої машини», яка пізніше стала ключовим чинником протистояння з могутньою армією противника. Саме тоді, на тлі невпинних російських наступів та зростаючих загроз з боку окупованих територій, українське командування і їхні західні партнери почали створювати систему, яка поєднувала найсучасніші технології, оперативне планування та неймовірну сміливість військових лідерів.

Формування довіри на фоні кризи

У середині квітня 2022 року, приблизно за два тижні до зустрічі у Вісбадені, американські та українські офіцери морської розвідки під час звичайного дзвінка з обміну інформацією зіштовхнулися з несподіваним сигналом. На екранах з’явилося зображення «Москви» – флагману Чорноморського флоту Росії. Реакція українських командирів була миттєвою: «О Боже, спасибі, бувайте», – так охарактеризували ситуацію ті, хто приймав рішення на основі отриманих даних. Сам факт затоплення «Москви» став символом не тільки перемоги українських сил, але й виразом суперечностей у відносинах між двома сторонами вже з перших днів війни.

Американські представники висловлювали обурення через те, що українці не попередили їх про свої дії, а також з подивом сприймали те, що Україна володіла ракетами, здатними вразити символ могутності російського флоту. Зі свого боку, українці були обтяжені власним історичним багажем – війна для них почалася ще у 2014 році, коли Росія анексувала Крим та підтримала сепаратистські рухи на сході країни. Уже тоді політичні та військові лідери України відчували, що допомога Заходу обмежена, і що західні партнери не готові ризикнути повномасштабним втручанням, залишаючи Україну майже сам на сам із ворогом.

Президент Петро Порошенко, який тоді очолював країну, висловлював незадоволення обмеженим характером допомоги, наголошуючи, що простих засобів, як-от ковдри чи прилади нічного бачення, недостатньо для ведення сучасної війни. Згодом, адміністрація Трампа розширила межі співпраці, надавши українським військовим перші протитанкові комплекси Javelin, що стали першим кроком до більш глибокого залучення Заходу.

Перші кроки до об’єднання сил

За день до повномасштабного вторгнення Росії, 24 лютого 2022 року, адміністрація Байдена закрила посольство у Києві та евакуювала частину військового контингенту, залишивши за собою лише невелику групу співробітників ЦРУ. Українським керівникам, зокрема командувачу сухопутними силами – генералу Олександру Сирському, незабаром довелося зустрітися з американськими представниками, котрі, на їхню думку, виявляли байдужість до ситуації. Перший діалог між представниками двох країн відзначився суворою критикою та обміном різких реплік: «Ми боремося з росіянами, а ви ні. Чому ми повинні вас слухати?» – ставив питання український командувач.

Проте, незабаром виявилося, що американці могли запропонувати те, чого бракувало українському командуванню – детальну розвідку, оперативну інформацію та підтримку, що давала змогу відслідковувати рухи ворога на полі бою. Генерал Доног’ю разом із кількома своїми помічниками, маючи лише мобільні телефони та доступ до базових даних, почали передавати інформацію про переміщення російських військ, створюючи тим самим перші кроки до побудови об'єднаної системи спостереження.

Цей імпровізований формат зв’язку став початком поступового зростання довіри між сторонами. Але вже з перших днів з’явилися ознаки внутрішніх розбіжностей, що в подальшому призвели до численних тертьов між українськими командирами, зокрема між генералами Сирським та Валерієм Залужним, а також спричинили непорозуміння між американськими та українськими лідерами.

Український військовий обстріляв позиції росіян біля Бахмута. Тайлер Хікс

Формування «Task Force Dragon» та координаційна система

Щоб узгодити свої зусилля, Пентагон розробив складну телефонну мережу, що мала на меті забезпечити безперервну комунікацію між керівниками обох сторін. Зокрема, помічник генерала Міллі, який очолював об’єднані командні структури, регулярно зв’язувався з генералом Девідом С. Болдвіном, а той, у свою чергу, контактував із впливовим бізнесменом Ігорем Пастернаком із Лос-Анджелеса. Саме завдяки таким нетрадиційним каналам комунікації український міністр оборони Олексій Резніков особисто контактував із Генералом Залужним, отримуючи наказ дзвонити американським партнерам і таким чином підтримувати необхідний рівень взаємодії.

Усі ці кроки вилилися у створення єдиного коаліційного підрозділу, відомого як «Task Force Dragon». Центральним пунктом цієї системи став штаб-квартира, розташована в підземних приміщеннях, де працювали фахівці з різних американських та українських розвідувальних структур. Серед них були представники ЦРУ, НАСА, а також спеціалісти з геопросторової розвідки. Завданням цього центру було зібрання, аналіз та передача даних про положення російських військових сил на полі бою, що дозволяло оперативно реагувати на загрози та координувати вогневі дії.

Визначальним моментом стало організаційне забезпечення співпраці між представниками обох сторін. Генерал Доног’ю, відомий своєю оперативністю та досвідом у спеціальних операціях, взяв на себе роль наставника та координатора. Він був відомий своєю схожістю з героєм із супергеройських коміксів – завдяки своїм діям під час боротьби з терористичними угрупуваннями в Іраку, Сирії, Лівії та Афганістані. Саме його досвід дозволив українським військовим відчути впевненість у новій системі та зрозуміти, що відтепер вони отримають можливість оперативно використовувати дані для нанесення точкових ударів по противнику.

Перші успіхи та впровадження сучасних технологій

Після створення «Task Force Dragon» українські та американські офіцери почали проводити спільні наради, де щодня аналізували дані з супутникових знімків, радарів та інших джерел розвідки. На цих зборах розроблювалися плани операцій, обговорювалися цілі та пріоритети ударів. Одним із перших завдань стало використання артилерійських систем M777, які згодом стали справжніми робочими конями української армії. Система роботи була проста: американські експерти готували список «точок інтересу» – координат, за якими російські позиції могли бути визначені та атаковані українськими артилерійськими підрозділами.

Першою такою операцією стала атака на протиповітряну систему «Зоопарк». За даними «Task Force Dragon», фахівці змогли визначити місце розташування цього пристрою біля Донецька. За допомогою оперативної передачі даних та координат, українські артилерійські підрозділи змогли точно встановити позицію ворога, після чого завдали потужного удару, знищивши ворожу техніку. Саме цей випадок став яскравим доказом ефективності новоствореної системи: «Коли Доног’ю сказав: 'Це список позицій', ми перевірили дані і зрозуміли – ці 100 позицій є добрими, але нам потрібно ще 50. І вони нам їх відразу й відправили», – згадував генерал Забродський.

За цей короткий проміжок часу, українські артилерійські підрозділи не лише навчились користуватися M777, але й почали демонструвати вражаючі результати. Проте через обмеження дальності стрільби ці системи не могли вражати позиції ворога на великій відстані, тому американські командири вже шукали шляхи для розширення можливостей українських сил.

Наступним кроком у розвитку технологічної підтримки стало впровадження систем високої мобільності – HIMARS. Ці системи, здатні наносити удари на відстані до 80 кіломтерів завдяки супутниковому керуванню, відкривали нові перспективи для українських сил. Обговорення цієї ідеї супроводжувалося значними дебатами: з одного боку, в Пентагоні було небезпечно витратити обмежені ресурси на нові системи, а з іншого – українці потребували можливості проводити точкові атаки на більшій відстані для компенсації чисельної переваги ворога.

За словами одного з високопоставлених офіцерів, «Ми стояли на краю, запитуючи себе: чи не призведе цей крок до загострення ситуації та розширення війни?» Проте аргументи генерала Каволі, який відвідав Вашингтон і переконав керівництво у необхідності використання HIMARS, стали переломним моментом. Ця система не лише дала змогу наносити удари на великій відстані, але й суттєво знизила бойовий потенціал російських сил, які раніше володіли значною перевагою в чисельності та технічному забезпеченні.

Генерал Доног’ю, як і його попередник, продовжував активно координувати дії між українськими та американськими підрозділами. Він брав участь у численних відеоконференціях, де аналізував останні дані розвідки, коригував плани ударів та надавав тактичні рекомендації. Для українських командирів ці зустрічі стали джерелом впевненості – вони бачили, що кожна атака ретельно планується, а кожен крок базується на актуальній інформації, отриманій у режимі реального часу.

Український військовий несе вахту в Харкові 25 лютого 2022 року, наступного дня після вторгнення Росії в Україну. Тайлер Хікс

Створення синергетичної системи управління бойовими діями

Однією з ключових задач «Task Force Dragon» стало забезпечення оперативної взаємодії між різними підрозділами, відповідальними за збір, аналіз та передачу даних про рухи російських військ. Для цього було створено спеціальну платформу, яка дозволяла інтегрувати дані з супутникових знімків, радарів та іншої розвідки в єдину систему. Кожна «точка інтересу» отримувала відповідну класифікацію за пріоритетністю: від Priority 1 до менш важливих позицій.

Важливим аспектом роботи цієї системи було збереження конфіденційності джерел розвідки. Американські офіцери наголошували, що жодних «цілей» не передавалося, а лише координати та умовні позначення, що допомагали українським командувачам орієнтуватися на полі бою. Це дозволяло зменшити ризик викриття методів збору інформації та уникнути можливих репресій з боку ворога.

Система була розроблена з урахуванням найсучасніших стандартів кібербезпеки, а кожен етап передачі даних суворо контролювався. З одного боку, це гарантувало точність та своєчасність інформації, а з іншого – захищало важливі секрети від потенційних шпигунів. В результаті, українські сили змогли оперативно реагувати на зміну ситуації: як тільки дані вказували на концентрацію російських сил або їх переміщення, українські командири отримували негайні вказівки щодо можливих ударів.

Завдяки цьому синергетичному підходу, що базувався на взаємодії розвідки, артилерії та оперативного планування, було збудовано ефективну систему управління бойовими діями. Кожного ранку офіцери збиралися для спільного аналізу отриманих даних, обговорення планів ударів та визначення пріоритетних цілей. Цей процес створював своєрідний «цифровий командний центр», в якому всі рішення приймалися швидко та узгоджено.

Протистояння російським силам та перші успіхи

Перші результати застосування нової системи виявилися вражаючими. Однією з найяскравіших операцій стала атака в районі Сєвєродонецька, де російські війська намагалися побудувати понтонні мости для переходу через річку з метою оточення міста. Завдяки оперативно отриманим даним та точковим ударам за допомогою систем M777 та HIMARS, українські сили змогли розбити спробу противника. За оцінками, під час операції було знищено або поранено не менше 400 російських солдатів, що значно вплинуло на бойовий дух та мобілізаційну здатність ворога.

Кожен успішний удар ставав підтвердженням ефективності новоствореної системи. Водночас, з кожним новим завданням зростала кількість «точок інтересу», які аналізувалися у штабі. Чим більше даних надходило, тим ефективніше виявлялися слабкі місця в обороні ворога. Поступово система набувала статусу невід’ємного інструмента сучасного бойового управління, який дозволяв не лише координувати дії, а й прогнозувати подальші кроки противника.

