Якщо в попередні роки паради Перемоги відбувалися з обмеженою демонстрацією техніки та мінімальною присутністю зарубіжних гостей, то цьогорічне 9 травня на Червоній площі в Москві стало безпрецедентним шоу сили та геополітичних амбіцій. На 80-ту річницю капітуляції нацистської Німеччини президент Володимир Путін запросив два десятки світових лідерів із країн, які офіційно позиціонують себе як «друзі» або «нейтральні» щодо Москви. Серед них — голова КНР Сі Цзіньпін, президент Бразилії Лула да Сілва, а також лідери Словенії, Сербії, Єгипту, В’єтнаму та Венесуели. Ця присутність свідчила про спробу Кремля зламати західну ізоляцію та показати, що Росія зберігає вплив у світі, попри санкції і тиск з боку США та ЄС.
Урочистості почалися з церемонії покладання вінків до могили Невідомого солдата в Олександрівському саду, де поруч із Путіним і Сі Цзіньпіном стояли словацький прем’єр Роберт Фіцо та інші «східні» союзники Кремля. На самому параді понад 11 500 військовослужбовців у шеренгах крокували поряд із 1 500 бійцями «спеціальної військової операції» в Україні. Вперше показали сучасні російські дрони, системи «Іскандер» та «Ярс» із міжконтинентальними ракетами, важкі реактивні системи залпового вогню «Торнадо-С» та «Тосочка». Це був не лише культурно-історичний захід із траурними нотами, а й демонстрація мілітарної могутності, покликана створити враження, що Росія готова продовжувати війну до остаточної перемоги.
У своєму зверненні Путін порівняв нинішню «спеціальну операцію» в Україні з Другою світовою війною, стверджуючи, що нинішні солдати продовжують справу «захисту традиційних цінностей» від «нацизму» та «агресивної ідеології». Водночас жодного слова критики на адресу Китаю чи інших союзників не пролунало, лише загальні заклики до єдності «незахідного» світу. За особливою увагою знаходилась взаємодія Путіна та Сі: вони сиділи поруч, неодноразово обмінюючись репліками через перекладача, що створювало образ нового трансатлантичного блокування, де Кремль та Пекін виступають противагою американсько-європейській гегемонії.
Попри масштаб і ретельну охорону, перед парадом Москва зіткнулася зі спробами атак українськими дронами, які напередодні пошкодили аеропорти столиці. У відповідь місто закрили для автотранспорту, вимкнули мобільний інтернет у центрі та посилили безпеку, зокрема навколо станцій метро. Керівництво Кремля використало це як привід говорити про «неприпустимість втручання Києва» навіть під час святкування визначної дати. Відтак введене триденне «перемир’я» 8–10 травня офіційно мало припинити удари, але війна на фронті тривала, а Україна назвала цю паузу «фарсом».
Зліва направо: президент Киргизстану Садир Жапаров, президент Китаю Сі Цзіньпін, президент Росії Володимир Путін та прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо беруть участь у церемонії покладання вінків до Могили Невідомого солдата. Юрій Кочетков/EPA-EFE/Shutterstock
Аналітики відзначають, що саме 80-річчя стало зручним календарним приводом для Путіна зв’язати спадщину Великої Вітчизняної війни з нинішніми амбіціями. У пропагандистських сюжетах на державному телебаченні перемога над нацизмом подається як виправдання «справедливої боротьби» з Україною, яку Кремль називає «неонацистським режимом». При цьому у зверненнях до народу з трибуни не згадали про реальні бойові невдачі на Донбасі чи економічний спад, викликаний санкціями та пандемією, — лише акцент на «єдності суспільства» та «моральній перевазі» Росії.
Джерела у західних розвідках вважають, що присутність Сі Цзіньпіна слугує також геоекономічним сигналом: Китай дедалі більше інвестує в російську енергетику та військовий сектор, заміщаючи західні компанії, які змушені залишати ринок через санкції. Спільне фото Путіна та Сі на трибуні було однією з найпотужніших ілюстрацій «ось Москви–Пекіна» як основи нового багатополярного порядку. На думку експертів, після цієї події Пекін і далі шукатиме вигідної кооперації з Росією, а Москва зможе компенсувати втрати від відключення від SWIFT і обмежень надходження технологій із Заходу.
Водночас символічною поразкою стало відсутність на параді більшості провідних європейських лідерів. Окрім Фіцо, якого в Брюсселі критикували за «розкол у позиціях ЄС», на Red Square не приїхали ні президент Індії, ні лідери Ізраїлю, ні жоден представник НАТО. Це засвідчило, що офіційна дипломатія більшості західних країн і надалі дистанціюється від Кремля, попри потуги Путіна продемонструвати «мобільність» та «гнучкість» своїх зовнішньополітичних зв’язків.
У світлі цих подій американський віцепрезидент Дж. Д. Венс, виступаючи по телебаченню, заявив, що Сполучені Штати «не дадуть Україні впасти, але не дозволять Росії зберегти території, які вона не контролює». Це є свідченням того, що у Вашингтоні готові балансувати між продовженням підтримки Києва та спробами досягти мирної угоди на умовах Кремля. Така стратегія продовжує викликати суперечки серед конгресменів і експертів, бо погрози нових санкцій і водночас пропозиції про «мирне припинення» війни часто суперечать одна одній.
Карнегі-Евразія прихильники Кремля запевняють, що парад став «оголошенням нової ери», коли Америка більше не домінуватиме, а країни БРІКС і великі держави Азії та Африки відіграватимуть ключову роль у глобальній політиці. Однак критики звертають увагу, що за фасадом мілітарного блиску ховаються реальні труднощі: спад виробництва, падіння населення, кадровий голод у професійних арміях і дефіцит сучасних технологій через відключення від партнерств із західними виробниками. Вони вважають, що ці внутрішні виклики довгостроково підривають міць Росії більше, ніж будь-які міжнародні санкції.
На завершення параду Путін особисто вітав ветеранів та молоде покоління військовослужбовців, які, за його словами, «продовжують справу предків». У неформальних коментарях він підтвердив, що «Москва не відмовиться від своїх цілей», а переговори він веде «лише з позиції сили». Такий меседж є зрозумілим сигналом не тільки для України та Заходу, але й для внутрішнього вжитку: Путін прагне зберегти імідж «міцного лідера» в умовах, коли реальна обстановка на фронті та в економіці далека від оптимістичної.
Отже, парад на Червоній площі 9 травня 2025 року став не просто історичним вшануванням перемоги над нацизмом, а майданчиком сучасної геополітики. Він поєднав елементи масової пропаганди, показ воєнної техніки та дипломатичної гри, спрямованої на демонстрацію «незахідної солідарності». При цьому захід засвідчив, що розрив між амбіціями Кремля та реальними можливостями Росії залишається глибоким — і що справжня перевірка сили завжди полягатиме не в парадах, а в здатності держави витримати економічний та військовий тиск тривалий час.
