Болгарія знову голосує не стільки за уряд, скільки за вихід із затяжної політичної кризи. Чергові вибори — вже восьмі за п’ять років — мали б дати відповідь, але натомість лише уточнили головне: країна прагне сильної фігури, але не готова надати їй повний контроль.
Румен Радев, колишній президент і колишній командувач військово-повітряних сил, виходить із цих виборів беззаперечним переможцем. Його новостворений рух «Прогресивна Болгарія» отримує близько 40 відсотків голосів — більш ніж удвічі більше за найближчих конкурентів. Це не просто результат, а сигнал: значна частина суспільства готова довірити йому роль головного переговірника майбутньої влади.
Але ця перемога неповна за своєю природою. Парламентська арифметика знову залишає простір для невизначеності. Чи зможе Радев сформувати уряд самостійно, залежить від дрібних партій, які балансують на межі проходження. Якщо ж коаліція неминуча, вибір союзників визначить не лише конфігурацію влади, а й стратегічний курс країни. За попереднім аналізом «Дейком», саме ця дилема — а не сам результат голосування — є центральною подією виборів.
Перед Радевим відкривається дві різні траєкторії. Перша — домовленість із проєвропейськими реформістами, які роблять ставку на антикорупційні зміни та інституційну модернізацію. Друга — альянс із соціалістами та націоналістами, що потенційно формує більш скептичний до Брюсселя і значно м’якший до Москви політичний блок.
Сам Радев поки що залишає обидві опції відкритими. Його публічна риторика після голосування була обережною: він говорить про «функціональний і стабільний уряд», не фіксуючи ідеологічних меж майбутньої коаліції. Це характерний стиль політика, який будував кар’єру на балансуванні між таборами, уникаючи остаточного самовизначення.
Його політичний образ також побудований на подвійності. З одного боку, він позиціонує себе як противник «олігархічної держави» і обіцяє демонтаж корупційних схем, що давно підривають довіру до інституцій. З іншого — його зовнішньополітичні сигнали часто викликають занепокоєння у західних партнерів. Скепсис щодо військової підтримки України, риторика про необхідність компромісу і формулювання щодо Криму створюють образ політика, який не вписується повністю в європейський консенсус.
Втім, ця амбівалентність і стала джерелом його сили. Радеву вдалося зібрати коаліцію виборців, для яких антикорупційна риторика важливіша за геополітичну визначеність. У країні, що роками перебуває в стані політичного застою, запит на ефективність часто переважає ідеологічну чистоту.
Важливо й те, що навіть потенційно «проросійський» курс Болгарії має об’єктивні обмеження. Економічна залежність від європейських фондів, інституційна інтеграція в ЄС і традиційна обережність болгарських еліт у Брюсселі формують жорсткі рамки для будь-якого радикального повороту. Радев може змінювати тональність, але не може повністю змінити систему координат.
Саме тому порівняння з більш радикальними європейськими лідерами виглядають перебільшеними. Його політика швидше прагматична, ніж ідеологічна. Він використовує риторику суверенітету і багатовекторності як інструмент внутрішньої мобілізації, але водночас уникає кроків, які могли б призвести до прямого конфлікту з Євросоюзом.
Окремим фактором залишається його відмова співпрацювати з фігурами, які роками домінували в болгарській політиці. Конфлікт із колишніми прем’єрами і впливовими партійними лідерами — це не лише особиста позиція, а й спроба переформатувати політичне поле, витіснивши старі центри впливу.
Проте саме ця стратегія робить коаліційні переговори складнішими. Чим більше Радев звужує коло прийнятних партнерів, тим вужчим стає простір для стабільної більшості. У країні з фрагментованим парламентом це означає ризик повторення вже знайомого сценарію — короткотривалого уряду і нових виборів.
Сьогодні Болгарія знову опинилася в точці вибору, який виходить за межі внутрішньої політики. Йдеться не лише про те, хто сформує уряд, а про те, чи зможе країна вийти з циклу нестабільності, не втративши стратегічного балансу між зовнішніми центрами сили.
Перемога Радева дала відповідь на запит суспільства на сильне лідерство. Але вона не дала відповіді на головне питання — якою буде ця сила: інтеграційною чи ревізіоністською. І саме це визначить, чи стане нинішній політичний момент точкою стабілізації, чи лише ще одним витком тривалої болгарської турбулентності.