Американські та українські офіцери відзначали, що така співпраця є прикладом того, як технології та оперативна майстерність можуть змінити правила гри на полі бою. Для українських військових це стало справжнім проривом, який дав їм можливість не просто реагувати на дії противника, а активно впливати на хід бойових дій. З кожною новою операцією довіра між сторонами зміцнювалася, і навіть попри внутрішні суперечності та розбіжності в поглядах на стратегію, спільна мета – зупинити російську агресію – залишалася єдиною.

Генерал-лейтенант Крістофер Донахью, в центрі, без шолома, в Афганістані приблизно 2020 рік. Фото із архіву

Роль ключових командирів та особистих історій

У центрі цієї нової системи стояли двоє генералів – український генерал Забродський та американський генерал Доног’ю. Саме вони стали символами співпраці та довіри, яка, незважаючи на всі труднощі, дозволила створити справді смертоносну машину проти ворога. Генерал Забродський, який мав досвід служби у російській армії та навчання у провідних військових закладах Заходу, вважав, що лише спільна робота та взаєморозуміння можуть забезпечити перемогу. Його особистий досвід, отриманий у 1990-х роках, а також участь у небезпечних операціях на сході України, зробили його ідеальним кандидатом для координування дій українських сил у нових умовах війни.

З іншого боку, генерал Доног’ю, який відомий своїми операціями в Іраку, Сирії, Лівії та Афганістані, був справжнім майстром у сфері спеціальних операцій. Його репутація у світі спецоперацій надавала українцям впевненості, що будь-яке завдання можна виконати, якщо діяти чітко, оперативно та злагоджено. Особливо пам’ятним залишився момент, коли Доног’ю представив українським командувачам карту, на якій було зображено масивний розподіл російських сил у східних та південних регіонах. Він наголошував: «Ви можете кричати 'Слава Україні' з будь-якого куточка, але цифри не брехають. Погляньте на ці числа – тут криється відповідь на наше питання». Ці слова, передані через телефонний зв’язок, стали сигналом до дії та підтвердженням того, що стратегічна перевага була на стороні українців.

Не менш важливою була роль комунікаційної інфраструктури. Щодня сотні офіцерів збиралися у штабі, де аналізувалися дані, обговорювалися плани та видавалися накази. Ця система стала основою для створення так званого «ф'южн-центру», де збиралися дані з різних джерел: від супутникових знімків до даних розвідки. Завдяки цьому центрі українські командири отримували повну картину ситуації на полі бою, що дозволяло оперативно коригувати плани та координувати дії артилерії.

Технологічний прорив та впровадження HIMARS

Однак найбільше враження справило впровадження системи HIMARS – високодосконалих артилерійських ракетних систем, здатних наносити удари на значній відстані. Рішення про їх застосування було прийняте після численних дискусій у Пентагоні, де кожна нова технологія розглядалася крізь призму можливих ризиків та переваг. Генерал Каволі, який відвідав Вашингтон, переконав керівництво у тому, що HIMARS – це не просто додатковий інструмент, а ключ до зміни бойової парадигми. Завдяки HIMARS українські сили отримали можливість проводити точкові удари навіть за межами звичайного радіусу дії артилерії M777. Це дозволило не лише знищувати великі групи ворога, а й порушувати їхні логістичні ланцюги, змушуючи російські війська перегруповуватися та відступати.

У процесі інтеграції нової системи, «Task Force Dragon» розробив спеціальні протоколи для передачі координат, які були позначені як «точки інтересу». Кожна така точка підлягала ретельній перевірці, і лише після цього українські командири отримували наказ наносити удар. Водночас, для забезпечення безпеки, будь-які дані, що могли б викрити джерела розвідки, не передавалися. Ця система дозволила досягти вражаючих результатів: HIMARS-системи змогли неодноразово наносити удари, внаслідок яких було знищено десятки ворожих позицій, зруйновано техніку та значно знижено бойовий потенціал російських сил.

За свідченнями високопоставлених офіцерів, кількість HIMARS, що використовувалися під час операцій, зросла з восьми до 38, а ефективність ударів значно перевищувала попередні показники. Кожен успішний удар посилював впевненість українських військових у тому, що нова система не тільки дозволяє компенсувати чисельну перевагу противника, а й створює умови для подальшого стратегічного наступу.

Українські військові готуються обстріляти російські війська в Донецькій області з гаубиці М777. Айвор Прікетт

Виклики та наслідки впровадження системи

Проте разом із технологічними досягненнями зростали і нові виклики. Використання новітніх систем супроводжувалося постійним ризиком викриття методів розвідки, що могло призвести до розгортання повномасштабної відповіді з боку противника. Тому кожен крок з впровадженням HIMARS був ретельно зважений: офіцери пам’ятали, що будь-яка помилка може коштувати життів сотень солдатів. Саме тому для забезпечення максимального рівня безпеки розроблено було ряд суворих заходів, що включали обмеження передачі даних, розподіл інформації лише за принципом необхідності та використання спеціальних електронних ключів для активації систем.

Найбільше напруження виникало у процесі координації дій між американськими радниками та українськими командувачами. Обидві сторони мали свої уявлення про оптимальну стратегію, і кожне рішення потребувало компромісу. Проте, завдяки спільній меті – зупинити наступ російських сил – навіть найгостріші суперечності поступово згладжувалися. Спільні наради, де обговорювалися кожен крок та можливі наслідки, дозволяли досягти узгодженості у прийнятті рішень, незважаючи на відмінності в підходах.

Стратегічні уроки та перспективи майбутніх операцій

Під час цього етапу війни, який охоплював лютневі та травневі місяці 2022 року, українські та американські сили спільно здобули важливі уроки, які в подальшому стали основою для розвитку нової моделі ведення бойових дій. Співпраця, що базувалася на високій технологічності, оперативному аналізі даних та безперервній взаємодії, дозволила створити ефективну систему управління бойовими операціями, що значно перевершувала традиційні підходи.

Завдяки цій системі українські командири отримали можливість не лише оперативно реагувати на загрози, а й активно впливати на хід бойових дій. Це дозволяло їм не просто зупиняти російські наступи, а й планувати контрнаступальні операції, що базувалися на точних даних і враховували численні фактори – від логістики до психологічного стану ворожих військ. Спільне використання технологій і оперативного планування стало яскравим доказом того, що сучасна війна – це не лише питання чисельності армій, а й питання якості взаємодії та використання найновіших досягнень науки і техніки.

У результаті, саме під час цього періоду було закладено основи, на яких пізніше базувалася стратегія повномасштабного наступу українських сил. Спільна робота, яка почалася з невпевнених дзвінків по телефону, перетворилася у масштабну систему, що охоплювала сотні офіцерів, спеціалістів з розвідки та технічних експертів. Цей досвід дав змогу українським командувачам відчути, що навіть проти могутнього противника можна створити ефективну оборонну систему, здатну нанести серйозний удар по ворогу.

Водночас, спільні дії стали прикладом того, як об’єднання ресурсів та знань з різних країн може створити нову модель безпечного і ефективного ведення бойових дій. Незважаючи на численні внутрішні суперечності, на протязі всього періоду українські та американські командири зуміли знайти спільну мову та побудувати систему, де кожен елемент, від розвідки до бойових дій, працював у єдиному ритмі.

Російські війська розгромилися в долині річки Оскіл, покинувши свою техніку під час втечі. Ніколь Танг

Висновки першої частини

Період лютого–травня 2022 року став переломним у формуванні секретного альянсу, який згодом набув назви «Task Force Dragon». Ця система, створена завдяки спільним зусиллям американських та українських військових лідерів, довела, що навіть за умов значних технологічних та організаційних труднощів можна досягти високої ефективності у протистоянні ворогу. Створення єдиної системи розвідки, впровадження сучасних артилерійських систем та налагодження оперативної взаємодії стали ключовими чинниками успіху.

За словами генералів, саме довіра, сформована під час невдалих перших кроків, стала основою для подальших успіхів. Вона дозволила українським військам відчути, що їхня боротьба не залишається ізольованою, а підтримка Заходу – реальним та потужним інструментом у протидії агресору. Цей досвід став важливим уроком для майбутніх операцій і визначив подальший розвиток стратегії, спрямованої на максимальне використання технологій та оперативного аналізу даних.

Незважаючи на всі виклики, що стояли на шляху, період лютого–травня 2022 року дав змогу побачити, що сучасна війна – це не лише питання чисельності сил, а й здатності швидко адаптуватися до змін, інтегрувати новітні технології та створювати синергію між різними підрозділами. Секретна співпраця, що народилася в ці дні, стала підґрунтям для майбутніх успіхів і дала змогу українським командувачам встояти перед лицем масштабного ворога.

Перспективи подальшого розвитку

Перший етап створення «вбивчої машини» заклав фундамент для розширення операційної діяльності у майбутньому. Досвід, здобутий під час лютого–травня 2022 року, дозволив українському командуванню зрозуміти, що для досягнення перемоги необхідно не лише реагувати на поточні загрози, а й активно прогнозувати подальші кроки противника. Спільна система обміну інформацією та оперативного планування дозволила створити платформу для інтеграції нових технологічних рішень, що згодом дозволили українським військам проводити масштабні наступальні операції з високою точністю.

Сучасні виклики вимагали від обох сторін не лише тактичного, а й стратегічного мислення. Американські офіцери та українські командири розуміли, що успіх операцій залежить від здатності адаптуватися до постійно мінливих умов на полі бою. Тому кожен новий крок, кожна зміна в плані діяла на користь спільної системи, що дозволяла оперативно реагувати на зміни ситуації та ефективно координувати дії між різними підрозділами.

Перспективи подальшого розвитку цієї системи полягають у постійному вдосконаленні технологічної бази, розширенні спектру оперативних даних та посиленні взаємодії між усіма компонентами коаліції. Секретна співпраця, що народилася в критичні дні лютого–травня 2022 року, стала не лише символом оборони української державності, а й яскравим прикладом того, як міжнародне партнерство може змінити хід сучасних військових конфліктів.

Українці святкували повернення Херсона. Лінсі Аддаріо

Заключні роздуми

Підсумовуючи події першої частини цієї історії, можна зробити висновок, що створення «вбивчої машини» стало можливим завдяки незламній вірі українських командирів у свої сили та завдяки підтримці, яку надали західні партнери. Секретна співпраця, яка почалася з невпевнених дзвінків та імпровізованих рішень, перетворилася на складну систему, що дозволяла збирати, аналізувати та використовувати інформацію у режимі реального часу. Це стало ключем до успішного протистояння масштабній російській агресії та дозволило встановити нові стандарти ведення сучасних бойових дій.

Водночас, досвід цього періоду підкреслює, що навіть у найскладніших умовах, коли всі шанси здаються мінімальними, спільні зусилля, довіра та технологічні інновації можуть стати тим чинником, який визначає хід історії. Вбивча машина, що народилася у цей критичний період, стала символом сили, єдності та незламного спротиву, який надихає не лише сьогодення, а й майбутні покоління борців за свободу та незалежність.

