Попередня угода між США та Іраном дала Перській затоці те, чого регіон прагнув негайно: зупинку великої війни, відкриття Ормузької протоки, менший ризик ударів по енергетичних об’єктах і шанс повернути судноплавство до нормального ритму. Але вона не дала головного — відповіді на іранські ракети й дрони.
Саме ці системи під час війни били по аеропортах, енергетичній інфраструктурі, готелях, військових об’єктах і цивільних маршрутах країн Затоки. Для Вашингтона вони стали частиною переговорного балансу. Для монархій регіону — щоденною загрозою, яку не можна відкласти на пізніше.
Тому реакція Перської затоки не є простою. Держави регіону не хочуть продовження війни й не прагнуть прямої конфронтації з Іраном. Але вони бачать, що домовленість знижує температуру конфлікту, не демонтуючи механізм, який робить Тегеран небезпечним для сусідів.
Для Дейком ця ситуація важлива як приклад нової близькосхідної реальності: союзники США вже не сприймають американську безпекову парасольку як автоматичну гарантію. Вони залишаються поруч із Вашингтоном, але дедалі частіше думають, що робити, якщо американські пріоритети знову не збігатимуться з їхніми страхами.
Найбільше роздратування викликає саме відсутність у меморандумі положень про ракети й безпілотники. Іранська ядерна програма залишається предметом майбутніх переговорів, нафтові послаблення вже відкривають Тегерану фінансове дихання, а ракетно-дроновий арсенал фактично винесений за дужки.
Це особливо болісно, бо на початку війни американська риторика була значно жорсткішою. З Вашингтона звучали заяви, що метою операції є усунення іранської балістичної загрози, здатної бити по сусідах, американських базах і союзниках. Тепер тон змінився: Ірану фактично залишають право мати частину ракет як елемент самооборони.
Для країн Затоки така зміна виглядає не як дипломатична гнучкість, а як зниження планки. Вони пережили атаки не в теорії, а фізично: вибухи біля енергетичних вузлів, ризики для авіаперевезень, удар по туризму, страхування, логістиці й інвестиціях. У регіоні, де стабільність є частиною економічної моделі, ракета б’є не лише по будівлі, а по довірі.
Саме тому обережна підтримка угоди з боку частини регіональних урядів не означає задоволення її змістом. Вони можуть вітати припинення бойових дій і водночас вважати домовленість неповною. Мирна пауза потрібна всім, але пауза без обмеження ракетної загрози залишає відчуття, що головний вибуховий матеріал просто перенесли в наступний етап.
Об’єднані Арабські Емірати сформулювали позицію максимально стримано: підтримка зусиль для захисту людей від наслідків конфлікту й вимога повного виконання угоди. Така мова є показовою. Вона не атакує Вашингтон, але й не закриває очей на те, що регіон чекає не тільки припинення вогню, а гарантій від повторення атак.
Саудівська Аравія, Кувейт, Катар і Бахрейн також мають власні причини для обережності. Вони не хочуть публічно підривати американську дипломатію в момент, коли протока відкривається, а ціни на нафту стабілізуються. Але їхня тиша не дорівнює довірі. У дипломатії Затоки мовчання часто означає не згоду, а час для перерахунку ризиків.
Головний страх полягає в тому, що Іран отримає фінансові вигоди від нафтових послаблень і використає частину ресурсів для відновлення ракетних і дронових можливостей. Якщо економічне полегшення прийде швидше, ніж реальні обмеження, Тегеран матиме більше грошей, часу й простору для перегрупування.
Це не абстрактна підозра. Іранська модель сили давно тримається не лише на регулярній армії, а на поєднанні ракет, дронів, проксі-мереж, морського тиску й політичного шантажу. Навіть без ядерної зброї така система здатна дестабілізувати регіон, бити по енергетичних ринках і змушувати сусідів постійно жити в режимі очікування наступного удару.
Угода з США тимчасово знижує ризик прямої війни, але не змінює цієї структури. Вона відкриває Ормуз, але не закриває ракетні склади. Вона заспокоює ринок, але не прибирає дрони з регіонального балансу. Вона дає адміністрації Трампа політичний аргумент, але не дає Затоці повного відчуття безпеки.
Тому країни регіону дедалі активніше думатимуть про власні варіанти. Перший — масштабні інвестиції в ППО, протиракетну оборону, радари, сенсори, системи раннього попередження й захист критичної інфраструктури. Більше не йдеться лише про купівлю дорогих літаків. Йдеться про щільний оборонний купол над портами, терміналами, аеропортами й містами.
Другий варіант — дронова й протидронова модернізація. Перська затока дивитиметься на тих, хто має реальний бойовий досвід проти масованих ракетно-дронових атак. Україна й Південна Корея можуть стати для регіону важливими джерелами практичних знань: як будувати багатошарову оборону, як з’єднувати радари й мобільні групи, як дешево збивати дорогі загрози й не виснажуватися.
Український досвід тут особливо цінний. Україна навчилася жити під комбінованими атаками, де балістика, крилаті ракети, дрони-камікадзе й хибні цілі йдуть разом. Для Затоки, яка має гроші, але не має такого обсягу бойової практики, цей досвід може стати не менш важливим, ніж закупівля нових систем.
Третій варіант — дипломатія з самим Іраном. Якщо Вашингтон не закриває ракетну тему повністю, сусіди Тегерана будуть змушені підтримувати власні канали комунікації. Це не означає довіру. Це означає страх перед неконтрольованою ескалацією. У регіоні, де один удар по терміналу може змінити ціни на світових ринках, говорити з противником іноді так само необхідно, як будувати ППО.
Усе це поступово змінює місце США в безпековій доктрині Затоки. Америка залишається незамінною: її бази, флот, розвідка, системи озброєнь і політична вага не мають швидкої альтернативи. Але після війни з Іраном у регіоні дедалі гостріше питатимуть, чи завжди Вашингтон готовий воювати за безпеку союзників, якщо американські виборці, ринки й політичний календар вимагають іншого.
Це не означає розвороту від США завтра. Заміна американської ролі зайняла б десятиліття й вимагала б технологічних, військових і політичних ресурсів, яких жодна зовнішня сила не може швидко надати. Але залежність уже перестає бути комфортною. Вона стає предметом перегляду.
Для Трампа угода з Іраном може виглядати як успішна операція: удар, тиск, домовленість, відкритий Ормуз, нижчі ціни на пальне. Для країн Затоки це лише перша половина історії. Друга починається з питання, яке залишилося без відповіді: що робити з іранськими ракетами й дронами, коли Тегеран отримує час і гроші?
Саме це питання визначатиме регіон після 60-денної паузи. Якщо наступний етап переговорів включить реальні обмеження на ракетно-дроновий арсенал Ірану, угода може стати початком нового балансу. Якщо ні, Перська затока сприйматиме її як тимчасовий перепочинок перед наступним витком небезпеки.
Мир без відповіді на ракети є крихким. Він може відкрити протоку, заспокоїти трейдерів і знизити ціну бензину. Але він не знімає страху в країнах, які вже бачили, як іранські ракети летять у їхній простір. А страх у Перській затоці рідко залишається внутрішнім відчуттям. Рано чи пізно він перетворюється на нові закупівлі зброї, нові союзи й нову недовіру до старих гарантій.
