Примара зростання: коли більше — не значить краще
У свідомості більшості людей зростання заробітної плати сприймається як однозначно позитивна тенденція. Більше грошей у гаманці — це, здавалось би, більше можливостей. Проте у сучасній Україні така арифметика більше не працює. У 2025 році, за даними Центру Разумкова, номінальні зарплати дійсно зросли — на 53,8% у порівнянні з кінцем 2021 року. Але водночас інфляція за цей самий період склала 54%. Результат — зниження реальної зарплати на 0,3%.
Знецінення грошей стало не просто макроекономічною абстракцією, а щоденною реальністю для мільйонів громадян. Продукти харчування, комунальні послуги, пальне — усе подорожчало. Те, що ще кілька років тому здавалося доступним, сьогодні стало розкішшю. Навіть при зростанні середньої зарплати до 23 460 гривень у першому кварталі 2025 року, це не повернуло відчуття економічної стабільності.
Ключове слово тут — «реальна зарплата». Вона враховує не лише цифру у платіжці, а й її купівельну спроможність. І саме ця купівельна спроможність визначає, чи здатна людина підтримувати гідний рівень життя, забезпечити родину, не економити на елементарному. У 2025 році відповідь на це запитання дедалі частіше — «ні».
Погіршення добробуту відбувається на фоні загального соціального виснаження. Повномасштабна війна, тривала мобілізація, зруйнована інфраструктура — усе це завдало потужного удару по економіці, і навіть номінальне зростання зарплат не здатне це компенсувати.
Нерівність, що поглиблюється: хто в плюсі, а хто в мінусі
Попри загальну тенденцію до зростання середніх заробітків, ситуація в різних секторах економіки України розвивається дуже нерівномірно. Державна служба статистики фіксує найбільше зростання зарплат у сферах, де склалася гостра нестача кадрів: авіаційний транспорт (+51,5%), сільське господарство (+46,9%), будівництво (+35,3%). Це реакція ринку на нестабільність та кадрову кризу, спричинену війною.
У той самий час традиційно прибуткові галузі, як-от IT (+32,5%) та фінанси (+28,6%), також демонструють упевнене зростання. Але ці цифри не відображають реального стану середнього працівника — вони здебільшого стосуються вузького прошарку спеціалістів. Великі масиви населення, які працюють у звичайних умовах і не мають доступу до високих зарплат, не відчувають цього зростання.
Особливо критичною є ситуація у сфері освіти та охорони здоров’я. Зарплати вчителів зросли лише на 13,5%, а медиків — на 12,5%. Це навіть менше за рівень інфляції у 13,6%, тобто фактично ці групи втратили в доходах. В умовах, коли педагогічне та медичне навантаження зростає, така статистика виглядає як свідоме ігнорування потреб суспільно важливих професій.
Розрив між секторами лише посилює соціальну напругу. Раніше вчителі й медики відставали від середнього рівня зарплат на 12–16%, тепер же відставання зросло до 27% у медичній сфері та 39% в освіті. Це не лише демотивує кадри, а й призводить до втрати фахівців.
Обіцянки і реальність: прогнози уряду та виклики сьогодення
Попри складну ситуацію, уряд декларує оптимістичні прогнози. Згідно з Бюджетною декларацією, середня зарплата штатного працівника має досягти:
- 24 389 гривень у 2025 році,
- 30 240 гривень у 2026 році (+24%),
- 35 268 гривень у 2027 році (+16,6%),
- 39 758 гривень у 2028 році (+12,7%).
Також Національний банк України очікує у 2025 році зростання номінальної зарплати на 17,7%, а реальної — на 3,9%. У 2026 ці показники становитимуть відповідно 9,4% і 3,3%, а в 2027 — 8,8% і 3,5%.
Але прогнози — це лише частина картини. Щоб вони стали реальністю, потрібно контролювати інфляцію, уникати бюджетного дефіциту, підтримувати внутрішнє виробництво та створювати стимули для працевлаштування. Інфляція в травні 2025 року досягла 15,9%, і хоча у червні вона дещо знизилася до 14,3%, темпи зростання цін усе ще залишаються високими.
У такій ситуації підвищення зарплат без реального зміцнення економіки може виявитися «віртуальним добробутом». Бюджетні витрати на зарплати можуть зростати, але без продуктивного сектору економіки це стане причиною ще вищої інфляції.
Для того щоб досягти заявлених урядом показників, необхідно не лише розраховувати на дотації, міжнародну допомогу чи емісію гривні. Потрібна структурна реформа ринку праці, нова податкова модель, зменшення тиску на малий бізнес, а також інвестиції у людський капітал.
Людський вимір: як економічна статистика стає особистою трагедією
За кожною цифрою у звіті — життя конкретних людей. Вчителька з районного містечка, яка змушена працювати на дві ставки, щоб оплатити комунальні послуги. Медик, що ночує у лікарні під час повітряних тривог і отримує заробітну плату, якої не вистачає на ліки для власної дитини. Молодий спеціаліст, який обирає не повертатися з-за кордону, бо там — хоча б стабільність.
Сьогодні мільйони українців живуть у реальності, де кожна гривня — на рахунку. Де рішення про покупку м’яса чи нових кросівок відкладається «на потім». Де відпочинок чи подорож — не просто розкіш, а щось із минулого життя.
Психологічна втома, фінансова вразливість, відчуття безперспективності — усе це формує суспільний клімат, у якому дедалі важче будувати плани на майбутнє. Люди звикають виживати, але не жити. І це найнебезпечніше: коли економіка змушує людину забути про свої мрії.
Повернення довіри до держави, віра у завтрашній день і відчуття гідності можливе лише тоді, коли праця буде справді оцінена. Коли зарплата дозволятиме не просто існувати, а жити.
Висновки: час нових рішень і системних змін
Станом на 2025 рік українська економіка перебуває у точці напруження. Формально зарплати зростають, але реальна вартість цих доходів або не змінюється, або навіть знижується. Це є дзеркалом ширших проблем — від інфляційного тиску до нерівномірного розвитку секторів.
Для того щоб змінити ситуацію, потрібні не лише фінансові ін’єкції, а й політична воля до реформ. Це включає перегляд підходів до оплати праці в державному секторі, особливо у критично важливих галузях — освіті та медицині. А також — подолання системної нерівності між галузями.
Без забезпечення базової економічної стабільності говорити про довготривалу відбудову неможливо. Україна не може дозволити собі втратити ще більше фахівців через демотивацію або від’їзд. Люди — це головний ресурс, і саме в них варто інвестувати насамперед.