Таким чином, період лютого–травня 2022 року не лише визначив напрямок майбутніх операцій, але й заклав основи для нової парадигми, де технології, оперативний аналіз та міжнародна співпраця стають вирішальними факторами у протистоянні сучасним загрозам. Ця історія є свідченням того, що навіть у найтемніші часи можна знайти сили для створення нового, ефективного підходу до ведення війни, який не лише відбиває атаки противника, а й дає змогу будувати майбутнє на основі взаємної довіри та спільних цінностей.

Українські військові в Бахмуті, місці тривалих боїв, яке президент Володимир Зеленський назвав «фортецею нашого духу». Тайлер Хікс

Частина ІІ

Вступ до НАТО після перемоги

Період з червня по листопад 2022 року став вирішальним етапом у продовженні секретної співпраці між українським командуванням та західними партнерами, що визначив подальший хід війни проти російського агресора. Цей етап ознаменувався не лише змінними стратегічними планами, але й символічною трансформацією – карта, на якій американські та НАТО-сили позначалися синім кольором, а українські – спочатку зеленим, що надалі мало стати «блакитним» за умов перемоги. Саме в цей період, коли на полі бою змінювалися обставини, розгорталися драматичні події і формувалися остаточні рішення щодо контрнаступальних операцій, українські та американські командири шукали компроміс між амбіційними планами та реалістичними можливостями.

Символіка та стратегічне планування

На першій зустрічі після початку контрнаступу генерал Доног’ю продемонстрував українському командуванню колірну карту регіону, де американські та НАТО-сили були позначені синім, російські – червоним, а українські – зеленим. Генерал Забродський, глянувши на карту, запитав: «Чому ми зелені? Ми маємо бути синіми!» Цей коментар став символом бажання українських військ здобути таку ж колірну ідентичність, яка б відображала спільний успіх і міцну співпрацю з західними партнерами. Генерал Доног’ю відповів: «Коли ви здолаете Росію, ми зробимо вас синіми назавжди», що стало своєрідним закликом до єдності та впевненості у перемозі.

У червні, коли на столах зібралися командири для військових ігор та аналізу контрнаступу, з’явилося чітке бачення ситуації на місцях. На карті було позначено: у півдні українці затримали російський наступ біля центру суднобудування в Миколаєві, але в той же час росіяни утримували контроль над Херсоном та значною частиною території на західному березі Дніпра. На сході, біля Ізюма, противнику вдалося зупинити просування, але він все ще займав території між Ізюмом та кордоном, зокрема стратегічно важливу долину річки Оскіл. Російська стратегія зазнала трансформації від спроб «зрубати голову» столиці до стратегії повільного задушення, що змусило українців перейти до наступальних дій.

Супутниковий знімок школи в окупованій Макіївці, де росіяни влаштували казарму. Maxar Technologies

Сайт після удару, якому сприяла розвідка США. Maxar Technologies

Розбіжності у підходах та військові ігри

Верховне командування України, очолюване Генералом Залужним, разом із британськими радниками виступали за найбільш амбітний варіант – удар з півдня від Запоріжжя у напрямку окупованого Мелітополя. Ідея полягала у тому, щоб розірвати суцільність з’єднання російських сил, які підтримували контроль над Кримом, та зрізати їхні сухопутні логістичні ланцюги. Зі свого боку, генерал Доног’ю, хоч і підтримував ідею наступу, висловлював сумніви щодо можливості реалізації такого плану з урахуванням поточного стану українських військових та обмеженої здатності коаліції постачати системи M777 без ослаблення готовності американських сил. Щоб проілюструвати свою позицію під час військових ігор, він взяв на себе роль командувача російських сил і демонстрував, як кожна спроба українського наступу зазнавала руйнівного відбою через перевершення сил противника.

Зрештою, було погоджено двочастинну атаку, яка мала на меті збити з пантелику російських командирів, які, за даними американської розвідки, вважали, що українці здатні здійснити лише один наступ. Основною метою стало повернення Херсона та забезпечення західного берега Дніпра, щоб запобігти можливому наступу на Одесу та захистити Київ від чергової атаки. Генерал Доног’ю наполягав також на створенні другого фронту на сході, з району Харкова для досягнення долини річки Оскіл, однак українське командування віддало перевагу меншим підтримуючим ударам, спрямованим на відведення російських сил на схід, що дозволило підготувати ґрунт для основного наступу на Херсон.

План передбачав, що першим кроком, орієнтовно 4 вересня, стане підтримуючий відволікаючий маневр, після якого протягом двох тижнів розпочнуться артилерійські обстріли для послаблення сил противника. Лише близько 18 вересня українські війська мали б розпочати основний наступ, а за наявності достатньої кількості боєприпасів – перейти Дніпро. Генерал Доног’ю навіть наголошував, що якщо українці захочуть прорватися і досягти «шії Криму», то їм слід діяти за затвердженим планом.

Зміна планів та вплив політичних рішень

Однак ситуація стала змінюватися. Після безпосередніх розмов президента Зеленського з регіональними командувачами, американські партнери дізналися, що порядок бойових дій зазнав змін. Раптово рішення про наступ у напрямку Херсона було прискорено – вже 29 серпня, замість попереднього плану, що поставило під загрозу підготовлену стратегічну операцію. Генерал Доног’ю попереджав, що прискорення наступу може поставити під загрозу всю контрнаступальну операцію, адже недостатній час для підготовки дозволяв окупантам перемістити свої підсилення з сходу у напрямку Херсона.

Причиною такого рішення стало прагнення президента Зеленського показати міжнародній спільноті, зокрема під час засідання Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня, що українська армія досягає значних успіхів. Цей політичний імпульс, однак, послужив каталізатором для непередбачуваних змін у бойовому плані, що в подальшому вплинуло на всю ситуацію на полі бою. Росія, швидко відреагувавши на зміни, перемістила свої підсилення з сходу у напрямку Херсона, що змусило українське командування переглянути свої плани.

На сході ситуація теж розвивалася драматично: українські війська, використовуючи переваги новітньої системи розвідки та координації, змогли прорвати оборону противника у долині річки Оскіл. Генерал Сирський, отримавши підтримку від американських радників, отримав новий імпульс, що зміцнило його авторитет перед президентом. Російські сили, які до того часу демонстрували певну стабільність, раптово почали розпадатися, залишаючи за собою техніку та боєприпаси, що в свою чергу призвело до підвищення бойового духу українських військ.

Тиск та внутрішні суперечності

У південних районах, за даними американської розвідки, російський корпус на західному березі Дніпра зазнавав значних труднощів – знижувався запас продовольства та боєприпасів, що створювало додатковий тиск на противника. Проте українські війська почали вагатися: з одного боку, вони отримували чіткі вказівки та підтримку з боку Task Force Dragon, а з іншого – відчували нестачу матеріальних ресурсів для продовження наступу. Генерал Доног’ю наполягав на необхідності продовження наступальних дій, закликаючи командувача польового підрозділу, генерала Ковальчука, активізувати свої сили. Проте його зусилля не дали бажаного результату, і ситуація вимагала додаткових рішучих кроків.

Водночас, британський міністр оборони, Бен Воллес, задався питанням щодо особистої відповідальності: «Якби генерал Ковальчук був моїм підпорядкованим, його б вже звільнили». Цей коментар підкреслив напругу у взаємодії між союзниками та зумовив подальші дискусії щодо змін у командуванні. Британські офіцери, які вже мали представництво в Україні, використовували свій вплив, щоб домогтися звільнення недієздатних командирів та посилення дій на полі бою.

Однак, незважаючи на внутрішні суперечності та зміни у стратегії, основна мета залишалася незмінною – відновлення контролю над Херсоном та забезпечення безпеки західного берега Дніпра. Українські війська, отримуючи послідовні вказівки від Task Force Dragon, проводили численні артилерійські удари за допомогою систем M777, знищуючи ворожі бронетехнічні зразки та навіть окремі танки за допомогою високоточних ракет Excalibur. Ці удари стали регулярними, і кожен успішний обстріл підвищував бойовий дух військ, хоча з часом запас боєприпасів починав вичерпуватися.

Покинута українська військова машина біля лінії фронту Роботине. Через Reuters

Напруга між прагненням до наступу і реаліями бойових дій

Водночас ситуація на півдні отримувала новий вимір – під час наступу українських сил з’явилася загроза прямого удару по Криму. За словами одного високопоставленого офіцера, щоб змусити російського президента до переговорів, українцям потрібно було чинити тиск на Крим, що могло спровокувати «щось відчайдушне». Американські та українські партнери, розуміючи потенційні ризики, погодилися, що питання використання морських дронів для ударів по Чорноморському флоту має велике значення. Уже в жовтні ЦРУ почало підтримувати дрони для завдання ударів по порту Севастополя, що могло стати каталізатором для подальших радикальних рішень з боку Росії, включаючи можливе застосування тактичної ядерної зброї.

За оцінками розвідки, до моменту переходу українських сил через Дніпро, ймовірність застосування Росією ядерної зброї зросла до 50 відсотків – цифра, яка примусила американських і європейських офіцерів переглянути стратегію. Водночас британські та американські командири намагалися посилити тиск на українські війська з метою прискорення наступу, що мало б призвести до розгрому російського корпусу на західному березі Дніпра.

У цьому контексті ключову роль відіграли переговори між високопоставленими військовими керівниками. Генерали Каволі та Доног’ю безперервно тиснули на заміну неефективних командирів та прискорення наступу, зокрема в південному напрямку. Проте, кожен новий крок супроводжувався внутрішніми сумнівами: чи вистачить запасів, чи зможуть українські війська подолати навіть мінімальні опори, що з’являлися на їхньому шляху. Кожне зіткнення з відрізками ворожих сил затримувало просування, оскільки українські командири з обережністю ставили під сумнів наявність достатніх ресурсів для наступу.

За даними Task Force Dragon, коли українські сили стикалися з невеликими загрупуваннями російських військ, вони іноді зупинялися, побоюючись можливого відновлення повномасштабного наступу противника. Генерал Доног’ю радив командувачу бригади, генерал Тарнавському, знищувати або обходити ці відривні загрупування, щоб зосередитися на головній меті – знищенні ворожого корпусу. Однак через невпевненість у точності супутникових знімків та побоювання помилок українські сили не завжди діяли рішуче, що затримувало наступальні операції.

Фінал наступу та його наслідки

Незважаючи на всі труднощі та тактичні перепони, українським військам вдалося повернути Херсон і очистити західний берег Дніпра. Проте наступ зупинився на цьому етапі – через нестачу боєприпасів і логістичні труднощі українці не змогли здійснити плановий перетин річки та наступ далі у напрямку Криму. Російські війська, що відступали, залишали за собою окремі відділи, і кожна зустріч з ними вимагала додаткового часу та ресурсів. Завдяки точним даним з розвідки, системі координування та підтримці артилерії, Task Force Dragon змогла вчасно направляти удари по ворожих позиціях, але тим самим уповільнювала загальний наступ.

