Саміт G7 у французькому Евіан-ле-Бені починався як рідкісний момент західної згоди. Лідери великих демократій намагалися показати, що після місяців суперечок можуть говорити одним голосом: підтримати Україну, схвалити попередню угоду США з Іраном і знизити ризики нової регіональної війни.
Для Європи головним здобутком стала спільна заява щодо України. Після тривалого періоду непевності Вашингтон підписався під формулою «непохитної підтримки» Києва у війні проти Росії. Це мало стати сигналом Володимиру Путіну: трансатлантичний фронт не розсипався, навіть якщо всередині нього накопичилися тріщини.
Іранська угода також виглядала як дипломатичний прорив. Вона мала відкрити Ормузьку протоку, знизити тиск на енергетичні ринки і створити шлях до ширших переговорів із Тегераном. Але вже останнього дня саміту Дональд Трамп показав, наскільки крихкою є будь-яка конструкція, збудована довкола його політичного стилю.
За оцінкою Дейком, G7 у Франції став не лише зустріччю союзників, а й уроком про межі європейського впливу на американського президента. Європейські лідери можуть пропонувати церемонії, спільні заяви, вечері у Версалі й мову стратегічної єдності, але вони не можуть повністю приборкати імпровізацію Трампа.
Спершу президент США продавав свою іранську домовленість як сильний результат. Потім раптом попередив, що може розірвати фінальну угоду й відновити бомбардування Ірану, якщо буде незадоволений поведінкою Тегерана. Фраза про готовність знову «кидати бомби» одразу пробила тонку оболонку дипломатичної гармонії.
Це був не просто різкий вислів. Це був сигнал, що навіть після підписання попередньої рамки Вашингтон залишає за собою право повернутися до сили без довгої процедури. Для союзників це створює подвійний виклик: вони мають підтримувати мирний процес, який сам його автор може публічно поставити під сумнів.
Трамп говорив про угоди так, як завжди говорить про політику: як про несталу гру, де все може змінитися за один день. Його фраза «з угодами трапляються божевільні речі» фактично стала не жартом, а методом управління. Для дипломатів, які будують документи на точності формулювань, це майже антимова.
Саме в цьому полягає проблема для Європи. Міжнародний саміт живе за ритмом підготовлених текстів, компромісів, сигналів і стриманих формул. Трамп діє в іншому ритмі — ритмі особистого імпульсу, сценічного ефекту й постійної можливості перегляду вже сказаного.
Емманюель Макрон намагався втримати позитивний підсумок. Він підкреслив, що США вперше за цей період погодилися на сильну спільну заяву щодо України, і назвав це зміною американського підходу. Для Парижа це було важливо: саміт мав показати, що Європа ще здатна прив’язувати Вашингтон до спільної позиції.
Фрідріх Мерц також говорив про новий тон у трансатлантичних відносинах. Для Берліна заява G7 щодо України стала доказом, що союзники можуть збільшувати тиск на Москву, зокрема через нові санкції. Але цей оптимізм залишався обережним, бо всі розуміли: одна спільна заява не скасовує нестабільності американської лінії.
Успіхом вважалося вже те, що Трамп залишився до завершення саміту. Для європейських столиць це звучить майже абсурдно, але в нинішній дипломатії з Вашингтоном навіть присутність до останнього дня стала політичним досягненням. Макрон використав для цього весь арсенал французької м’якої сили — від особистої уваги до символічної вечері у Версалі.
Президент Трамп та інші лідери під час робочої зустрічі в середу — Хайюнь Цзян
Ця тактика має сенс, але й межі. Франція може приймати, лестити, підкреслювати історичну дружбу і водночас твердо говорити про Україну, Данію чи Гренландію. Але м’яка сила працює лише там, де партнер визнає вагу ритуалу. Трамп приймає ритуал, але не завжди дозволяє йому стримати себе.
Саміт оголив іще одну рису моменту: європейські лідери постійно змушені перекладати трампівську імпровізацію на мову дипломатичного результату. Коли він говорить різко про Іран, вони пояснюють це як важіль тиску. Коли підписує заяву щодо України, вони подають це як стратегічний розворот. Коли згадує Гренландію, усі знову починають шукати прихований сигнал.
Такі епізоди можуть здаватися театром, але в них є реальна вага. Гренландія свого часу стала одним із найболючіших питань між США та європейськими союзниками, бо зачепила сам принцип територіальної недоторканності всередині західного табору. Навіть короткий натяк Трампа на цю тему повертає стару тривогу.
Італійська лінія також показала складність моменту. Джорджа Мелоні, яка дистанціювалася від Трампа після початку війни з Іраном, на саміті демонструвала дружній тон. Європейські лідери ніби хотіли переконати себе, що трансатлантична родина знову функціонує. Але за усмішками залишалося питання: чи є це єдністю, чи лише тимчасовою сценою.
Для України підсумок саміту неоднозначний, але важливий. Спільна заява G7 дає Києву політичну опору, особливо на тлі російських ударів і дискусій про майбутні переговори. Якщо США справді підтримують жорсткіший тиск на Москву, це посилює українську позицію перед будь-якою дипломатичною фазою.
Але Київ також бачить ризик. Якщо американський президент може за один день змінювати інтонацію щодо Ірану, він може так само швидко змінити рамку щодо Росії. Саме тому для України критично важливо, щоб підтримка була закріплена не лише словами лідера, а санкціями, зброєю, фінансуванням, виробничими контрактами й європейською інтеграцією.
Для Ірану ситуація інша. Трамп одночасно пропонує Тегерану економічне вікно й погрожує поверненням до бомбардувань. Це може бути тактикою примусу, але може й підірвати довіру до переговорів. Якщо іранське керівництво вирішить, що будь-яка домовленість залежить від настрою Білого дому, фінальна угода стане значно складнішою.
Саміт у Франції показав парадокс нинішнього Заходу. Формально G7 змогла досягти більше, ніж очікували: є заява щодо України, є рамка по Ірану, є спроба відновити трансатлантичний тон. Але політично все це залишається прив’язаним до лідера, який може одним виступом змінити атмосферу всієї зустрічі.
Європейські лідери вийшли з Евіана з частковим результатом і повною пам’яттю про ризик. Вони отримали підпис США під українською підтримкою, але побачили, що підпис не завжди означає передбачуваність. Вони привітали іранську угоду, але почули, що війна може повернутися в будь-який момент.
У цьому й полягає головний висновок саміту. Європа навчилася працювати з Трампом як із політичною стихією: обережно, гнучко, через символи й особисті жести. Але стихію не можна остаточно поставити в протокол. Її можна лише тимчасово спрямувати — і весь час пам’ятати, що наступна хвиля може піти в інший бік.
Президент США Трамп на саміті G7 в Евіан-ле-Бен, Франція, у середу — Хайюнь Цзян
