Болгарія знову прийшла до виборчих дільниць не з відчуттям нового початку, а з важкою втомою країни, яка надто довго живе в режимі тимчасовості. Восьмі парламентські вибори за п’ять років — це вже не просто ознака політичної кризи. Це симптом держави, де суспільство перестало вірити, що черговий уряд протримається довше, ніж емоція, яка його привела до влади.
Цього разу голосування відбувається після хвилі масових протестів, що знесли попередній уряд і перетворили антикорупційне роздратування на відкриту політичну втому. Обурення наростало не в один день: арешт мера Варни, суперечки навколо бюджету, підвищення податків і зарплат силовому апарату, а також вірусні сцени бійок і хаосу в парламенті зібрали в Софії десятки тисяч людей — від студентів і вчителів до профспілок та роботодавців.
Саме тому нинішні вибори не є звичайною ротацією партій. Вони стали референдумом про те, чи може Болгарія вирватися з моделі короткоживучих компромісів, у яких усі обіцяють очищення, а країна щоразу повертається до тих самих прізвищ, мереж впливу і коаліційної арифметики без стратегічної волі. Попередні уряди падали не лише через слабкість більшості, а через глибше відчуття, що влада не змінює правил гри.
За попереднім аналізом Дейком, головний нерв болгарського голосування полягає в тому, що виборець шукає вже не стільки ідеологію, скільки вихід із приниження повсякденності. Болгарія давно є членом НАТО і Євросоюзу, а з 1 січня 2026 року ще й увійшла до єврозони. Але сам по собі геополітичний статус не перетворився автоматично на відчуття добробуту, справедливості і чесної держави. Саме в цьому розриві між формальною європейськістю і внутрішнім виснаженням і народжується нинішній політичний вибух.
На цьому тлі найсильніший ривок здійснив Румен Радев — колишній президент, який вийшов із формально церемоніальної ролі й увійшов у парламентську політику як фігура прямої дії. Його коаліція Progressive Bulgaria увібрала протестну енергію швидше й ефективніше, ніж ліберальний блок We Continue the Change — Democratic Bulgaria, який починав кампанію як головний бенефіціар вуличного незадоволення. Попередні опитування ставили коаліцію Радева на перше місце, а перші екзитполи вже після голосування дали їй близько 39,2 відсотка — значно більше, ніж у конкурентів, хоча й не обов’язково достатньо для одноосібного уряду.
Ця швидкість зростання пояснюється не тільки популярністю самого Радева. Вона пояснюється його політичною пластичністю. Він говорить мовою боротьби з олігархією, обіцяє зламати вплив старих еліт і водночас уміє звертатися до дуже різних середовищ: до молодих міських виборців, яким потрібне оновлення, до бізнесу, який хоче передбачуваності, і до старших, консервативніших виборців, для яких важить скепсис до західних рецептів і культурна близькість до Росії. Саме тому його підтримка виявилася ширшою за звичайний протестний електорат.
У цьому і криється головна двозначність Радева. Він не виглядає політиком, який рватиме Болгарію з ЄС чи НАТО. Експерти прямо зазначають, що радикального геополітичного розвороту чекати не варто. Але він може привести до влади більшість, яка вже не буде такою безумовно відданою європейській та атлантичній лінії, як попередні прозахідні конфігурації. Його критика військової підтримки України, невдоволення поспішністю безпекових домовленостей із Києвом і заперечення проти темпу деяких європейських рішень свідчать не про відвертий проросійський курс, а про прагнення зробити Болгарію значно менш автоматичною у своїй лояльності Заходу.
Саме тому болгарські вибори сьогодні — це не просто змагання антикорупційних брендів. Це ще й боротьба за те, як країна інтерпретуватиме власне місце в Європі після входження в єврозону. Формально Софія стала глибше інтегрованою в європейське ядро. Політично ж частина суспільства відчуває, що сама інтеграція не дала відповіді на старі питання: чому корупційні мережі виживають, чому рівень життя лишається найнижчим у ЄС, чому влада змінюється, а система — ні. І коли ці питання накопичуються, зростає попит не просто на реформатора, а на фігуру, яка обіцяє розрив із цілим режимом керування.
Особливого значення тут набуває тема Деляна Пеєвського — символу тієї самої тіньової могутності, проти якої в Болгарії роками виступають і протестувальники, і політики нової хвилі. Радев зробив демонтаж цього впливу однією зі своїх центральних обіцянок. Але болгарська політика вже бачила багато кампаній, у яких боротьба з корупцією служила швидше мобілізаційним лозунгом, ніж програмою інституційного перелому. Саме тому головне питання не в тому, чи виграє Радев. Головне — чи зможе він після перемоги перетворити символічну антиолігархічну риторику на реальні правила, що переживуть електоральний момент.
Перші екзитполи показують ще одну важливу річ: парламент знову буде фрагментованим. До нього можуть пройти шість політичних сил, а явка, за попередніми оцінками, становила близько 43,4 відсотка. Це означає, що навіть сильна перемога Радева не скасовує звичної болгарської проблеми — пошуку більшості в системі, де виборець хоче рішучої зміни, але водночас розпорошує мандат так, що зміна знову ризикує загрузнути в переговорах, червоних лініях і взаємному блокуванні.
У підсумку Болгарія голосує не просто за новий парламент. Вона голосує за спробу вийти з замкненого кола, в якому політична нестабільність уже стала формою нормальності. Якщо перемога Радева перетвориться лише на ще одну недовговічну коаліційну конструкцію, країна отримає дев’яті вибори швидше, ніж встигне оговтатися від восьмих. Якщо ж йому вдасться зібрати уряд і хоча б частково змінити правила гри, Болгарія вперше за довгий час може одержати не просто нового переможця, а нову політичну вісь. Поки що ж найчесніший висновок звучить так: болгари прийшли на ці вибори не з надією на чудо, а з вимогою, щоб держава нарешті почала бути схожою на країну, яка вже давно формально є частиною Європи.