Незважаючи на тимчасовий успіх і святкування повернення Херсона, стратегічна ситуація залишалася напруженою. Українське командування з одного боку отримало вагому перемогу, а з іншого – усвідомлювало, що продовження наступу вимагатиме нових ресурсів і рішучих рішень. На наступних зустрічах у Вісбадені генерал Забродський навіть вручав генералові Доног’ю так званий «бойовий сувенір» – тактичний жилет, який належав російському солдату, що символізував наближення до майбутніх рішучих битв, зокрема у Бахмуті, який у 2023 році стане справжнім випробуванням для обох сторін.

Цей етап війни з червня по листопад 2022 року став яскравим доказом того, що успіх у сучасному конфлікті залежить від здатності оперативно реагувати на зміни, ефективно координувати дії між союзниками та вчасно адаптувати стратегічні плани відповідно до поточної ситуації на полі бою. Українські військові, незважаючи на численні труднощі, змогли завдяки спільним зусиллям і високим технологічним засобам створити умови для значущих ударів по ворогу, хоча остаточне проривання наступу у напрямку Криму так і не було здійснено.

Таким чином, частина другої історії – період з червня по листопад 2022 року – стала етапом, коли символічна зміна кольору на карті відображала зростаючу впевненість та єдність українських сил у боротьбі за незалежність. Спільні зусилля, тактична майстерність та постійне прагнення до вдосконалення стали ключовими чинниками, які дозволили не лише повернути стратегічно важливі території, а й створити підґрунтя для подальших рішучих дій у боротьбі проти російського агресора. Незважаючи на внутрішні суперечності, зміни в планах і зовнішній тиск, українські командири змогли довести, що об’єднання зусиль з західними партнерами – це не лише політичний жест, а реальний механізм досягнення перемоги.

Президент Володимир Зеленський і генерал Крістофер Каволі у Вісбадені в грудні 2023 року. Сюзанна Гебель/Європейське командування США

Частина ІІІ

Найкращі плани

Планування на 2023 рік почалося негайно, в атмосфері, яку пізніше можна було описати як ірраціональну екстазу – віру в остаточну перемогу, що могла змінити хід війни. Україна вже контролювала західні береги річок Оскіл і Дніпро, і в усіх колах коаліції панувала думка, що контрнаступ 2023 року стане останнім етапом війни: українські війська здобудуть беззаперечну перемогу, або ж Володимир Путін буде змушений шукати шляхи для укладення миру.

«Ми переможемо всю цю справу», – запевняв президент Зеленський під час зустрічей із партнерами, що викликало в усіх відчуття, ніби доля нарешті повернулася до України. Проте разом із оптимізмом почали виникати суперечливі погляди. Генерал Забродський, який зібрався разом із партнерами у Вісбадені наприкінці осені, наставав на тому, що головним завданням має стати наступ у напрямку Мелітополя, що мав би розірвати ланцюги постачання російських сил до окупованого Криму. За його словами, це була надзвичайна можливість завдати потужного удару по противнику, яку 2022 рік так і не використали повністю.

Незважаючи на це, деякі американські генерали закликали до обережності. У Пентагоні хвилювалися, чи зможуть вони забезпечити достатню кількість зброї для масивного контрнаступу. Серед колег ходили припущення, що, можливо, в умовах максимального потенціалу українські війська мали б розглянути можливість укладення угоди замість ризикованої останньої битви. Навіть коли голова об'єднаних командувань, генерал Міллі, виступав із закликами до компромісу, численні прихильники війни в Конгресі, зокрема республіканці, різко критикували такі ідеї, вважаючи їх знаком поступки.

У приватних розмовах у Вісбадені генерал Доног’ю, який завжди виступав за рішучі дії, вказував на російські окопи, що прокладалися для захисту південного напрямку. Він наголошував: «Дівчата, вони вже закопалися. Як ви плануєте перетнути цю перешкоду?» І саме тому він виступав за тимчасову паузу в наступі, пропонуючи, щоб українські війська протягом наступного року – а може й довше – зосередилися на створенні і навчанні нових бригад. За його словами, лише таким чином вони змогли б належним чином підготуватися до рішучого удару, який приніс би їм можливість прорватися до Мелітополя.

Протилежну позицію висловили британські представники, які наполягали, що якщо українці вирішать діяти негайно, то коаліція має бути готовою надати необхідну підтримку. «Ви не обов’язково повинні бути такими ж сильними, як британці чи американці, – казав генерал Каволі, – але ви маєте бути набагато ефективнішими за росіян». Проте остаточної згоди досягти не вдалося, і ситуація залишалася напруженою.

У підсумку було погоджено двочастинний наступ, який мав збити з пантелику російських командирів, котрі, за даними американської розвідки, вважали, що українські сили здатні провести лише один напрямок атаки. Головним завданням плану стало повернення Херсона та закріплення контролю над західним берегом Дніпра, щоб запобігти можливому наступу на порт Одеса і забезпечити безпеку столиці. За первинним планом генерал Доног’ю також наполягав на створенні другого фронту у східному напрямку – з регіону Харкова для досягнення долини річки Оскіл. Проте українці віддали перевагу менш масштабному, підтримуючому маневру, який мав відволікти російські сили на схід і полегшити основну атаку на Херсон.

За графіком, уже близько 4 вересня мав розпочатися відволікаючий маневр, після якого протягом двох тижнів планувалося проводити серію артилерійських обстрілів, що послаблювали б російські сили на півдні. Лише приблизно 18 вересня очікувалося початок основного наступу, а за наявності достатньої кількості боєприпасів – й перетин Дніпра. Генерал Доног’ю навіть наголошував: «Якщо ви прагнете перетнути річку і прорватися до «шийї Криму», – говорив він, – слід дотримуватися узгодженого плану». Проте ситуація на полі бою швидко почала змінюватися.

Після численних переговорів і безпосередніх розмов між президентом Зеленським та регіональними командувачами, американські партнери отримали інформацію, що порядок бойових дій був змінений. Раптово наступ на Херсон був прискорений – вже 29 серпня, замість попередньо запланованої дати – що поставило під загрозу ретельно розроблену стратегію. Генерал Доног’ю попереджав, що таке прискорення може поставити під загрозу не лише підготовку до наступу, а й всю країну, адже російські сили мали можливість мобілізувати свої підсилення, перемістивши їх із сходу у напрямку Херсона.

На сході ситуація також розвивалася драматично. Українські війська, використовуючи переваги сучасних розвідувальних систем і координації, змогли прорвати оборону противника в долині річки Оскіл. Генерал Сирський, отримавши підтримку американських радників, отримав нову силу, що значно посилило його позиції перед президентом. Російські сили, які до того демонстрували певну стабільність, раптово почали розпадатися, залишаючи за собою техніку і боєприпаси, що, у свою чергу, зміцнило бойовий дух українців.

Проте, не зважаючи на ці успіхи, у південному напрямку ситуація залишалася дуже напруженою. За даними американської розвідки, російський корпус на західному березі Дніпра переживав серйозні труднощі через нестачу продовольства і боєприпасів. Українські сили, незважаючи на успішні артилерійські удари, відчували постійну невпевненість у своїх можливостях через брак ресурсів. Генерал Доног’ю закликав командувача польових підрозділів, генерала Ковальчука, активізувати наступальні дії, проте їхні спроби не завжди давали бажаний ефект.

Водночас британський міністр оборони, Бен Воллес, висловив свою думку стосовно особистої відповідальності: «Якби генерал Ковальчук був моїм підпорядкованим, його б вже звільнили». Цей коментар відображав глибоку напругу у взаємодії між союзниками та підкреслював необхідність кардинальних змін у командуванні для посилення наступальних операцій.

Незважаючи на всі внутрішні суперечності та постійні зміни в стратегії, основна мета залишалася незмінною – повернення Херсона і забезпечення безпеки західного берега Дніпра. Українські війська, отримуючи послідовні вказівки від централізованої системи Task Force Dragon, проводили численні артилерійські удари за допомогою систем M777, знищуючи ворожі технічні зразки і навіть танки за допомогою високоточних ракет Excalibur. Ці удари стали звичайною практикою, і кожна успішна атака підвищувала бойовий дух, хоча з часом обмеженість запасів боєприпасів ставала все більш відчутною.

Український військовий з гаубицею M777 американського виробництва минулого місяця. Американські генерали заявили, що війська на передовій в Україні обмежують свої артилерійські снаряди, оскільки не мають надійного західного постачальника Ніколь Танг

Під час наступу з’явився новий вимір напруги – загроза прямого удару по Криму. Один із високопоставлених офіцерів зазначав, що для того, щоб змусити російського президента до переговорів, українці повинні були чинити реальний тиск на окупований півострів. Такий крок міг би змусити російського лідера вдаватися до «відчайдушних» заходів. У відповідь, американські та українські партнери погодилися, що застосування морських дронів для ударів по Чорноморському флоту має вирішальне значення. Вже в жовтні ЦРУ розпочало підтримку дронів, спрямованих на атаку порту Севастополя, що могло стати каталізатором для подальших радикальних рішень, включаючи можливе застосування тактичної ядерної зброї. За оцінками розвідки, до моменту, коли українські сили мали б перейти Дніпро, ймовірність застосування Росією ядерної зброї зросла до 50%, що примусило високопоставлених офіцерів переглянути стратегічні пріоритети.

У той же час, британські та американські командири наполягали на посиленні тиску на українські війська з метою прискорення наступу, що мало би призвести до руйнування російського корпусу на західному березі Дніпра. На багатьох переговорних столах з’являлися питання про те, яку частину коаліційного запасу боєприпасів слід направити на кожен напрямок. Рішення, які приймалися, виявилися надзвичайно важкими, адже кожне з них мало прямий вплив на розподіл сил та, як наслідок, на успіх майбутнього наступу.

Після численних консультацій було погоджено, що остаточний наступ почнеться 1 травня. Протягом проміжного періоду українські сили готувалися до великомасштабної операції. Генерал Сирський отримав завдання надати чотири бойово закалені бригади, кожна з яких налічувала від 3000 до 5000 солдат, для тренувань у Європі. До цього плану мали приєднатися ще чотири бригади новобранців. Проте виникли нові проблеми.

Деякі генеральні рішення ідеологічно не співпадали. Генерал Сирський, який раніше займав підтримуючу роль, відчував, що йому не слід залишатися на другорядних позиціях. Він бачив у можливості повномасштабного наступу на Бахмут шанс, щоб розбити ворожі сили і розпалити внутрішню розбіжність у їхніх рядах. «Візьміть усіх новобранців для Мелітополя», – заявив він генералу Агуту, переконаний, що саме цей крок має стати ключовим. Коли президент Зеленський підтримав його думку, це практично зруйнувало основний план наступу, адже критично важлива частина резервів була перерозподілена.

Таким чином, замість того, щоб відправити в Європу вісім бригад (чотири бойово закалені і чотири нові), українське командування вирішило відправити лише чотири неперевірені бригади для тренувань за кордоном, залишивши ще в Україні в розпалі підготовку восьми інших. Крім того, серед новобранців переважно були чоловіки старшого віку – у середньому у 40–50 років, що викликало занепокоєння серед американських офіцерів: «Нам здавалося, що це не найкращий варіант», – зізнавався один з високопоставлених представників.

