Ізраїль заявив, що в нічному ударі по Ірану, ймовірно, був убитий Алі Ларіджані — один із найвпливовіших представників іранської влади після загибелі Алі Хаменеї на початку нинішньої війни. Ізраїльська сторона подає це як черговий доказ здатності системно діставати верхівку режиму, але офіційного підтвердження з Тегерана на момент публікації немає.
Саме ця відсутність підтвердження є принциповою. У подібних ситуаціях ізраїльська військово-політична машина нерідко працює одночасно у двох площинах: фізичне усунення цілі та інформаційне розхитування решти еліти. Тому коректно говорити не про остаточно встановлену смерть Ларіджані, а про ізраїльську заяву, яку незалежно підтверджено лише частково через медійні та урядові витоки, але не через офіційну позицію Ірану.
Політична вага цієї новини величезна. Ларіджані був не просто колишнім спікером парламенту чи впізнаваним чиновником старої генерації. У нинішній воєнній конфігурації він описувався як один із ключових вузлів управління державою, пов’язаний із безпекою, зовнішніми контактами, антикризовим керуванням і комунікацією режиму назовні та всередину.
За попереднім аналізом Дейком, удар по Ларіджані означає зміну масштабу ізраїльської стратегії. Якщо раніше йшлося про вибивання окремих військових і ядерних фігур, то тепер метою стають люди, які зшивають розірвану іранську державність у воєнний час. Інакше кажучи, Ізраїль намагається бити не лише по силі режиму, а й по його здатності координувати себе після серії попередніх втрат.
Біографічно Ларіджані належав до тієї частини іранської еліти, яка поєднувала жорсткість, інституційний досвід і міжнародну функціональність. Він був спікером парламенту, працював у сфері національної безпеки, брав участь у ядерному треку й відігравав роль у стратегічному розвороті Ірану до Китаю. Саме ця багатошаровість робила його особливо цінним для режиму в момент, коли традиційна ієрархія вже похитнулася.
Після початку війни 28 лютого Ларіджані дедалі помітніше виходив у публічний простір. Al Jazeera описувала його як одного з центральних політичних голосів Тегерана у новій кризі, а кілька днів тому він ще з’являвся на публічних заходах у столиці. Це важлива деталь: на відміну від частини іранської верхівки, що зникла з поля зору, Ларіджані не був повністю схований, а отже і символічна цінність його можливого усунення для Ізраїлю ще вища.
У цьому сенсі Ларіджані був майже ідеальною ціллю. Він не підпадав під формальну логіку спадкування верховного лідера, але міг бути одним із головних менеджерів режимного виживання. Такі фігури особливо небезпечні для зовнішнього противника, бо вони не обов’язково найпомітніші, зате саме вони забезпечують безперервність державної машини, зв’язок між силовиками, дипломатами, економічним контуром і союзниками на кшталт Росії чи Китаю.
Водночас ця історія має і внутрішньоіранський вимір. Якщо Ларіджані справді загинув, то це посилює тенденцію до ще більшої концентрації влади в руках вузького, радикалізованого ядра після загибелі Алі Хаменеї. У такій системі кожне нове усунення не обов’язково веде до колапсу, але майже завжди звужує поле для маневру й посилює роль тих, хто пропонує не переговори, а мобілізацію, репресію та воєнне затвердіння.
Саме тому навіть непідтверджене до кінця повідомлення вже працює як фактор. Якщо він живий, Тегеран муситиме це доводити, аби не допустити ефекту дезорієнтації. Якщо він мертвий, Іран втрачає ще одну фігуру, яка поєднувала безпеку, дипломатію, політичне посередництво і публічну легітимацію. В обох випадках Ізраїль виграє інформаційний час і посилює враження, що іранська верхівка не має надійного тилу навіть у столиці.
Ще одна важлива деталь — одночасний удар по інших високопоставлених фігурах, зокрема по керівникові Басіджу Голамрезі Солеймані, про що повідомляли AP та інші видання. Це свідчить, що ізраїльська кампанія має не випадковий, а системний характер: вона націлена на зняття одразу кількох шарів керівництва — від політичного до репресивно-мобілізаційного. Така комбінація підвищує шанси не лише на хаос у центрі, а й на проблеми з утриманням контролю над протестами, тилом і провінціями.
Для регіону наслідки такого підходу двозначні. З одного боку, Ізраїль послаблює противника точковими ударами по ключових вузлах іранського режиму. З іншого — що глибше руйнується керівна вертикаль Ірану, то вищий ризик непрогнозованої реакції: від хаотичної ескалації через проксі-структури до ще жорсткішого закручування внутрішніх репресій. Європейські та близькосхідні уряди саме цього й бояться: не просто сили Ірану, а безладного розпаду системи під ударами ззовні.
Отже, новина про Алі Ларіджані — це не лише історія про чергову мішень Ізраїлю. Це індикатор того, що війна перейшла у фазу цілеспрямованого демонтажу іранської політичної архітектури. Але поки Тегеран офіційно не підтвердив його смерть, найточніша формула лишається такою: Ізраїль заявляє, що усунув одну з центральних фігур іранського кризового управління, а сама Ісламська Республіка ще не відповіла, чи справді втратила черговий стовп своєї воєнної стійкості.
