Ще кілька тижнів тому Джорджа Мелоні здавалася найстійкішою фігурою італійської політики: від жовтня 2022 року її коаліція пережила більше, ніж звично для Рима, а сама прем’єрка встигла поєднати правий мандат удома з прагматичнішим образом назовні.
Саме тому поразка на конституційному референдумі 22–23 березня стала не просто епізодом. Виборці відхилили реформу правосуддя з результатом 53,74% проти 46,26%, а явка 58,93% виявилася надто високою, щоб уряд міг списати все на байдужість чи низьку мобілізацію.
Формально йшлося про технічну, але глибоку зміну судової системи: розвести кар’єри суддів і прокурорів, переформатувати Вищу раду магістратури та створити окремий дисциплінарний суд. Прихильники говорили про модернізацію, противники — про ризик політичного тиску на правосуддя.
За оцінкою редакції Дейком, головний удар припав не по тексту реформи, а по політичному стилю Мелоні. Голосування перетворилося на референдум про межі її влади: італійці можуть миритися з жорстким лідерством, але значно гірше сприймають спробу концентрувати занадто багато інституційного впливу в одних руках.
Ця поразка болюча ще й тому, що Мелоні сама підняла ставку. Спершу вона трималася на певній дистанції від кампанії, але згодом відкрито перейшла в табір «так» і фактично персоналізувала голосування. У підсумку громадяни відкинули вже не лише реформу Нордіо, а й відчуття політичної самовпевненості уряду.
Водночас це не момент негайного падіння кабінету. Мелоні після результатів заявила, що уряд іде далі з відповідальністю та рішучістю, а її партнери по коаліції теж не мають очевидного інтересу провокувати дострокові вибори. Система дала їй ляпас, але не винесла вирок.
Однак змінюється атмосфера, а в італійській політиці це часто важить не менше за арифметику. До цього Мелоні жила в режимі майже безперервного накопичення сили: тримала коаліцію, випереджала опозицію в опитуваннях і нав’язувала порядок денний. Тепер з’явився перший великий доказ, що її теж можна зупинити.
Саме тому опозиція раптом відчула кисень. Демократична партія, «Рух 5 зірок» та інші сили роками не могли скласти переконливої альтернативи, але в кампанії проти судової реформи їм удалося нав’язати спільну рамку: захист незалежності суду від надмірної політичної перебудови.
Для опонентів Мелоні це, можливо, важливіше за сам результат. Вперше за довгий час вони побачили, що її можна бити не лише на ідеології, а й на питанні інституційної рівноваги. Якщо цей успіх перетвориться на довшу координацію, 2027 рік перестане виглядати для правих формальністю.
Особливо чутливо референдум б’є по наступному великому плану прем’єрки — зміні виборчої архітектури. За даними Bloomberg, коаліція підходила до домовленостей про систему, яка могла б дати переможцям значний бонус мандатів, зокрема 70 додаткових місць у нижній палаті та 35 у верхній. Після такого голосування продавити це буде важче.
І тут починається справжня політична ціна поразки. Мелоні будувала образ не просто керівниці уряду, а лідерки, якій історично щастить: що б вона не торкнулася, те не розсипається. Тепер цей образ пошкоджено, а отже кожна наступна ініціатива зустрічатиме вже не автоматичну повагу, а перевірку на вразливість.
На цю внутрішню тріщину накладається зовнішній тиск. Війна навколо Ірану розігнала енергетичні ціни, і уряд Мелоні вже був змушений тимчасово знижувати акцизи на пальне, щоб погасити внутрішнє невдоволення. Для бюджету це не катастрофа, але для політичного запасу міцності — зайвий мінус.
Проблема ще й у тому, що Мелоні довго інвестувала у стосунки з Дональдом Трампом як у символ зовнішньої ваги. Але іранська криза показала межі цієї близькості: Рим не хоче воювати разом із Вашингтоном, а сама прем’єрка вже публічно критикувала удари «поза межами міжнародного права» і наголошувала, що Італія не братиме участі в кампанії.
Цей дисонанс політично неприємний. Усередині країни Мелоні мусять питати, чи справді її «особливий канал» із Білим домом приносить Італії дивіденди. А зовні вона вже не може цілком грати роль європейської посередниці, бо прив’язка до Трампа робить її уразливою саме тоді, коли міжнародний контекст став токсичнішим.
Утім, переоцінювати масштаб кризи теж не варто. Судова реформа була технічно складною, не вся права база голосувала, виходячи з деталізованого розуміння її норм, а радше з лояльності до уряду. Через це поразка не обов’язково автоматично конвертується у втрату ядра електорату братів Італії.
Крім того, союзники Мелоні самі слабші, ніж їй хотілося б. Ліга давно втратила колишній темп, а Forza Italia навряд чи виграє від дострокової дестабілізації. Тому найближчим часом слід чекати не бунту всередині більшості, а торгу за корекцію курсу й уважнішого ставлення до ризикових реформ.
Саме так і варто читати нинішній момент: не як італійську версію негайного обвалу, а як початок повільнішого стирання аури. Якщо енергетичний тиск посилиться, а опозиція зуміє закріпити референдум як доказ вразливості влади, одна поразка може стати політичним шаблоном для наступних ударів.
У підсумку Джорджа Мелоні все ще лишається найсильнішою фігурою в Римі, але вже не беззаперечною. Референдум не зніс її уряд, зате позбавив найціннішого ресурсу — враження історичної невідворотності. А в італійській політиці саме з втрати цієї магії часто й починається справжня боротьба за владу.
