Представниця МЗС Росії Марія Захарова заявила, що позиція Москви щодо можливого мирного договору з Україною зазнала коригування «відповідно до змін на полі бою». В інтерв’ю Reuters 15 травня вона підтвердила: вимоги Кремля сьогодні відрізняються від тих, які були озвучені президентом Володимиром Путіним у червні 2024 року. Тоді Путін наполягав на офіційному припиненні української інтеграції в НАТО та виведенні українських військ з усіх чотирьох областей, які Москва вважає своїми. Нині, за словами Захарової, Москва враховує реальні воєнні успіхи та територіальні надбання, закріплені на місцях.
У своєму виступі Захарова відтворила думку міністра Лаврова, що «з кожним разом, коли Україна відмовляється від переговорів, вона «зменшується» територіально». Ця метафора відображає прагнення Кремля демонструвати зв’язок між поступками та втратами: мовляв, якщо Київ ігнорує дипломатичний діалог, рубежі російської окупації лише розширюються. Наразі Москва контролює близько 20 % української території: повністю анексований Крим, майже весь Луганськ, понад 70 % Донецької, Запорізької та Херсонської областей і невеликий клаптик Харківщини, за офіційними російськими оцінками.
Зусиллями дипломатів Китаю та Бразилії Кремль учтиво відзначив «підтримку політико-дипломатичного врегулювання», висловивши вдячність Пекіну та Бразилії за прагнення знайти компроміс. Однак із київського боку однозначно лунає, що Україна ніколи не визнає анексії своїх регіонів і не прийме умов постійної нейтральності. Обмеження на шляхи до НАТО та відмова від союзницьких гарантій західних партнерів залишаються «червоними лініями», які не будуть перетнуті навіть заради припинення кровопролиття.
Питання про готовність України до нових переговорів у Стамбулі Захарова залишила «на показ», відзначивши, що «скільки деталей покаже Київ — побачимо вже сьогодні». Така риторика вказує на те, що Кремль прагне отримати згоду Києва на мінімальні дипломатичні кроки, водночас утримуючи за собою право коригувати вимоги під впливом бойового балансу.
Аналіз цієї позиції вказує на кілька ключових ризиків для мирного процесу. По-перше, постійні зміни умов з боку Москви створюють відчуття, що жодна домовленість не є сталлю — вона може бути швидко переглянута після чергового просування російських військ. Це підриває довіру Києва до переговорів як такого інструменту вирішення конфлікту та мотивує не йти на жодні офіційні поступки без гарантій їхнього виконання.
По-друге, закріплення нових умов на рівні політичних документів потребуватиме чітких гарантій із боку західних партнерів — інакше вони перетворяться на політичну декларацію, у якій Москва нишком нарощуватиме свої позиції на фронті. Будь-яке послаблення санкцій або згода на «політичну нейтралізацію» України без чіткої міжнародної присутності для моніторингу виконання умов призведе до повернення до стану активних бойових дій.
По-третє, тема територій залишається «камінь спотикання». Якщо позиція Росії тепер «відповідає ситуації на місцях», це означає, що Кремль фактично вимагає легалізації всіх нових захоплень. Це грубо суперечить українському конституційному порядку, який забороняє будь-яке визнання окупації. Без компромісних механізмів — наприклад, міжнародних адміністративних чи судових процедур, які б визначали долю спірних територій — переговори приречені на зрив.
Водночас Україна активно просуває ідею «плану Штайнмаєра-2.0», що передбачає проведення під егідою ООН чи ОБСЄ справедливих місцевих консультацій на підконтрольній та непідконтрольній територіях. Проте для Кремля навіть така опція є неприйнятною, адже вона відкриває шлях до легітимізації української влади в спірних регіонах.
Таким чином, заява Захарової фіксує новий етап гнучкості кремлівської дипломатії — від ідеологічних «ультиматумів» до тактичного коригування вимог «з поля бою». Проте справжня мета полягає не в мирі, а в отриманні якнайбільших територіальних здобутків до початку будь-яких серйозних переговорів.
Щоб протистояти цій стратегії, Україні слід: укріпити оборону вздовж лінії зіткнення, консолідувати підтримку західних партнерів із гарантіями реального втручання в разі порушення угод, а також розвивати ефективний механізм моніторингу і верифікації. Лише такий комплекс дій зможе знизити ризики «перегляду умов» з боку Кремля та вплинути на хід переговорного процесу в бік чесного й довгострокового миру.