Паралельно із цим відбувалися зміни і з американського боку. Минулого року росіяни необачно розташували свої командні пости, склади боєприпасів і логістичні центри всередині 80 кіломтерів від лінії фронту. Проте нова розвідка показала, що критичні установки російських сил тепер перемістили за межі досяжності систем HIMARS. На цьому фоні генерали Каволі та Агут рекомендовали наступний крок – надати українським військам Армійські Тактичні Ракетні Системи (ATACMS), здатні вражати цілі об’єкти на відстані до 300 кілометрів. Проте питання поставилося дуже гостро: Адміністрація Байдена, пам’ятаючи попередні застереження російського військового начальника, генерала Герасимова, суворо попереджала про «чергову червону лінію», яку не можна перетинати. До того ж питання постачання ATACMS залишалося відкритим, адже Пентагон попереджав, що у випадку необхідності ведення власного збройного конфлікту цієї системи просто не вистачить.

Повідомлення було однозначним: припинити вимоги щодо ATACMS. У той же час, ключовим завданням залишалося – розпочати контрнаступ в узгоджені терміни, до того як росіяни зможуть відновити свої оборонні позиції і посилити оборону Мелітополя.

Проте обіцяна дата старту наступу минула, і замовлення на боєприпаси та обладнання затрималися. Генерал Агут запевняв, що ресурсів достатньо, але українські командири не були готові до зобов’язань до повномасштабного наступу, поки не отримали всіх необхідних засобів.

У Пентагоні почали з’являтися ознаки серйозного розколу. Генерал Каволі, звертаючись до генерала Забродського, сказав: «Міша, я люблю вашу країну. Але якщо ви так не діятимете, ви програєте війну». На що генерал Забродський відповів: «Я розумію, що ви маєте на увазі, але я не є верховним командувачем і не президент України». Ці емоційні розмови свідчили про глибину кризи в системі прийняття рішень.

У кінці травня розвідка повідомила про стрімке формування нових російських бригад. Українські сили не мали всього, що бажали, але мали те, що, на їхню думку, було необхідним для наступу. І все ж – час настав. Генерал Залужний окреслив остаточний план на засіданні Ставки – державного органу, відповідального за військові питання. За планом, генерал Тарнавський мав очолити 12 бригад та отримати більшість боєприпасів для основного удару в напрямку Мелітополя. Морський командант, генерал Содол, мав виконати маневр обману, направивши свої сили у напрямку Маріуполя – зруйнованого порту, який росіяни захопили після тривалого облоги минулого року. Генерал Сирський відповідав за підтримуючу атаку на сході, навколо Бахмута, який нещодавно був втрачений після місяців окопної війни.

Після оголошення плану генерал Сирський висловив своє бажання відмінитися від узгодженого курсу і провести масштабний наступ для повного звільнення Бахмута, з подальшим просуванням у напрямку Луганської області. Це вимагало додаткових сил і боєприпасів. Американські представники не були проінформовані про кінцеве рішення, але розвідка швидко виявила, що українські війська та боєприпаси переміщуються у напрямках, що не відповідають попередньому плану.

Незабаром, на теренях Польщі, під час терміново скликаної зустрічі, генерал Залужний визнав перед генералами Каволі та Агут, що українці вирішили розпочати наступ у трьох напрямках одночасно. «Це не план!» – закричав генерал Каволі. За свідченнями українських офіцерів, після засідання Ставки президент Зеленський наказав розділити коаліційні боєприпаси рівномірно між генералами Сирським і Тарнавським, залишаючи п’ять нових тренованих бригад для Сирського та сім для Мелітополя. Один із українських офіцерів зазначив: «Це було немов спостерігати за занепадом наступу на Мелітополь ще до його запуску».

За 15 місяців війни ситуація досягла критичного моменту. Стартапові рішення, прийняті на початку, стали піддані сумніву, а всі спроби знайти компроміс між внутрішніми суперечностями, різними поглядами та політичними тисками дали лише частковий ефект. Як зазначав один із високопоставлених американських офіцерів, «ми мали б вже піти, але ми не могли дозволити собі цього кроку».

Ці рішення, пов’язані з життям і смертю, а також із стратегічними пріоритетами територій, залишалися суверенними рішеннями України. «Усе, що ми могли зробити, – це давати поради», – підкреслював один із представників адміністрації Байдена.

Лідер наступу на Маріуполь, генерал Содол, активно використовував поради генерала Агут, що спричинило один із найбільших успіхів контрнаступу: за даними американської розвідки, після виявлення слабкого місця у ворожих лініях, сили генерала Содола, використовуючи координати від Вісбадену, змогли звільнити село Старомайорське та майже 14 квадратних кіломтерів території.

Та цей успіх викликав питання у командування: чи може наступ на Маріуполь бути перспективнішим, ніж удар у напрямку Мелітополя? Проте атака зупинилася через нестачу сил. Проблема була чітко видима на карті у кабінеті генерала Агут – напад генерала Сирського на Бахмут відбирав ресурси, позбавляючи Мелітопольської групи необхідних резервів.

Генерал Агут закликав перенаправити частину бригад та боєприпасів на південний напрямок, але генерал Сирський відмовлявся відступати, незважаючи на аргументи про те, що це підриває його стратегію для Бахмута. Він навіть аргументував: «Я був правий, Агут, а ви помилилися. Ми досягнемо Луганська», – стверджував він, визнаючи, що бунт Прігожина, який частково допомагав росіянам захопити Бахмут, підтвердив його бачення. Проте, незважаючи на драматичні заяви, генерал Сирський так і не зміг відвоювати Бахмут, а росіяни змогли перебудувати свої бригади, в той час як українські сили залишалися без стабільного джерела нових рекрутів.

Залишається Мелітополь. Однією з головних переваг системи з Вісбадену була швидкість – час від отримання координат до удару з української артилерії скорочувався до мінімуму. Проте ця перевага була піддана руйнуванню через зміну підходу командувача в Мелітополі: замість того, щоб просто відкривати вогонь, він почав спочатку використовувати дрони для підтвердження розвідданих. Цей обережний підхід, спричинений недовірою і нестачею ресурсів, призвів до того, що бойові дії на околицях села Роботине тривали занадто довго.

За даними американської розвідки, під час наступу українські сили зазнали численних затримок через необхідність перевіряти дані дронами. Коли командувач генерал Тарнавський, побачивши російський загін на горбку, вирішив не починати негайний удар, його наказ перевірки знову затримував атаку. Лише після ретельної перевірки, що забирало від 24 до 48 годин, було прийнято рішення про атаку. Тим часом, в південних районах росіяни почали будувати нові укріплення, закладати мінні поля і надсилати підсилення, що повністю змінило ситуацію на полі бою.

Генерал Агут закликав командувача Тарнавського: «Продовжуйте наступ!» Але через необхідність ротації військ і обмеженість ресурсів українські сили не змогли залучити достатньо резервів для продовження наступу. Американські офіцери розчаровувалися, кажучи, що навіть невеликий російський загін зупинив контрнаступ.

В результаті українці змушені були скоротити свої амбіції. Замість того, щоб прорватися до Мелітополя, основною метою стала невелика окупована містечко Токмак, розташована приблизно на півдорозі до Мелітополя і біля важливих залізничних і автомобільних шляхів. Генерал Агут, який надавав українцям ширшу автономію, розробив детальний артилерійський план «Операція Греміння», який визначав послідовність вогневих ударів. Проте генерал Тарнавський виступив з запереченнями щодо деяких цілей і наполягав на використанні дронів для додаткової перевірки. Це призвело до уповільнення операції, що врешті-решт зупинило український наступ.

У критичний момент, щоб врятувати ситуацію, Білий дім санкціонував секретну транспортування невеликої кількості касетних боєголовок з дальністю дії близько 160 кіломтерів. Генерали Агут і Забродський розробили операцію проти російських вертольотів, що загрожували силам Тарнавського. За результатами операції було знищено принаймні 10 вертольотів, і росіяни були змушені відступити, забравши свої літальні апарати до Криму або на материк. Проте навіть ці кроки не дозволили українцям просунутися далі.

Останньою рекомендацією американців було запропонувати, щоб генерал Сирський взяв під контроль бій за Токмаком. Цю пропозицію відхилили, а далі запропонували, щоб генерал Содол направив своїх морських десантників у Роботине для прориву ворожої лінії. Проте генерал Залужний наказав десантникам відправитися до Херсона для відкриття нового фронту – операції, яку американці вважали приреченою на провал через спробу перетнути Дніпро і просунутися до Криму. Морські десантники змогли перетнути річку на початку листопада, але згодом вичерпали свої сили і боєприпаси. Контрнаступ, який мав завдати вирішального удару, завершився невтішним результатом.

Генерал Сирський відмовився коментувати свої розмови з американськими командирами, але прес-служба Збройних сил України зазначила, що «ми сподіваємось, що прийде час, і після перемоги України українські та американські генерали зможуть спільно розповісти про свої переговори під час боротьби проти російської агресії». Андрій Єрмак, керівник президентського управління, який, ймовірно, є другим за силою в країні, заявив журналістам, що контрнаступ був «переважно пригальмований» через «політичну нерішучість» союзників і постійні затримки у постачанні зброї. Інший високопоставлений український офіцер додав: «Справжньою причиною нашої невдачі було те, що для виконання плану було виділено недостатню кількість сил».

Для партнерів же розгортання контрнаступу, що принесло розчарування та втрати, залишило глибокі рани. «Важливі відносини збереглися», – зазначала представниця Пентагону, – «але це вже не була натхненна і довірлива братерська єдність, якою ми користувалися в 2022 році та на початку 2023 року».

У цьому новому етапі планування, який тривав з листопада 2022 до листопада 2023 року, початок року супроводжувався неабиякою впевненістю. Україна контролювала західні береги річок Оскіл і Дніпро, і всередині коаліції панувала думка, що контрнаступ 2023 року стане останнім – або перемога, або Путін буде змушений шукати мир. «Ми здобудемо перемогу у цій війні», – повторював Зеленський, надаючи всім віру у неминучу перемогу. Проте як згодом виявилося, найкраще сплановані стратегії не завжди приносять бажаний результат.

На зустрічах у Вісбадені генеральний командувач України знову наголошував, що основним завданням має бути удар у напрямку Мелітополя, щоб перекрити логістичні ланцюги російських сил у Криму. Проте деякі американські командири, виступаючи за обережність, висловлювали побоювання щодо нестачі ресурсів для такого масштабного наступу. Генерал Доног’ю, який завжди був за ризиковані рішення, підкреслював, що ситуація на фронті змінилася: на південному напрямку росіяни вже почали копати окопи для оборони, а українці, попри невеликі успіхи у просуванні до Дніпра, стикаються з численними перешкодами.

