Відблиск надії та гіркота безкінечного чекання витають над містом Буча, де 69-річний Володимир Уманець, охоронець у місцевій раді, з болем і водночас легким трепетом очікує, чи означатиме наступна вантажівка з рефрижераторами звістку про звільнення з полону його 49-річного сина Сергія, що пропав безвісти ще в грудні 2023 року під час бойових дій на Дніпропетровщині.
З одного боку, це має бути радісний обмін полоненими, із обіймами й сльозами щастя, а з іншого – тяготи макіавелійської реальності: поряд із живими до України привозять тисячі тіл загиблих бійців.
В рамках домовленості, досягнутої на перемовинах в Стамбулі 2 червня, кожна зі сторін мала передати протягом першого етапу по 1 000 військовополонених, а також значну кількість людських останків. За офіційними даними Кремля, Росія планує віддати близько 6 000 комплектів тіл загиблих українських військових, тоді як Україна за перші дні передала лише 27 загиблих росіян. На сьогодні РФ уже передала 1 212 комплектів останків, і ця цифра щодня зростає.
Для рідних бійців ця операція є одночасно шансом дізнатися долю близьких і початком найболючішого етапу – процесу ідентифікації тіл, що вимагає кропіткої праці судово-медичних експертів.
Як розповідає професор судової медицини з Белградського університету Джорджі Алемпієвич, який досліджував останки загиблих у конфліктах на Балканах у 1990-х, виклик полягає передусім у стані тіл: внаслідок вибухів деякі солдати загинули миттєво й були знайдені в численних фрагментах. Фрагменти кісток і зношені тканини, навіть якщо їх зберігати в рефрижераторах, поступово руйнуються, утруднюючи автоматичне визначення особи.
У найкращому випадку до вантажівок прикріплюють описи – прізвища, номери частин чи військові квитки – але, як визнає Дмитро Гапченко, представник місцевої ради Бучі, таке трапляється не завжди. Відсутність документів змушує судово-медичних експертів переходити до детальних автопсій, під час яких вони вивчають індивідуальні ознаки: старі зламані кістки, сліди стоматологічного лікування, наявність металевих пластин і шурупів після операцій, антропометричні параметри.
Саме ці методи дозволили виявити долю деяких бійців. Зі сльозами на очах родини дізнаються про загибель або про чудо повернення з полону. «Я хочу знати бодай щось, отримати якусь інформацію», – каже пан Уманець. Він уже передав зразок ДНК, щоб у разі позитивного результату ідентифікації його син міг бути похований із честю. Він згадує, як днями читав у газеті про одного юнака, чия ДНК співпала з переданим набором останків, йому повідомили про це та поховали з військовими почестями.
Українські солдати у Дніпропетровській області у березні. Вона розташована на захід від Донецька, регіону, який зараз перебуває в центрі наземної війни. Ніколь Танг
Проте Україна неодноразово заявляла про халатність російської сторони у сортуванні комплектів тіл. Президент Володимир Зеленський 2 червня публічно зауважив, що раніше Росія передавала Україні тіла загиблих власних солдатів, що свідчить про цілеспрямоване затягування процесу й психологічний тиск. У відповідь Москва звинуватила Київ у зволіканні з передачами, мовляв, українські вантажівки залишаються стояти на російському кордоні, але українська сторона рішуче спростувала цю заяву.
Після передачі тіло потрапляє до моргу, де спеціалісти проводять зовнішній огляд і лабораторні дослідження. Розтин дозволяє виявити сліди насильницької смерті: ознаки катувань чи спроби виконати вирок «на місці». В Україні футбольні прокурори вже готують кримінальні провадження за фактами вбивств та катувань в полоні – факти, які Москва категорично відкидає.
Керівник одного з моргів у Київській області розповідає, що обсяги роботи зросли в рази: нині лікарі працюють у три зміни, а під час тривалих автопсій у деяких випадках підозрюють й порушення тактичних правил ведення бою, коли військовослужбовці опинялись у пастках. У лабораторіях вже обладнані додаткові камери з низькими температурами, щоб уповільнити розклад тканин і кісток до завершення експертиз.
У Бучанській громаді, яка стала одним із символів страждання цивільного населення на початку повномасштабного вторгнення, міська влада нині координує соціальну підтримку родин зниклих безвісти та загиблих. Вони отримують психологічну допомогу, юридичні консультації й грошову компенсацію, а також підключені до онлайн-платформи, де можуть перевіряти статус обміну та ідентифікації за індивідуальним номером.
Окрім гуманітарного аспекту, репатріація тіл має значний морально-політичний вимір: Україна демонструє світовій спільноті стійкість і наполегливість у поверненні кожного захисника додому. Кожен ідентифікований боєць – це не просто звинувачення у військовому злочині проти Росії, а й ще один доказ того, що за збройним протистоянням стоїть людський біль і пам’ять.
Водночас експерти з міжнародного права підкреслюють, що репатріація тіл не знімає обов’язку притягнути винуватців до відповідальності. Використання ДНК-тестів і судово-медичних протоколів створює документальну базу для Міжнародного кримінального суду та інших трибуналів. Крім того, це важливий елемент збереження історичної пам’яті про війну, що стала однією з найкривавіших у Європі з часів Другої світової.
Попри всі труднощі, родини отримують шанс на завершення траурного циклу: поховання з військовими почестями, меморіалізація загиблих і вшанування подвигу захисників у місцевих храмах та на центральних площах. Це є частиною національного процесу відновлення після травми, який передбачає не лише реконструкцію будівель, а й зцілення душ.
Процедура репатріації триває, і невідомо, скільки ще комплектів тіл чекатимуть свого чергового автозаку. Проте кожна вантажівка, що прибуває, означає ще одну історію, яку треба довести до логічного кінця, й ще одну родину, якій потрібно повернути гідність втраченої людини. Попри біль і холодне відчуття страху, що вкриває серце, українці знають: лише так можна зберегти своє майбутнє, не забувши минуле і не залишивши жодного загиблого без імені.
