У війні є злочини, які видно одразу: зруйнований будинок, вирва на дорозі, тіло біля під’їзду. Є й інші — тихіші, довші, важчі для доказування. Камера, де били струмом. Ім’я дитини, вивезеної з інтернату. Свідчення жінки, яка роками не може сказати вголос, що з нею зробили окупанти.
Саме ці злочини потребують найповільнішої і найточнішої роботи. Їх не можна довести гаслами. Потрібні інтерв’ю, архіви, експерти з міжнародного права, супутникові знімки, ланцюги командування, судові матеріали, переклади, захищені бази даних і люди, які готові їхати в прифронтові міста під загрозою дронів.
Тепер ця система опинилася під ударом не з боку Росії, а з боку політичного рішення у Вашингтоні. Адміністрація Дональда Трампа, скорочуючи зовнішню допомогу в межах курсу «America First», урізала десятки мільйонів доларів, які підтримували розслідування російських воєнних злочинів в Україні.
За оцінкою Дейком, це один із найнебезпечніших наслідків американського відступу від українського питання: він не одразу помітний на фронтовій карті, але може змінити майбутню карту відповідальності. Якщо доказ не зібрано вчасно, через рік він може вже не існувати.
Після Нюрнберзького процесу Сполучені Штати десятиліттями були одним із головних архітекторів міжнародної кримінальної відповідальності. Вони підтримували трибунали, слідчі місії, програми для прокурорів і правозахисників. Тепер саме ця спадщина стискається під тиском внутрішньої політики.
Сітка для запобігання атакам російських безпілотників натягнута на дорогу в центрі Ізюма, Україна, 29 січня 2026 року — Томас Пітер
Україна стала найбільшим отримувачем американської підтримки у сфері документування злочинів цієї війни. І це не випадковість. Масштаб справ безпрецедентний для Європи після Другої світової: українська прокуратура відкрила понад 230 тисяч проваджень щодо воєнних злочинів від початку повномасштабного вторгнення.
У цих справах — удари по цивільних, руйнування інфраструктури, катування, сексуальне насильство, незаконне утримання, депортація та примусове переміщення дітей. За кожним пунктом стоїть не юридична абстракція, а конкретна людина, яку потрібно знайти, вислухати, захистити й провести через складний шлях до суду.
У місті Ізюм на Харківщині слідчі української організації Truth Hounds записували свідчення жінки, яка пережила окупацію 2022 року. Вона розповіла, що російські військові утримували її десять днів на території заводу, били, душили газовою маскою, катували струмом і зґвалтували. У певний момент вона просила її вбити.
Такі історії важко читати. Але ще важче — довести їх у суді. Свідчення мають бути зібрані професійно, без тиску, з дотриманням стандартів доказування. Поруч мають працювати психологи, юристи, аналітики, перекладачі, міжнародні консультанти. Саме ці ланки найпершими страждають, коли гранти зупиняються.
Truth Hounds документує російські злочини з 2014 року, після захоплення Криму. Організація вже зафіксувала близько 17 тисяч епізодів імовірних воєнних злочинів по всій Україні. Американські кошти покривали приблизно третину її бюджету. Після їх втрати довелося скорочувати команду, зупиняти архівні проєкти й відкладати навчання для суддів і прокурорів.
Шпилі церкви височіють за сильно пошкодженою школою в Ізюмі, Україна, 29 січня 2026 року — Томас Пітер
Наслідок тут прямий. Менше експедицій — менше свідчень. Менше аналітиків — слабші справи. Менше тренінгів — повільніші суди. Менше архівування — вищий ризик, що матеріали зникнуть, будуть пошкоджені або залишаться несумісними з вимогами міжнародного правосуддя.
Американська підтримка українських програм відповідальності від 2022 року сягала щонайменше 283 мільйонів доларів. Частина цих грошей ішла через різні відомства, частина — через довгострокові гранти, частина — на змішані програми правосуддя і верховенства права. Але проєкти, які становили щонайменше 40% цього обсягу, були зупинені, завершені без продовження або втратили фінансування.
Один із найболючіших прикладів — програма на 62 мільйони доларів для зміцнення української судової системи. Після демонтажу USAID її було припинено, а плани відновлення зруйнованого війною суду зупинилися. Для країни, де десятки тисяч справ потребують розгляду, це не адміністративна деталь, а удар по здатності держави довести справи до вироків.
Станом на 1 квітня українські прокурори домоглися 252 вироків у справах про воєнні злочини. Було встановлено 1175 підозрюваних і передано до суду 842 обвинувальні акти. Це багато для системи, яка працює під обстрілами. Але це мізерно мало порівняно з масштабом злочинів, які ще треба розслідувати.
Окрема зона ризику — злочини проти дітей. Україна говорить про понад 20,5 тисячі депортованих або примусово переміщених дітей, з яких повернуто трохи більше двох тисяч. Дослідники, що працювали з цифровими доказами, оцінюють можливий масштаб ще вище — до 35 тисяч дітей.
