Коли новина про те, що Мадуро усунули під час операції США, дійшла до венесуельців, багатьом було не до святкувань. Для значної частини опонентів режиму перша думка звучала простіше й холодніше: «Що буде завтра?» — бо Мадуро лише фрагмент системи.
Популярність Мадуро падала роками, а вибори 2024-го завершилися скандалом і звинуваченнями у масштабних фальсифікаціях. Саме тому частина суспільства хотіла його відходу будь-якою ціною, але «ціна» у вигляді зовнішнього удару лякає не менше за диктатуру.
Травма регіону теж жива: Латинська Америка пам’ятає, як американська інтервенція часто запускала ланцюг нестабільності. У Венесуелі після удару США страх не абстрактний: країна велика, складна рельєфом, зі збройними групами й тіньовою економікою на кордонах.
Головний ризик — вакуум влади, який заповнюють не демократичні інститути, а силові мережі. Якщо з центру зникає одна фігура, а механізм лишається, система починає «переварювати» кризу через лояльність, страх і контроль над ресурсами, а не через вибори.
Показово, що перехід влади виглядає суперечливо. Формально фігурує Делсі Родрігес як тимчасовий керівник, але її публічна позиція не про розрив із режимом, а про легітимність Мадуро як «єдиного президента». Це сигнал: внутрішнє коло Мадуро не капітулює.
Саме «залишок» верхівки і створює ґрунт для хаосу у Венесуелі. Режим — це не кабінет одного лідера, а цивільно-військовий союз, спецслужби, суди, парламентські групи, бізнес-ланцюги й силові «активи». Вони можуть почати боротьбу між собою за контроль.
Для багатьох венесуельців найнеприємніше те, що Вашингтон мало говорить про план стабілізації. Коли в промовах домінує теза «ми будемо керувати» та обіцянки «вигіднішої угоди», це звучить як адміністративне управління країною, а не як підтримка переходу.
Фокус на нафтова інфраструктура підливає олії у вогонь буквально. Заяви про прихід великих американських компаній, мільярдні інвестиції й «перезапуск» видобуток нафти дають прихильникам режиму простий наратив: «прийшли забрати ресурси».
Цей наратив працює навіть серед тих, хто не підтримував Мадуро. Люди можуть ненавидіти корупцію й репресії, але не хочуть бачити у країні «іноземного керуючого». Страх колоніальної логіки миттєво перетворюється на політичний цемент для режимних мереж.
Делсі Родрігес, віце-президентка, яка стала тимчасовим лідером Венесуели після усунення пана Мадуро, звертається до ЗМІ в Каракасі минулого року — Леонардо Фернандес Вілорія/Reuters
Паралелі з урок Іраку 2003 з’являються не випадково. Тоді також говорили про швидкий успіх і «місію виконано», а далі прийшли повстання, громадянський конфлікт, злам державних структур і роки війни. У Венесуели інші масштаби, але логіка розпаду може бути схожою.
Окремий ризик — територіальні «дірки», які виникають при ослабленні центру. На кордонах діють збройні угруповання та контрабандні маршрути. Якщо Каракас загрузне в боротьбі фракцій, ці сили отримають простір для автономії, а держава — втрату керованості.
У містах страх виглядає буденно: тиша на вулицях, черги, нервове очікування комендантських рішень і перебої з послугами. Люди не виходять святкувати, бо не знають, хто завтра контролюватиме район — поліція, військові, «цивільні зі зброєю» чи невідомі групи.
Тут важлива роль colectivos — парамілітарних угруповань, які роками виконували функцію залякування протестів. Якщо вони отримають наказ «навести порядок», наслідки можуть бути кривавими. Якщо наказу не буде, виникне вакуум безпеки, який заповнять кримінальні мережі.
Небезпека в тому, що невизначеність грає на користь старої системи. Коли немає ясної дорожньої карти, суспільство паралізує страх, а силові структури отримують привід «тимчасово» закручувати гайки. Так перехід влади легко перетворюється на реставрацію режиму.
Ще одна проблема — венесуельська опозиція. Вона може отримати шанс, але без гарантій безпеки й інституційного контролю її просто «з’їдять» старі силові еліти. Якщо опозиція спиратиметься на зовнішню силу, вона втратить легітимність у частини суспільства.
На цьому тлі санкції США — двосічний інструмент. Вони тиснуть на доходи режиму, але одночасно б’ють по економіці й створюють ґрунт для радикалізації. У момент після удару будь-які обмеження можуть спрацювати як каталізатор дефіцитів і паніки.
Енергетичний блок теж не чарівна кнопка. Навіть якщо США справді хочуть підняти видобуток, це роки капіталовкладень, ремонтів, безпеки родовищ і логістики. Нафта не стабілізує політику, якщо політика не стабілізує країну першою.
Тому головне питання венесуельців — не «чи впав Мадуро», а «чи впаде машина». Якщо внутрішнє коло Мадуро тримає суди, силовиків і ресурси, вони можуть пережити навіть арешт лідера. І тоді країна отримає не свободу, а нову фазу контролю.
Для США ключовий виклик — довести, що американська інтервенція не перетвориться на довгу присутність «заради нафти». Будь-яка ознака управління активами чи «нагляду» за державою вб’є підтримку й у Венесуелі, і в частини американців.
Найрозумніший сценарій виглядає прагматично: короткий горизонт безпеки, чіткі межі, міжнародні механізми нагляду, повернення політичного процесу венесуельцям і прозорий план стабілізації. Без цього «що буде завтра» стане постійним станом цілої країни.
Якщо плану не буде, Венесуела після удару США ризикує отримати не «перезапуск», а змагання силових кланів за потоки — нафту, кордон, контрабанду, бюджет. Саме так народжується хаос у Венесуелі: не від падіння однієї людини, а від розриву правил, які й так були слабкі.
У підсумку страх людей раціональний. Вони можуть хотіти кінець диктатури, але не хочуть, щоб ціною став громадянський конфлікт чи зовнішнє управління. Поки Делсі Родрігес і ключові фігури режиму демонструють єдність, відповідь на «що буде завтра» лишається відкритою.
