Україна послідовно фіксує та доводить кожен злочин, скоєний проти її громадян. Навіть якщо між жертвою і виконавцем тисячі кілометрів, а злочин ретельно приховувався за тюремними мурами, правда зрештою проривається назовні. Черговим кроком у цьому напрямку стало оголошення підозри очільнику слідчого ізолятора в Російській Федерації, де були вбиті українська журналістка Вікторія Рощина та міський голова Дніпрорудненської громади Євген Матвєєв.
Ця справа є не просто юридичним процесом. Вона стала символом боротьби за гідність, пам’ять і право називати речі своїми іменами. За сухими формулюваннями кримінального кодексу стоять зламані життя, біль родин і знищена віра людей у справедливість, яку тепер Україна намагається відновити.
Система насильства за зачиненими дверима
Слідчий ізолятор № 3 у Пермському краї РФ, який з липня 2024 року очолював В’ячеслав Перевозкін, був місцем, де насильство не було випадковістю. За даними слідства, воно стало частиною системи. Катування, приниження та психологічний тиск застосовувалися не епізодично, а на постійній основі, створюючи атмосферу страху й безнадії.
Українські правоохоронці задокументували численні свідчення побиттів, незаконних допитів та утримання людей у нелюдських умовах. Камери без належної вентиляції, відсутність базової медичної допомоги, цілеспрямоване ігнорування критичного стану полонених — усе це було елементами одного механізму.
Особливо цинічним є те, що керівництво установи не лише знало про ці факти, а й, за висновками слідства, безпосередньо віддавало накази або свідомо допускало їх виконання. Бездіяльність у таких умовах стала формою співучасті у злочині.
Загибель Вікторії Рощини: удар по свободі слова
Смерть Вікторії Рощини стала глибокою раною для української журналістської спільноти. Вона була людиною, яка шукала правду там, де її намагалися приховати, і платила за це надто високу ціну. За матеріалами слідства, її загибель у вересні 2024 року стала наслідком катувань і повної відсутності необхідної медичної допомоги.
Журналістка не була військовою. Вона не тримала в руках зброї. Її єдиним «злочином» було прагнення до правди. Саме тому її смерть виходить за межі окремого кримінального провадження — це замах на свободу слова як таку.
Те, що сталося з Вікторією Рощиною, демонструє, наскільки небезпечною може бути правда для репресивних систем. Але водночас її історія стала ще одним доказом, що мовчання — не вихід, а пам’ять про таких людей здатна ставати рушієм змін.
Євген Матвєєв і відповідальність за кожне життя
Разом із журналісткою у тому ж слідчому ізоляторі загинув Євген Матвєєв — міський голова Дніпрорудненської громади. Його смерть, як і смерть Вікторії Рощини, була прямим наслідком жорстокого поводження та системної зневаги до людського життя.
Матвєєв був цивільною особою, представником місцевого самоврядування, який залишався зі своєю громадою у складний час. Його утримання та подальша загибель свідчать про цілеспрямоване переслідування українських громадян незалежно від їхнього статусу.
Слідство встановило, що ненадання медичної допомоги не було випадковістю чи помилкою. Це була усвідомлена дія, яка перебувала у прямому причинному зв’язку зі смертю потерпілих. Саме цей факт став одним із ключових у формуванні підозри.
Юридична відповідь і шлях до справедливості
Служба безпеки України, Національна поліція та Офіс генерального прокурора провели масштабну роботу зі збору доказів. За її результатами В’ячеславу Перевозкіну заочно оголошено підозру за статтями 438 Кримінального кодексу України, що стосуються жорстокого поводження з цивільним населенням, поєднаного з умисним вбивством.
Ці статті передбачають найсуворіше покарання — довічне позбавлення волі. Навіть заочний формат підозри має важливе значення: він фіксує персональну відповідальність і створює підґрунтя для майбутніх міжнародних правових процесів.
Україна демонструє, що жоден злочин не буде забутий, а жодне ім’я — стерте. Ця справа є сигналом не лише конкретним виконавцям, а й усій системі, що злочини проти людяності не мають строку давності.
Пам’ять, яка сильніша за страх
Історія Вікторії Рощини та Євгена Матвєєва — це історія про ціну правди й відповідальності. Вона болюча, але необхідна для усвідомлення того, з чим стикається Україна і за що вона бореться.
Кожен задокументований факт, кожна оголошена підозра — це крок до того, щоб імена жертв не залишилися лише рядками у звітах. Це спроба повернути гідність тим, у кого її намагалися відібрати.
Справедливість може бути повільною, але вона невідворотна. І допоки Україна пам’ятає своїх загиблих і бореться за правду, страх ніколи не переможе пам’ять.
