У політиці бувають фрази, які випадково говорять більше, ніж ціла бюджетна промова. Саме так прозвучали слова Дональда Трампа про те, що Сполучені Штати не можуть “опікуватися дитячими садками, Medicaid, Medicare та всіма цими окремими речами”, бо країна “воює” і має зосередитися на “військовому захисті”. У цій формулі — не емоція моменту, а стисла філософія його другого президентства.
Ще у 2016 році Трамп будував свою популярність на протилежній тезі. Він лаяв близькосхідні війни як безглузде марнотратство, запевняв, що на витрачені там трильйони можна було двічі відбудувати Америку, і продавав виборцю образ лідера, який поверне гроші додому — в міста, заводи, дороги й сімейні бюджети. Тепер саме його адміністрація втягнута у нову дорогу війну на Близькому Сході.
І тут постає головна суперечність. Трамп і далі говорить мовою “America First”, але бюджетна реальність показує інше: у критичний момент пріоритетом стає не внутрішній добробут, а воєнна машина. Це не просто дискусія про цифри. Це питання про те, що саме президент вважає ядром держави: соціальну стійкість суспільства чи здатність безупинно фінансувати силу.
За попереднім аналізом Дейком, війна з Іраном стала для Трампа моментом політичного викриття. Вона показала, що його популізм має чітку межу: він може обіцяти захист “простих американців”, доки ці обіцянки не вступають у пряму конкуренцію з оборонними витратами. Коли така конкуренція виникає, соціальна держава швидко оголошується другорядною розкішшю.
Цифри лише посилюють цю картину. Пентагон уже просить у Конгресу 200 мільярдів доларів на війну, а перші дні кампанії коштували понад 11 мільярдів. Оцінки загальної денної вартості бойових дій наближаються до одного мільярда доларів на добу. У нормальній внутрішньополітичній логіці такі суми мали б запустити жорстку розмову про пріоритети. У трампівській логіці вони подаються як майже природний платіж за безпеку.
Саме тут з’являється найболючіше порівняння. Гроші, які зараз ідуть на війну, можна було б співставити з річною програмою універсального дошкілля, розширенням доступу до безкоштовного community college або іншими інструментами, що безпосередньо працюють на американські родини. Тобто вибір уже не абстрактний. Це не “безпека чи марнотратство”. Це конкретний вибір між ракетою і дитсадком, між операцією за кордоном і рахунком усередині країни.
Для Трампа цей вибір особливо небезпечний політично. Його електоральна сила завжди трималася на твердженні, що він, на відміну від традиційного вашингтонського істеблішменту, не хоче палити американські ресурси в чужих конфліктах. Він обіцяв кордони, виробництво, дешевше життя, податкове полегшення, а не нову фінансову вирву на Близькому Сході. Тепер реальність дедалі менше збігається з міфом, на якому будувалася ця коаліція.
Це не означає, що Трамп раптом став прихильником великої соціальної держави, а потім зрадив її. Він ніколи не був таким політиком. Але він умів користуватися антиелітною мовою так, ніби держава може водночас уникати зовнішніх авантюр, різати податки, стримувати інфляцію і не ставити виборця перед жорсткими бюджетними жертвами. Війна проти Ірану руйнує саме цю зручну ілюзію.
Особливо промовисто виглядає тема child care. Ще під час кампанії 2024 року Трамп натякав, що тарифні доходи могли б допомогти розв’язати проблему вартості догляду за дітьми. Це була типова трампівська обіцянка — розмита, але політично корисна. Тепер, коли в країни з’явився реальний фінансовий виклик, той самий президент фактично говорить: федеральна влада не повинна брати це на себе. Усе, що звучало як турбота про сім’ю, швидко відступає перед логікою воєнного бюджету.
Білий дім намагається пом’якшити враження, пояснюючи, що президент мав на увазі боротьбу з шахрайством у Medicare, Medicaid і Social Security, а не згортання допомоги як такої. Але політичний зміст його слів від цього не зникає. Коли глава держави в момент війни публічно протиставляє армію соціальним потребам, він задає не бухгалтерське уточнення, а ієрархію цінностей. І ця ієрархія читається дуже просто: спочатку війна, потім усе інше.
У цьому й полягає справжня ясність нинішнього моменту. Війна не просто створює нові витрати. Вона змушує адміністрацію показати, які саме статті державного життя вона вважає “обов’язковими”, а які — факультативними. Соціальні програми, якими дедалі більше користуються і представники робітничого, і нижнього середнього класу, виявляються предметом сумніву. Оборона — ні. Це і є справжній бюджетний портрет другого терміну Трампа.
Для демократів така ситуація — майже подарунок. Вони можуть звести кампанію до максимально зрозумілої формули: Трамп знаходить сотні мільярдів на війну, але не хоче знаходити їх на медицину, харчову допомогу чи догляд за дітьми. Питання лише в тому, наскільки ця формула влучить у тих виборців, які ще недавно бачили в ньому захисника від нескінченних закордонних інтервенцій і байдужого федерального центру.
Але навіть за межами партійного спору ця історія має ширший сенс. Вона показує, як легко американська політика знову повертається до старої схеми, проти якої Трамп колись сам і повставав: коли війна починає пояснювати все, а внутрішні потреби — виправдовувати свою необхідність заново. У такій системі дитсадок, Medicare чи Medicaid завжди виглядають чимось локальним, “штатним”, другорядним. А військовий бюджет — єдиною по-справжньому федеральною справою.
Саме тому нинішня дискусія важлива не лише через Іран і не лише через цифри. Вона відповідає на старе запитання, ким є Трамп у момент реального вибору. Не антисистемним руйнівником зовнішньополітичного консенсусу, а президентом, який, щойно стикається з великою війною, швидко відтворює класичну американську пріоритетність: сила спершу, соціальна ціна — потім.
І якщо колись його політична сила народжувалася з фрази “уявіть, що ці гроші були б витрачені вдома”, то тепер його другий термін дедалі чіткіше формулюється інакше: уявіть, скільки ще можна не витратити на дім, якщо війна потребує більшого.