Також на зустрічах у Вісбадені з’явилося нове обличчя – молодший командувач, генерал Антоніо Агут, який вирізнявся спокійною обачністю і увагою до підготовки нових бригад. Його завданням було підготувати сили для майбутнього наступу. «Ви маєте привести їх у бойову готовність», – наказував він, нагадуючи про необхідність глибокої підготовки та тренувань. Українські командири вже самі почали вимагати більше довіри від Вісбадена, розуміючи, що тепер вони можуть діяти самостійно.

Нова фаза партнерства принесла зміни в оперативній взаємодії. Щоденні зустрічі між американськими та українськими офіцерами продовжували перетворювати пріоритети отриманих даних у «точки інтересу», але тепер українські командири отримували більше автономії для використання систем HIMARS. «Ми відступимо і будемо спостерігати, але триматимемо руку на пульсі, щоб ви не зробили нічого безглуздого», – казав генерал Агут, наголошуючи на тому, що остаточно метою є забезпечення самостійності українських сил.

Водночас нові плани з розгортання наступу змушували командувачів переосмислити свої стратегії. Генерал Сирський, який відповідав за підтримку операцій у сходній частині фронту, пропонував зосередитися на Бахмуті – фортеці морального духу українців, де тривав кровопролитний бій. Він бачив у цьому можливість розірвати оборону противника, але його план суперечив узгодженому стратегічному курсу, затвердженому на засіданні Ставки. Внаслідок цього президент Зеленський наказав рівномірно розподілити коаліційні боєприпаси між силами генерала Сирського та генерала Тарнавського, що ще більше ускладнило ситуацію.

В результаті українські війська мали розпочати наступ у трьох напрямках одночасно – це було рішення, яке стало поворотним моментом. «Це не було частиною плану!» – оголосив один з американських офіцерів, коли з’ясувалося, що після засідання Ставки Україна вирішила діяти за власною ініціативою. Розподіл ресурсів, що мало забезпечити успішний наступ на Мелітополь, був суттєво розмитий. Генерал Сирський отримав п’ять нових бригад, а на Мелітополь було залишено лише сім. «Це було немов спостерігати за занепадом наступу ще до його початку», – зазначав один із офіцерів.

Через 15 місяців війни ситуація досягла критичної точки. Генерали українського командування розуміли, що ризики зростають, а можливості коаліції дедалі стискаються. Генерал Агут наголошував, що якщо українські сили не розпочнуть наступ за узгодженим планом, російські війська зможуть швидко відновити свої позиції та зміцнити оборону Мелітополя. Проте внутрішні суперечності, емоційні розбіжності та політичні компроміси тільки ускладнювали прийняття рішень.

В останній фазі контрнаступу українські сили мали почати свої дії 1 травня, проте деякі обіцянки щодо постачання боєприпасів і обладнання затрималися. Генерал Каволі, очевидно розчарований ситуацією, звернувся до генерала Забродського із закликом: «Міша, якщо ви не діятимете, ви програєте цю війну». Генерал Забродський, глибоко емоційно реагуючи, відповів: «Я розумію вас, але я не є верховним командувачем і не президент України», – що підкреслило внутрішню кризу в системі прийняття рішень.

Нові дані розвідки в кінці травня показали, що росіяни стрімко формують нові бригади. Українці мали не все, що хотіли, але мали те, що, на їхню думку, було необхідним для початку наступу. Генерал Залужний представив остаточний план на засіданні Ставки, де генерал Тарнавський отримав 12 бригад і більшість боєприпасів для основного удару в напрямку Мелітополя. Морський командант, генерал Содол, мав виконати маневр обману, спрямовуючи сили у напрямку Маріуполя, а генерал Сирський – забезпечити підтримку через наступ у районі Бахмута.

Проте навіть цей план не зміг обійти всіх проблем. Генерал Сирський висловив бажання відхилитися від узгодженого курсу і провести повномасштабний наступ на Бахмут із подальшим просуванням до Луганська. Його рішення вимагало додаткових сил і ресурсів, що спричинило невизначеність у розподілі сил. Американські офіцери, спостерігаючи за рухом українських військ, зауважували, що наступальні дії ведуться у напрямках, що не відповідають узгодженому плану, і це створює серйозну проблему для коаліції.

Незабаром, під час терміново скликаної зустрічі на польському кордоні, генерал Залужний визнав, що українці вирішили проводити наступ у трьох напрямках одночасно. Це рішення кардинально змінило тактичну ситуацію і призвело до розпаду основного наступу на Мелітополь ще до його початку. Висловлювалися думки, що «ми повинні були відмовитися», але партнерство, побудоване роками, не могло просто так розпастися.

Після цього рішення президент Зеленський наказав розділити коаліційні боєприпаси рівномірно між генералами Сирським і Тарнавським. Це рішення ще більше ускладнило ситуацію: частина сил була відправлена на підтримку наступу в Бахмуті, а інша – на Мелітополь. Загальна стратегія, спрямована на руйнування російських сил у Мелітополі, фактично розпалася, що призвело до критичного розриву в планах.

Американські офіцери намагалися втрутитися, радячи перенаправити ресурси, але українські командувачі залишалися непохитними у своїх рішеннях. Генерал Агут, який був відповідальним за підготовку нових сил, наголошував, що наступ має початися за графіком, до того як росіяни зможуть відновити свої позиції. Тим часом, брак боєприпасів і затримки у поставках, а також розбіжності в командуванні стали вирішальними чинниками, що сповільнювали рух українських сил.

Одним із прикладів уповільнення наступу стало те, що під час просування в напрямку Роботине, українські війська не могли негайно відкрити вогонь, оскільки командувач Тарнавський відкладав атаку для перевірки інформації дронами. Цей процес, що займав від 24 до 48 годин, дозволяв росіянам будувати нові укріплення, закладати мінні поля і надсилати підсилення, що кардинально змінювало ситуацію на фронті. Один із американських офіцерів навіть зазначив, що «один з російських загонів зупинив контрнаступ».

В результаті українські війська не змогли прорватися до Мелітополя, і їхня основна мета була змінена. Натомість основним завданням ставлося взяття невеликого окупованого міста Токмак, що знаходилося приблизно на півдорозі до Мелітополя і розташоване біля ключових залізничних і автомобільних шляхів.

Новий план також включав розробку детального артилерійського сценарію під кодовою назвою «Операція Греміння». За цим планом, українські сили мали вести серію вогневих ударів за чітким графіком – з використанням певних видів зброї у визначеній послідовності. Проте генерал Тарнавський висловив свої заперечення щодо деяких цілей, наполягаючи на необхідності використовувати дрони для підтвердження розвідданих перед кожним ударом. Це спричинило подальші затримки і зупинку операції, що робило її практично нездійсненною.

Щоб врятувати ситуацію, адміністрація Байдена санкціонувала секретну поставку невеликої кількості касетних боєголовок, здатних вражати цілі об’єкти на відстані близько 160 кілометрів. Генерали Агут і Забродський розробили операцію проти російських атакуючих вертольотів, загроза яких висунула українські сили під значний тиск. Після успішного знищення щонайменше 10 вертольотів, росіяни були змушені відступити, забравши свої літальні апарати до Криму або на материк. Проте, навіть ці заходи не дозволили українцям просунутися далі.

Американські радники намагалися переконати, щоб генерал Сирський взяв під контроль бій за Токмаком, але ця пропозиція була відхилена. Потім було запропоновано, щоб генерал Содол направив своїх морських десантників у Роботине для прориву ворожої лінії, проте генерал Залужний наказав десантникам перейти до Херсона для відкриття нового фронту, що мало стати операцією з перетином Дніпра і просуванням до Криму. Морські десантники змогли перейти річку на початку листопада, але згодом зазнали втрат через нестачу сил і боєприпасів. Контрнаступ, який мав стати вирішальним ударом, врешті-решт не приніс очікуваних результатів.

Генерал Сирський не відповідав на питання про свої розмови з американськими командирами, але прес-служба Збройних сил України заявляла, що «ми сподіваємось, що згодом, після перемоги України, українські та американські генерали зможуть спільно розповісти про свої переговори та дружню співпрацю в умовах боротьби з російською агресією». Андрій Єрмак, керівник президентського управління, зазначав, що контрнаступ був «переважно пригальмований» через політичну нерішучість союзників та постійні затримки у поставках зброї. Інший високопоставлений український офіцер підкреслював, що реальна причина невдачі полягала у невідповідному розподілі сил для виконання плану.

Таким чином, частина третьої історії, що охоплює період з листопада 2022 до листопада 2023 року, стала етапом, коли найкраще сплановані стратегії зазнали суттєвих випробувань. Планування на 2023 рік почалося з великою впевненістю у перемозі, але згодом внутрішні суперечності, політична нерішучість та затримки у постачаннях спричинили серйозний розкол у коаліції. Результатом стало те, що, незважаючи на початкові успіхи, наступальні операції не змогли принести довготривалої перемоги, а головні амбіції щодо прориву до Мелітополя так і не були здійснені.

Попри всі труднощі, українські командири зуміли зберегти зв’язок з американськими партнерами, але відносини вже не були такими натхненними, як у попередні періоди. Внутрішні суперечності між генералами, зокрема між Сирським і Залужним, а також невдоволення американських радників розподілом сил, стали вирішальними чинниками, що вплинули на остаточний результат контрнаступу. Незважаючи на численні успіхи, зокрема на західному березі Дніпра, загальний наступ був зупинений через нестачу ресурсів, зміни в стратегії та постійні затримки.

На завершення, частина третьої історії стала свідченням того, що навіть найкраще продумані плани можуть зазнати руйнівного впливу зовнішніх факторів, внутрішніх суперечностей та політичного тиску. Українське командування, яке колись виглядало непохитним у своїй впевненості, змушене було поступово переглядати свої амбіції, адже оперативні реалії на полі бою значно відрізнялися від початкових прогнозів. Всі ці події свідчать про те, що сучасна війна є надзвичайно складним та непередбачуваним процесом, де навіть найкраще сплановані дії можуть не принести очікуваного результату.

Ця історія, що охоплює майже рік жорстоких бойових дій, стала прикладом того, як важливо не лише ретельно планувати, але й бути готовими до кардинальних змін у динаміці бойових дій, адаптуватися до нових викликів і шукати компроміси між стратегічними цілями і оперативними можливостями. Партнерство між Україною та її західними союзниками, незважаючи на всі труднощі, продовжувало існувати, але вже не було тим самим братерством, яке сприймалося на початку війни. Воно змінилося, набувши відтінку обережності, розчарувань і важких компромісів, що ставлять під сумнів можливість досягнення остаточної перемоги.

Президент України Володимир Зеленський зробив жести примирення щодо президента Трампа після вибуху в Овальному кабінеті минулого тижня. Ерік Лі

Частина ІV

Порушення довіри та домовленостей

Президент Зеленський увійшов у Вісбаден із серйозним настроєм, адже його перший візит до секретного центру партнерства відбувався на фоні жорстоких змін на полі бою та зради, що вразили як українське командування, так і його західних союзників. Він проїхав крізь ворота Вісбадена, де на кожному кроці нагадували про спільні бої – пошкоджені російські автомобілі, зламані ракети, уламки літаків стали мовчазними свідками минулих перемог і невдач. Коли президент піднявся на оглядову палубу над колишнім баскетбольним майданчиком, офіцери, що працювали нижче, вибухнули оплесками. Проте святкувати тут не було чого – за тінню невдалого контрнаступу та наближенням чергової, жорстокої зимової пори, прогнози ставали лише темнішими.

