Дональд Трамп любить перемоги, які можна показати в одному кадрі: літак, що злітає вночі; підписаний документ; звільнені заручники; гучна заява про кінець війни. Його політичний стиль завжди тяжів до миттєвого ефекту, де сила має виглядати простою, а результат — остаточним.
Але міжнародна політика рідко підкоряється телевізійній драматургії. В Україні, Газі й тепер навколо Ірану президент США зіткнувся з тим, що найважче для його методу: конфлікти не закінчуються після першого удару, першої угоди або першої обіцянки.
Початкова фаза його втручань давала саме той образ, який Трамп цінує: рішучість, масштаб, блискавичність. Авіаційні удари по іранських ядерних об’єктах, спроби диктувати умови після бойових дій, посередництво в Газі, обіцянка швидко завершити війну Росії проти України — усе це виглядало як демонстрація американської волі.
За оцінкою Дейком, нинішній момент показує не слабкість сили як такої, а межу сили без тривалого політичного супроводу. США можуть зруйнувати об’єкт із повітря. Значно важче — змусити державу, армію, рух або диктатора прийняти нову реальність і жити в ній.
Найгостріше це видно в іранському напрямку. Трамп оголошував припинення бойових дій як початок великого розв’язання: відкриття Ормузької протоки, нові домовленості щодо ядерної та ракетної програм, повернення контролю над ситуацією. Але війна швидко перейшла в переговорну в’язкість.
Тегеран відчув головне: американський президент не хоче нової великої воєнної операції, особливо якщо вона непопулярна всередині США. Це дає Ірану простір для старої тактики — тягнути час, погоджувати рамки, сперечатися про деталі, перетворювати 60 днів переговорів на місяці або роки.
Військовий удар міг пошкодити інфраструктуру, але не зняв базове питання: чи готовий Іран відмовитися від збагаченого урану, ракетної програми й самої логіки стратегічного торгу. Саме тут повітряна міць зіштовхується з політичною витривалістю супротивника.
Україна стала іншим прикладом того самого обмеження. Трамп обіцяв завершити війну за 24 години, але через шістнадцять місяців після повернення до Білого дому конфлікт не лише не завершився, а й увійшов у складнішу фазу. Лінія фронту застигла, а переговори не набули стабільної форми.
Москва дедалі менше зацікавлена в епізодичних візитах спецпосланців і приватних каналах. Кремль хоче процесу, який можна контролювати: робочі групи, регулярні зустрічі, дипломатичну архітектуру, присутність американського посла в Росії. Для Путіна форма переговорів теж є частиною війни.
Україна водночас почувається впевненіше, ніж у перші місяці нового американського тиску. Її далекобійні дрони й ракети дедалі частіше досягають російських енергетичних об’єктів, заводів, лабораторій і логістичних вузлів. Київ показує, що час не обов’язково працює тільки на Москву.
Саме тому проста формула «посадити сторони за стіл» не спрацьовує. Україна не хоче угоди, яка закріпить окупацію як плату за тишу. Росія не хоче миру без політичної винагороди за агресію. А Вашингтон не створив постійного механізму, здатного щодня тиснути на обидві сторони й тримати переговори в русі.
Трамп інколи визнає, що недооцінив складність української війни. Але його стиль усе ще тяжіє до прориву, а не до довгої роботи. Він шукає момент, у якому лідери раптом погодяться на угоду. Та такі війни завершуються не лише моментом, а накопиченням: військового виснаження, економічного тиску, дипломатичної рамки й гарантій.
У Газі ситуація розвивалася за схожою логікою. Трамп зміг прив’язати себе до важливого символічного успіху — звільнення заручників і перемир’я між Ізраїлем та Hamas. Але все, що мало статися після цього, виявилося значно важчим за церемонію.
Hamas не роззброївся. Міжнародні сили стабілізації не стали реальністю. Нове палестинське управління не зайшло в сектор, щоб узяти на себе відбудову. Обіцяна картина майбутньої Гази з офісними вежами, курортами й інвестиціями розбилася об руїни, намети, недовіру та продовження ізраїльських операцій.
Для Беньяміна Нетаньягу затяжна невизначеність теж створює простір. Ізраїльська армія розширює контроль над значною частиною анклаву, а політична конструкція післявоєнного управління так і не набуває форми. Трамп отримав сцену звільнення заручників, але не отримав керованого миру.
Тут проявляється головна різниця між припиненням вогню і завершенням конфлікту. Перше можна оголосити. Друге треба адмініструвати: безпека, влада, кордони, гроші, відповідальність, роззброєння, відбудова, легітимність. Це десятки нудних рішень, без яких великий план лишається плакатом.
Проблема Трампа не в тому, що він використовує силу. Проблема в тому, що він часто переоцінює її здатність замінити політичну інженерію. Удар по об’єкту, тиск на союзника, погроза ворогу або гучний саміт можуть відкрити двері. Але за дверима починається найскладніше — контроль наслідків.
Американська сила найкраще працює там, де завдання конкретне: знищити ціль, перехопити загрозу, змусити рахуватися з ризиком. Вона працює гірше там, де треба змінити мотивацію іншої держави, перебудувати владу в зруйнованій території або змусити ворогів прийняти один і той самий порядок денний.
Це не унікальна вада лише Трампа. Американські президенти не раз вірили, що складні міжнародні проблеми мають швидке рішення, якщо вистачить рішучості. Але саме Трамп зробив швидкість частиною власної політичної міфології, тому фаза застою б’є по ньому особливо болісно.
Він звик перетворювати зовнішню політику на серію оголошених проривів. Білий дім, підписання, усмішки, заяви про історичність моменту — усе це створює образ лідера, який «закриває угоди». Та війни не завжди закриваються як угоди. Вони можуть повертатися, розростатися або зависати в сірій зоні.
Саме ця сіра зона тепер і стала головною характеристикою його міжнародних втручань. Іран не капітулював. Росія не погодилася на мир, який прийняв би Київ. Hamas не зник як силовий фактор. Газа не відбудовується. Українська війна не стала коротшою від американської обіцянки.
Для союзників це створює власну проблему. Вони бачать Вашингтон, який здатен різко діяти, але не завжди готовий довго тримати процес. У Європі це посилює страх перед американською втомою щодо України. На Близькому Сході — сумнів, чи витримає США складну післявоєнну архітектуру. В Азії — питання, як Америка поводитиметься в кризі, яка не завершиться швидко.
Для противників це створює спокусу чекати. Іран може затягувати переговори. Росія може тестувати межу терпіння Заходу. Hamas може ховатися в уламках невизначеного післявоєнного порядку. Якщо вони вірять, що Трамп втомлюється від тривалого управління кризою, час стає їхнім інструментом.
Найбільший парадокс у тому, що Трамп прагне образу президента-миротворця, але мир майже завжди потребує саме того, що він найменше любить: повільної дипломатії, інституційної пам’яті, технічних переговорів, поступового тиску, непублічних компромісів і готовності місяцями займатися деталями.
Фаза глухого кута не означає провал усіх його кроків. Вона означає, що перший ефект вичерпався. Тепер кожен напрямок вимагає не нового гасла, а системи: по Україні — реального переговорного механізму й військового балансу; по Газі — влади, безпеки й відбудови; по Ірану — угоди, яку неможливо розтягнути до безкінечності.
Для президента, який будував політику на силі моменту, це найважчий урок. У міжнародних кризах вирішальним часто є не те, хто голосніше оголосив перемогу, а хто довше здатен працювати після того, як камери вимкнулися. Саме там сьогодні й болить американська стратегія Трампа.
