У центрі сучасної української політики знову опинилося питання, яке впродовж останніх років болісно відлунює в суспільстві: як і ким має ухвалюватися рішення щодо територій України. Слова президента Володимира Зеленського про те, що остаточне слово належить народу — через вибори або референдум — стали не просто політичною заявою. Це маркер нової фази усвідомлення, що доля держави не може бути предметом кулуарних домовленостей у форматі глобальної дипломатії без прямої участі українців.
Сама постановка питання виникла не на порожньому місці. У ході останніх переговорних раундів з американською стороною з’явилася ідея створення на частині Донеччини так званої «вільної економічної» або «демілітаризованої» зони. За цією пропозицією українські сили мали б залишити певні території, а російські формування — не заходити на них. Попри зовнішню логіку «компромісу», механізми контролю, моніторингу, управління та гарантій безпеки залишаються невизначеними, що викликає серйозні застереження з боку Києва.
Особливо гостро стоїть питання ризиків інфільтрації російських сил під виглядом цивільного населення, потенційного одностороннього зміщення ліній безпеки та непрозорості механізму управління запропонованою зоною. Ці аспекти не просто створюють загрозу для стабільності — вони ставлять під сумнів саму ідею справедливості, на якій мають базуватися будь-які територіальні рішення.
Важливо й те, що президент наголосив: дана модель не відповідає інтересам України. Держава не може погодитися на умови, які фактично заморожують конфлікт та не створюють надійних передумов для сталого миру. Проте Київ продовжує діалог, намагаючись знайти рішення, що ґрунтуються на принципі паритету та реальних гарантіях безпеки. У цьому контексті питання територій набуває не лише політичного, а й етичного виміру, адже йдеться про майбутнє мільйонів громадян.
Окремо Зеленський підкреслив, що реальна ситуація на дипломатичному фронті напряму залежить від спроможності українського війська. Те, що сили оборони можуть стримати противника, визначає умови, у яких формуються міжнародні домовленості. Це ще раз доводить, наскільки тісно переплетені політика, військова реальність та суспільна воля.
Розмірковуючи про механізм ухвалення рішень щодо територій, президент звернувся до самої основи демократії: права народу бути єдиним джерелом влади. Для нього очевидно, що відповідь має бути отримана або через загальнонаціональні вибори, або через референдум. Обидві форми волевиявлення є легітимними, проте мають різні вимоги. Вибори можливі лише після змін до законодавства та гарантій безпеки виборців. Референдум же потребує повного доступу всіх громадян до голосування, що практично неможливо за умов воєнного часу без масштабних зовнішніх гарантій.
Ця позиція набуває особливої ваги на тлі того, що на міжнародній арені точаться активні дискусії щодо можливих форматів миру. Адміністрація президента США Дональда Трампа публічно заявляє, що Київ має провести президентські вибори навіть у воєнний час, мотивуючи це тим, що українці нібито прагнуть швидкої угоди з Росією. Такі заяви викликають неоднозначну реакцію, адже питання проведення виборів є насамперед питанням безпеки та конституційності.
Паралельно триває робота над американським мирним планом. Однак територіальний компонент викликає найбільше суперечностей. Москва наполягає на повному відведенні українських сил з Донбасу, тоді як Київ категорично відкидає будь-які поступки, що можуть створити загрозу для державності та майбутнього країни. Як свідчать дані провідних світових видань, зокрема Financial Times, з боку американських посередників лунають пропозиції, які передбачають передачу Росії решти ще контрольованих Україною районів Донеччини в обмін на «мир». Але для Києва такі пропозиції неприйнятні, оскільки створюють передумови для нового наступу та посилення загроз для всього сходу країни.
Україна та європейські партнери послідовно наголошують, що будь-які кроки, які дозволяють Росії розширити свій контроль над Донбасом, відкриватимуть шлях до нової хвилі ескалації. Це не тільки підсилює загрозу захоплення ключових міст, а й підриває саму логіку міжнародного права та принцип невід’ємності територій.
У цьому складному клубку політичних, військових і дипломатичних процесів слова Зеленського про те, що рішення повинне ухвалюватися народом, звучать як повернення до первинних основ державності. Українці вміють робити складний вибір, і саме вони мають право визначити, яким буде майбутнє їхньої країни — не під тиском зовнішніх сил, а відповідно до власних переконань та бачення справедливості.