Несподівані зміни в стратегії

У цей період, коли росіяни активізували зусилля у сході, щоб скористатися новою перевагою, в Америці політична арена переживала зміни. Дональд Трамп, скептик у питаннях України, розпочинав свій політичний камбек, а деякі конгресмени-республіканці навіть обговорювали можливість зменшення фінансування для України. Лише рік тому коаліція говорила про перемогу, а нині ситуація вимагала перегляду стратегічних завдань. Адміністрації Байдена доводилося перетинати власні червоні лінії, аби підтримати українців, хоча ресурси для проведення масштабного наступу були обмежені.

Генерали Каволі та Агут пояснювали, що реальних шляхів для повернення значних територій у 2024 році не існує, оскільки коаліція не може надати всю необхідну техніку для великомасштабного контрнаступу, а українські сили ще не змогли створити армію, здатну до такого удару. Українцям доведеться помірковано розширювати свої позиції, зосереджуючись на досяжних цілях, що дозволять зберегти бойову готовність і поступово збільшити свою потужність для можливого наступу у 2025 році. Головними завданнями стали укріплення оборонних ліній на сході та відновлення/створення нових бригад за допомогою коаліційних тренувань і постачань.

Президент Зеленський висловлював свою підтримку цим планам, хоча американські партнери розуміли, що його позиція була суперечливою – він потребував великої перемоги для підняття морального духу вдома і для зміцнення підтримки Заходу, проте водночас змушений був погоджуватися з обмеженими можливостями коаліції.

Політичний тиск та внутрішні суперечності

За кілька тижнів до візиту Зеленського до Вісбадена, він наказав Генералу Залужному відсунути російські війська до кордонів 1991 року вже до осені 2024 року. Проте план, який вимагав надзвичайних ресурсів – п’ять мільйонів снарядів і мільйон дронів – вразив американських партнерів. Генерал Каволі, мовляв, не міг уявити, звідки візьмуться такі запаси, а незабаром на зустрічі в Києві командування України, у розпалі емоцій, замкнуло Генерала Каволі в кухні Міністерства оборони, де він у останній, марній спробі просив більше ресурсів та ефективності.

Як компроміс, американці запропонували Зеленському те, що могло б стати символічною перемогою – повітряну бомбардувальну кампанію, спрямовану на змушення росіян вивести свою військову інфраструктуру з Криму назад до Росії. Ця операція, отримала кодову назву «Операція Місячний Град», передбачала використання довгої дальності ракет і дронів. До цього моменту українці разом із ЦРУ та військовими флотами США та Великобританії використовували морські дрони, Storm Shadow і SCALP для ударів по Чорноморському флоту, отримуючи розвіддані від Вісбадена. Але для масштабної кампанії проти Криму українцям було необхідно отримати сотні систем ATACMS.

На фоні цього в Пентагоні знову лунали попередження про критичну важливість збереження червоних ліній. Проте після детального брифінгу Генерала Агут та старших радників, було вирішено надати Зеленському ATACMS – справді довгоочікуваний удар, який, за словами одного американського офіцера, мав символізувати не тільки стратегію, а й бажання діяти більш рішуче.

Зміни у керівництві та наслідки для партнерства

Зміни не обійшли і командування. Наприкінці січня Генерал Забродський отримав термінове повідомлення, і, вийшовши на балкон, з похмурим виразом обличчя оголосив Генералу Агуту, що боротьба за владу в українському командуванні досягла кульмінації: Генерал Залужний був звільнений, і ставки зроблено на його суперника – Генерала Сирського. Американські партнери, хоча й не здивувалися, оскільки чули численні чутки про незадоволення президента Зеленського, пояснювали, що це пов’язано з політичними інтригами, побоюваннями, що Залужний може кинути виклик Зеленському, і через рішення Ставки, де президент фактично «зламав» Залужного. Внаслідок публікації Залужним статті в The Economist, де він оголосив, що війна застрягла, командування зазнало ще більшої кризи. Для американців Залужний уже був "мертвим у ногах", а його заміна Генералом Сирським викликала певне полегшення – вони вважали, що тепер отримають надійного партнера, здатного слухати і враховувати їхні поради.

Для Генерала Забродського ці зміни стали особистим ударом, адже він вважав Залужного своїм товаришем і відмовився від депутатської діяльності, щоб працювати разом із ним над планами та операціями. Незабаром стало зрозуміло, що його роль у Вісбадені скоротять, а сам він опиниться на узбіччі стратегії. Генерал Агут навіть запросив його до свого будинку на пляжі в Північній Кароліні – як знак підтримки, що, можливо, у наступному житті все буде інакше.

Окрім внутрішніх змін, зовнішній політичний тиск посилився. Геть із пам’яті залишилися сумніви щодо фінансування – конгресмени-республіканці, під впливом Трампа, затримували 61 мільярд доларів нової військової допомоги. Одночасно з цим, українські командири змушені були посилено використовувати дрони для перевірки кожного "точки інтересу" перед ударом, адже кількість ракет і снарядів значно скоротилася. Генерал Забродський оголосив американським партнерам, що «зараз нам це не потрібно», що свідчило про зміщення пріоритетів та рух червоних ліній.

Нові технології та зміщення стратегічних пріоритетів

За наступні місяці з’явилися нові постачання ATACMS, які прибули секретно навесні, щоб росіяни не зрозуміли, що Україна може вражати територію Криму. Окрім того, американські експерти дозволили відправити невелику групу офіцерів до Києва, щоб полегшити заборону на пряме залучення американських солдатів, які тепер працювали як «предметні експерти». Згодом їх кількість була збільшена до трьох десятків – вони стали безпосередніми радниками, хоча і обмеженими лише територією Києва.

Найскладнішою ж межою став російський кордон, який незабаром змінять. У квітні фінансовий гальмо було знято, і з Польщі почали надходити ще 180 ATACMS, десятки броньованих транспортних засобів і 85 тисяч 155-мм снарядів. Проте коаліційна розвідка повідомила про рух нової російської формації – 44-ї армейської корпуса, що рухалася до Бєлгородa, неподалік від українського кордону. Росіяни розраховували використати цей обмежений вікно, поки українці чекали поставок, щоб відкрити новий фронт на півночі. Українці вважали, що росіяни намагаються досягти головної дороги, що оточує Харків, що дозволило б їм обстрілювати друге за величиною місто України і загрожувати життю понад мільйона людей. Ця російська офензива виявила суттєву асиметрію: росіяни могли підтримувати свої війська артилерією з-за кордону, а українці не могли відповісти, використовуючи американські технології та розвіддані.

Незважаючи на всі ризики, з’явилася можливість для українців скористатися американською технікою навіть за межами своєї країни. Вони звернулися з проханням про дозвіл на використання поставленої зброї на території Росії, а генерали Каволі та Агут запропонували, щоб Вісбаден допомагав у направленні ударів, як це робилося на українських землях і в Криму, надаючи координати та «точки інтересу». Проте ця ініціатива виявилася справжнім порушенням довіри – росіяни напали 10 травня, і це стало поворотним моментом, коли адміністрація Байдена змінила правила гри.

Розширення оперативного простору та перетин червоних ліній

Найважливішою зміною стало створення «ops box» – спеціальної зони на російській території, в межах якої українці могли застосовувати американську зброю, а Вісбаден підтримував удари, надаючи координати. Спочатку генерали Агут і Каволі виступали за широке охоплення, що дозволило б завдавати ударів по польових масивах російських glide bombs, але Генерал Остін побоювався розширення місії і наполягав на більш лімітованій зоні, що охоплювала близько 80 кілометрів углиб Росії, відповідну до стандартного радіусу дії HIMARS. Зрештою, проте, була обрана найсуворіша опція, яка охоплювала область, майже як штат Нью-Джерсі, захищаючи міста Суми та Харків. ЦІА навіть отримала дозвіл на відправлення офіцерів до регіону Харкова для підтримки українців у проведенні операцій всередині цієї зони.

З початком дії ops box, росіяни опинилися зненацька – з використанням координат Вісбадена та власної розвідки, українські удари HIMARS влучно вражали цілі на території Росії, що допомогло зупинити наступ у Харкові. Найбільш важким стало розуміння того, що Сполучені Штати тепер безпосередньо брали участь у знищенні російських солдатів на їхній власній території – думка, що для багатьох була майже немислимою.

Літо 2024 року принесло нові виклики. Армії України на півночі та сході були розтягнуті до межі можливостей, але генерал Сирський постійно наголошував: «Мені потрібна перемога». У березні американці виявили, що Головне управління розвідки України (ГУР) таємно планувало наземну операцію у південно-західній Росії. Становник ЦІА попередив командира ГУР, генерала Кирила Буданова, що у разі перетину кордону Україна діятиме без американської підтримки – і він таки здійснив операцію, змушений був відступити.

Такий контраст у підходах змусив чиновників адміністрації Байдена жартома зазначати, що вони більше знають про плани росіян, ніж про своїх українських партнерів. Проте для українців принцип «не питай, не кажи» був кращим за «питай і зупини». Колишній командувач української розвідки, генерал Валерій Кондратюк, підкреслював: «Ми – союзники, але маємо різні цілі: ми захищаємо нашу країну, а ви – свої фантомні страхи минулого».

В серпні в Вісбадені Генерал Агут завершував свою турне, і в цей же день українці дали криптичну згадку про події на півночі. 10 серпня керівник ЦІА залишив Вісбаден для роботи в штаб-квартирі, і в ході змін у командуванні генерал Сирський відправив війська через південно-західний кордон до району Курська.

Для американців ця поява була серйозним порушенням довіри. Не лише те, що українці знову тримали їх у невіданні, а й те, що вони таємно перетнули узгоджену межу ops box, забравши коаліційне обладнання для використання на російській території. «Це було не майже шантаж, це був справжній шантаж», – зазначав один із високопоставлених представників Пентагону.

Американці могли припинити використання ops box, але знали, що це могло б призвести до катастрофічних наслідків – українські солдати в Курську залишилися б без підтримки HIMARS та американської розвідки. Курськ, як вважали американці, був тим здобутком, про який Зеленський говорив завжди – доказом того, що він досі мріє про повну перемогу. Але одночасно операція мала стратегічний сенс – захоплення російської території, яку можна буде обміняти на українські землі в майбутніх переговорах.

Операція Lunar Hail отримала нове значення. Раніше заборонені провокаційні операції стали дозволеними. До того, як Генерал Забродський був відсторонений, він разом із Генералом Агутом відзначили цілі для Lunar Hail. Ця кампанія вимагала ретельного супроводу – американські та британські офіцери контролювали майже кожен крок, від визначення координат до розрахунку траєкторій польоту ракет. Серед приблизно 100 цілей у Криму найбільш бажаною була Цегла через проток Керч – символ єдності Криму з Росією, який для Путіна був живим доказом приналежності півострова до батьківщини. Скинути цей символ стало одержимістю Зеленського.