Слідчі з розслідування воєнних злочинів з української некомерційної організації Truth Hounds беруть інтерв'ю у жінки в офісі в місті Ізюм у січні. Жінка, яка попросила назвати її лише одне ім'я, Алла, розповіла, що окупаційні російські війська зґвалтували та катували її у 2022 році — Томас Пітер
Такі справи часто неможливо розслідувати традиційними методами. Місця перебування дітей — у Росії або на окупованих територіях. Доступу до них українські слідчі не мають. Тому вирішальними стають супутникові знімки, російські публікації в соцмережах, документи місцевих адміністрацій, фото з таборів, шкільних заходів і програм «перевиховання».
Саме цю роботу виконувала лабораторія Єльського університету, яка відстежувала переміщення українських дітей до понад 200 об’єктів у Росії та на окупованих територіях. Її матеріали допомагали прокурорам і гуманітарним організаціям шукати дітей, встановлювати маршрути вивезення і показувати системність російської політики.
Тепер ця програма ризикує залишитися без грошей після втрати приблизно 8 мільйонів доларів фінансування. Вашингтон одночасно оголосив новий грант до 25 мільйонів доларів на повернення зниклих українських дітей, але отримувачів ще не визначено. Нове фінансування не компенсує автоматично втрату команд, які вже мали методику, бази даних і польові зв’язки.
Історія Ганни Замишляєвої показує, чому час тут працює проти родин. Востаннє вона бачила свого сина Антона Волковича 14 січня 2022 року в інтернаті для дітей і дорослих з особливими потребами в Олешках. Він пересувався на візку і потребував постійного догляду. Після окупації Херсонщини вихованців почали переміщувати вглиб захопленої території.
З 87 вихованців інтернату повернулися лише 13. Про можливе місце перебування Антона з’являлися уривчасті сигнали, але підтвердження немає. Для матері це не статистика, а щоденне життя між надією і страхом: чи живий він, чи отримує ліки, чи розуміє, чому вона не прийшла.
Ганна Замишляєва тримає телефон, на якому видно фотографію її зниклого сина. «Я просто хочу його обійняти», – сказала вона — Томас Пітер
Європейські партнери намагаються закрити частину вакууму. Велика Британія оголосила додаткову підтримку для правосуддя щодо українських жертв і для пошуку незаконно вивезених дітей. Євросоюз виділяє кошти на спеціальний трибунал щодо злочину агресії, міжнародну комісію з компенсацій і програми захисту дітей.
Але американську вагу важко швидко замінити. США давали не лише гроші. Вони надавали експертизу, політичну рамку, технічні можливості, доступ до мережі міжнародних юристів і слідчих. Коли така підтримка зникає, слабшає не один проєкт, а цілий механізм доказування.
Цей відступ ширший за Україну. Адміністрація Трампа закрила підрозділ Держдепартаменту, який координував реакцію на масові злочини, розформувала команду Мін’юсту, що допомагала Україні переслідувати воєнні злочини, і вийшла з міжнародної групи, яка готувала справи проти російського керівництва за агресію.
Так Вашингтон змінює не лише бюджетну політику, а й моральну архітектуру власної ролі у світі. Коли держава, яка десятиліттями говорила мовою трибуналів і відповідальності, відступає від цієї роботи, авторитарні режими отримують простий сигнал: правосуддя теж залежить від виборчого циклу.
Для Росії це не виправдання, але шанс. Чим довше не зібрані докази, тим легше розмивати відповідальність. Свідки старіють, мігрують, помирають, бояться говорити. Документи зникають. Місця злочинів руйнуються новими обстрілами. Командири змінюють підрозділи, а виконавці повертаються до звичайного життя.
Книга спогадів лежить у сильно пошкодженій класній кімнаті в Ізюмі, Україна, 29 січня 2026 року — Томас Пітер
Українці, які шукають зниклих родичів, не мислять категоріями грантових циклів. Тетяна Попович роками шукає сина Владислава, цивільного, який зник під час окупації Бучі. Свідки допомогли їй відновити його шлях: поранення, захоплення російськими військовими, побиття, ймовірне утримання в російській Вязьмі. Для неї справедливість — це не дипломатична формула, а спосіб не дати людині зникнути вдруге.
Правосуддя після таких воєн майже ніколи не буває швидким. Воно приходить через роки, іноді через десятиліття. Але для цього хтось має зберегти перший протокол, перше фото, перший маршрут, перше ім’я у списку. Коли фінансування обривається, зникає не абстрактна «допомога». Зникає міст між злочином і вироком.
Скорочення американської підтримки не скасовує російської відповідальності. Але воно робить її дорожчою, повільнішою і менш певною. У цьому полягає головна небезпека: воєнні злочини не завжди лишаються безкарними через відсутність суду. Іноді — через те, що в найважливіший момент не знайшлося грошей записати правду.
