Петербурзький економічний форум відкривається як сцена, на якій Кремль намагається показати: Росія не ізольована, Захід не єдиний, а до Москви й далі їдуть американці. Але склад цієї американської присутності говорить не про повернення великого бізнесу, а про зовсім іншу дипломатію — культурну, маргінальну й пропагандистську.
Колись «російський Давос» вимірювався керівниками енергетичних корпорацій, банками, угодами, інвестиціями й переговорами про трубопроводи. Тепер його західна вітрина складається з правих медійних персон, колишньої голлівудської зірки, чиновника з культурної комісії та можливих гостей із токсичною онлайн-репутацією.
Це не випадкова зміна списку запрошених. Після повномасштабного вторгнення в Україну Росія втратила звичний доступ до західних політичних і ділових еліт. На їхнє місце Кремль намагається поставити тих, хто говорить мовою «антивоуку», традиційних цінностей, антиглобалізму й ворожості до ліберального порядку.
За попереднім аналізом Дейком, саме ця заміна є ключовою. Москва більше не може продати себе Заходу як великий ринок майбутнього. Тому вона продає себе частині західної правиці як цивілізаційну альтернативу: країну церков, сили, сім’ї, «суверенітету» й опору культурним змінам.
У цій логіці Candace Owens для форуму важливіша не як економічна учасниця, а як символ американської поляризації. Вона має говорити про поєднання великої родини й успішної кар’єри — тему, яка ідеально вписується в кремлівську мову про традиційні цінності, демографію і протиставлення «здорової» Росії «зіпсованому» Заходу.
Її присутність також демонструє, як російська пропаганда працює з американськими культурними конфліктами. Кремль не потребує, щоб такі гості прямо повторювали всю його політичну лінію. Достатньо, щоб вони своїм приїздом показували: у США є люди, готові бачити Росію не як агресора, а як духовну або ідеологічну противагу власному суспільству.
Стівен Сігал — інший тип цього самого реквізиту. Колишній герой бойовиків давно став частиною російського політичного театру: отримав паспорт, підтримував анексію Криму, з’являвся поруч із проросійськими структурами й погодився на роль гуманітарного посередника в офіційній російській системі.
Його панель про культуру виглядає майже іронічно. У російському виконанні культура давно стала не простором діалогу, а продовженням геополітики. Сігал потрібен не для мистецької розмови, а для старого міфу: Росію нібито підтримують «справжні» американці, не пов’язані з вашингтонським істеблішментом.
Родні Мімс Кук-молодший має для Кремля ще іншу цінність. Він не є ключовою політичною фігурою у Вашингтоні, але має формальний статус американського посадовця. Саме це дозволяє Москві говорити про першу за роки офіційну американську присутність на форумі й подавати її як знак відлиги.
Насправді такий сигнал значно слабший, ніж хотіла б показати російська сторона. Кук представляє не Державний департамент, не Міністерство фінансів, не великий бізнес і не стратегічний канал переговорів. Він говорить про культурний діалог, церковну спадщину й власну християнську мотивацію. Але візуально для Кремля цього вже достатньо.
Російська система давно вміє працювати з напівтонами. Один чиновник перетворюється на «американську делегацію», одна панель — на «діалог зі США», один релігійний жест — на доказ цивілізаційного порозуміння. У країні, яка перебуває під санкціями, навіть дрібна тріщина в ізоляції подається як дипломатичний прорив.
Можлива поява братів Tate додає до цієї картини ще один шар. Вони є продуктом онлайн-епохи, де провокація, мізогінія, культ сили й демонстративна зневага до правил перетворюються на бізнес-модель. Їхній інтерес до Москви добре лягає в російський наратив про «справжню мужність» проти нібито слабкого ліберального Заходу.
Але саме цей набір персон показує межу кремлівської привабливості. Якщо раніше Петербурзький форум міг змагатися за увагу глобальних корпорацій, то тепер він радіє інфлюенсерам, скандальним медійним персонажам і символічним гостям. Це не розширення впливу, а його заміна видовищем.
Економічна частина форуму від цього не зникає. Росія й далі важлива на енергетичних ринках, має партнерів у Саудівській Аравії, веде розмови про OPEC+, продає ресурси, шукає технологічні й логістичні обходи. Але західний вимір події вже не про капітал. Він про пропагандистську картинку.
Ця картинка потрібна Путіну в момент, коли війна тисне на російську економіку дедалі сильніше. Зростання сповільнюється, бюджетні обмеження наростають, оборонні витрати витісняють цивільний сектор, а українські дрони б’ють по нафтовій, паливній і портовій інфраструктурі. На цьому тлі форум має створити враження нормальності.
Саме тому американські гості стають частиною ширшої операції. Їхня роль — не інвестувати мільярди, а підтвердити для російської аудиторії, що світ не закрився. Що у США є «інші американці». Що Захід розколотий. Що санкції не змогли зробити Росію самотньою.
Для зовнішньої аудиторії цей сигнал працює слабше. Склад гостей радше підкреслює, наскільки змінився статус форуму. Коли на місці колишніх топменеджерів і банкірів з’являються подкастери, актори з політичною лояльністю й культурні чиновники другорядного рівня, це говорить не про силу Росії, а про звуження її каналів.
Кремль, однак, не потребує повної переконливості. Йому достатньо шуму. У сучасній інформаційній війні присутність часто важить більше за зміст. Фото, панель, цитата, подарована ікона, відео з аеропорту — усе це стає матеріалом для внутрішнього споживання й доказом, що Росія нібито має друзів там, де її уряди називають агресором.
У цьому і полягає нова природа «російського Давосу». Він більше не є вікном Росії у світову економіку. Він став дзеркалом, у якому Кремль показує самому собі бажану картину: не країну, що платить за війну ізоляцією, а центр альтернативної цивілізаційної коаліції.
Та дзеркало не змінює реальності. Росія може запросити американських правих інфлюенсерів, Сігала, культурного чиновника чи скандальних онлайн-персонажів. Вона може говорити про родину, віру, культуру й прагматичний діалог. Але за всією цією сценою лишається війна, санкції, економічний застій і дедалі менша здатність приваблювати тих, хто колись приїздив до Петербурга не за символами, а за майбутнім.