Це був також американський червоний ліній – у 2022 році адміністрація Байдена заборонила допомагати українцям у завданні удару по мосту; навіть підходи до кримських територій розглядалися як російська суверенна зона. Проте після узгодження Lunar Hail Білий дім дозволив військовим та ЦІА таємно співпрацювати з українцями і британцями над планом атаки, який передбачав використання ATACMS для послаблення вразливих ділянок мосту, а морські дрони – для вибуху поруч зі стійками. Проте, поки дрони готувалися, росіяни посилили оборону навколо стійок. Українці запропонували атаку лише з ATACMS, але генерали Каволі та Агут наполягали, що цього недостатньо. Зрештою, американці зупинили атаку, і в середині серпня українці вистріли ATACMS по мосту, який не впав, залишивши лише кілька «ямок», які росіяни швидко відремонтували.

Окрім невдалого удару по мосту, співпраця в рамках Lunar Hail була визнана значним успіхом – російські військові кораблі, літаки, командні пункти, склади боєприпасів та ремонтні бази були знищені або переміщені на материк, аби уникнути ударів. Для адміністрації Байдена невдалий напад на мост і недостатність ATACMS підкреслили важливість використання довгодіючих дронів для атак з далекої відстані, проте основною проблемою залишалося ухилення від російської протиповітряної оборони та точне визначення цілей.

Довготривалі політичні суперечності також не давали спокою. Американська політика забороняла ЦІА надавати розвіддані про цілі на російській території, тому для досягнення конкретних цілей адміністрація дозволяла ЦІА подавати «відступки» – винятки, що дозволяли підтримувати удари всередині Росії. Однією з таких цілей став великий склад боєприпасів у містечку Торопці, що знаходився за 400 кілометрів від українського кордону. Ця операція стала тестовим прикладом: ЦІА надало всю розвідку щодо уразливості складу, оборонних систем та розрахувало, скільки дронів знадобиться. 18 вересня великий рій дронів вдарив по складу, створивши кратер шириною футбольного поля та заливаючи місцевість вогнем і димом.

Склад боєприпасів у Торопці, Росія. Maxar Technologies

Депо після удару безпілотника за допомогою ЦР. Maxar Technologies

Водночас операція з мостом Керч, як і кампанія Lunar Hail, виявила стратегічну розбіжність у підходах: американці виступали за зосередження ударів на ключових військових об’єктах, а українці наполягали на ширшому спектрі цілей, включаючи нафтові та газові об’єкти, а також політично чутливі місця навколо Москви – без допомоги ЦІА. «Російська громадська думка обернеться проти Путіна», – заявив Зеленський під час зустрічі з Держсекретарем США Ентоні Блінкеном у Києві. «Ви помиляєтеся. Ми знаємо росіян», – додавав він.

У жовтні Генерал Остін і Генерал Каволі відвідали Київ. Рік за роком адміністрація Байдена надавала українцям дедалі сучасніший арсенал, перетинаючи дедалі більше своїх червоних ліній, але Держсекретар і генерал хвилювалися через послаблення ситуації на місці. Росіяни, хоч і зазнавали великих втрат – від 1000 до 1500 солдат на день, – продовжували просуватись, зокрема у напрямку Покровська, яку вважали головною ціллю, а також повертали частину територій у Курську. Це створювало дисбаланс, який змушував американців замислитися над тим, як забезпечити рівновагу у чисельності сил.

Державні зустрічі з питань майбутнього допомоги Україні у 2025 році набували особливого значення. Генерал Дональю і Генерал Каволі, відвідуючи Київ у січні, зустрілися з Генералом Сирським для узгодження планів щодо поповнення українських бригад та укріплення ліній оборони. Потім вони вирушили до бази Рамштайн, де на останній зустрічі коаліційних начальників оборони, зачинених від преси, Генерал Остін отримав численні вдячні слова – його називали «хрещеним батьком» і «архітектором» партнерства, яке, попри всі зради і порушення довіри, допомогло українцям утримати оборону, починаючи з весни 2022 року.

За словами Генерала Остіна, який завжди залишався міцним і спокійним, ці слова мали особливе значення. «Замість того, щоб прощатися, дозвольте сказати вам спасибі», – сказав він, змагаючись з емоціями, і додав: «Бажаю всім успіху, мужності і стійкості. Продовжуйте боротися».

Таким чином, період з грудня 2023 по січень 2025 року ознаменувався численними порушеннями довіри і кордонів – як буквальних, так і символічних. Українці, незважаючи на численні успіхи, були змушені коригувати свої амбіції, відмовляючись від мрій про масштабний контрнаступ у 2024 році на користь досягнення реалістичних цілей для збереження обороноздатності. З однієї сторони, партнери з Вісбадена намагалися забезпечити максимально точні координати для ударів і підтримувати оперативну ефективність, а з іншої – українські командири все частіше відмовлялися від рад, бо ресурсів та довіри вже не вистачало для злагоджених дій.

Нові поставки зброї, зокрема ATACMS, розширили можливості ударів, проте їх використання вимагало значних зусиль для обхідних маневрів, щоб не викликати реакцію з боку російських сил. При цьому, зростали політичні суперечності: президент Зеленський, який потребував великої перемоги для підтримки морального духу, все частіше стикався з внутрішнім опором, що вилився у зміну командування – Залужного звільнили, а його місце зайняв генерал Сирський. Це створило розкол у партнерстві, адже американці розраховували на стабільного і надійного партнера, здатного приймати рішення на основі даних і зберігати довіру, тоді як внутрішні суперечності лише поглиблювали кризу.

Не зважаючи на це, партнери продовжували шукати компроміси: розширення «ops box», дозволене для використання ATACMS, стало символом того, що навіть колись заборонені операції тепер дозволені. Але новий порядок гри мав свої жертви – українські удари, хоч і точні завдяки координатам Вісбадена, рідко використовувалися через обмежену кількість ракет і снарядів, що ставило під сумнів ефективність майбутніх контрнаступів.

До того ж, з’явилися нові виклики на полі бою: формування нових російських бригад біля Бєлгорода, загроза обстрілів Харкова з північного боку та повільне, але впевнене просування противника у напрямку Курська. Американці звертали увагу на те, що, незважаючи на зростання втрат, росіяни продовжують надсилати нові сили, що створює суттєву асиметрію у бойових можливостях.

У відповідь, адміністрація Байдена почала розгортати все нові заходи для підтримки України – від розширення ops box до відправлення додаткових радників, що працювали безпосередньо у регіонах бойових дій. Проте внутрішні протиріччя залишалися невирішеними: українці звинувачували американців у недостатній готовності робити все необхідне для забезпечення їхньої перемоги, тоді як американці наполягали, що без активних дій з боку українського командування неможливо досягти істотного результату.

Наприкінці 2024 року політична ситуація стала ще більш напруженою: на фоні наближення виборів у США і перемоги Трампа у попередніх голосуваннях українці відчували страх бути покинутими союзниками. Генерал Дональю і його співрозмовники продовжували наголошувати на тому, що для українців важливо отримувати підтримку, яка допоможе їм утримати набуті позиції, а також розширити оборонні лінії, щоби протидіяти новим російським офензивам.

У цих умовах президент Зеленський, який неодноразово наголошував, що Україна бореться за своє майбутнє, стикався з критикою з обох боків – як з боку американських офіцерів, так і з боку власного командування. Він відповідав, що молоді люди у віці від 18 до 25 років є фундаментом майбутнього країни, але американці застерігали: «Якщо вони не готові боротися, це не екзистенціальна війна». Цей постійний конфлікт поглядів, між готовністю українців брати на себе відповідальність і обмеженнями, накладеними американськими поставками, створював замкнене коло невизначеності.

До завершення періоду, у січні 2025 року, Генерали Дональю та Каволі відвідали Київ, де зустрілися з Генералом Сирським для узгодження планів поповнення бригад і укріплення оборонних ліній. Після цього вони відправилися до бази Рамштайн, де відбулася остання зустріч коаліційних начальників оборони перед тим, як ситуація на фронті остаточно змінилася. За закритими дверима зустрічі представники партнера висловлювали вдячність Генералу Остіну, як «архітектору» цього партнерства, яке, незважаючи на численні зради, порушення довіри та політичні компроміси, допомогло українцям тримати оборону вже з весни 2022 року.

Генерал Каволі (у центрі) передав прапори генералу Донахью під час урочистої зміни командування у Вісбадені. Фолкер Рамспотт/Армія США

Генерал Дональю, який нещодавно отримав четверту зірку і повернувся до Вісбадена як командувач армії США в Європі та Африці, був змушений адаптуватися до нової реальності. Під його керівництвом, разом із зменшенням підтримки з боку адміністрації Трампа, українські сили почали втрачати свою головну перевагу, борючись за кожен сантиметр землі. У той же час, партнерство продовжувало функціонувати, незважаючи на численні порушення довіри та зміну політичних пріоритетів.

Таким чином, частина четверта – період з грудня 2023 по січень 2025 року – стала етапом численних порушень як довіри, так і кордонів. Українці, змушені коригувати свої амбіції, зосередилися на досягненні реалістичних цілей для збереження обороноздатності, тоді як американські союзники намагалися надати підтримку, що все частіше вимагала компромісів і відступів від початкових стратегічних планів. Постійні суперечності у командуванні, зміни в політичній кон'юнктурі та критичні обмеження у поставках зброї створили умови, в яких навіть найкраще продумані плани зазнавали руйнівного впливу зовнішніх факторів і внутрішніх протиріч. Підсумовуючи цей період, можна сказати, що незважаючи на всі труднощі, партнери продовжували боротися, намагаючись зберегти надію на майбутню перемогу, хоч уже і з тінню невпевненості та сумнівів, які змінили колишню братерську єдність на більш обережний, але рішучий підхід до ведення сучасної війни.

Данила Май - Український кореспондент газети Дейком, яка спеціалізується на бізнесі, економіці та технологіях. Вона проживає в Європі та висвітлює міжнародні новини.

Євген Коновалець - Кореспондент газети Дейком, який спеціалізується на суспільно важливих темах, висвітлює спорт, технології та культуру. Він проживає та працює в Україні.

Вікторія Бур - український дипломатичний кореспондентка газети Дейком, яка спеціалізується на війні Росії проти України та європейській політиці, виробництві, військовій готовності та шляхах постачання, необхідних для доставки зброї на поле бою. Вона базується у Варшаві.

Тетяна Федорів - Дипломатичний кореспондент газети Дейком, яка спеціалізується на політиці, економіці та технологіях. Вона проживає в Сполучених Штатах та висвітлює міжнародні новини.

Дмитро Вишневецький - Дипломатичний кореспондент газети Дейком, який спеціалізується на суспільно важливих темах, висвітлює політику, технології, науку, пише про події в Україні та навколо неї. Він проживає та працює в Україні.