Володимир Путін намагається продати Дональду Трампу просту картину війни: російські війська нібито повільно, але невідворотно йдуть до перемоги, а Україна має віддати Донбас, щоб уникнути ще гіршої поразки. Це зручна політична формула, але вона дедалі гірше збігається з картою фронту.
Реальність на сході України значно складніша. Після помітних просувань наприкінці минулого року російський наступ сповільнився майже до повзучого темпу. На окремих ділянках Москва не лише не розвинула успіх, а й втрачала позиції, які раніше подавала як сходинки до великого прориву.
Якби російська армія рухалася Донбасом із середньою швидкістю, яку вона показує від початку цього року, їй знадобилися б десятиліття, щоб повністю захопити регіон. Ця арифметика руйнує головний кремлівський аргумент: неминучість російської перемоги більше виглядає не як стратегічний факт, а як інструмент тиску на переговори.
За попереднім аналізом Дейком, нинішня фаза війни показує фундаментальний злам. Росія ще має більше людей, артилерії й ресурсів, але не має простого способу перетворити цю перевагу на великі територіальні здобутки. Поле бою стало прозорим, і цю прозорість створили дрони.
Колишня логіка наступу — бронетехніка, масований удар, прорив і закріплення — більше не працює так, як у попередніх війнах. Колони видно з повітря. Піхотні групи відстежуються тепловізорами. Логістика, склади, евакуаційні маршрути й командні пункти стають мішенями ще до того, як наступ набирає силу.
Наслідки російського удару в Дружківці, Україна, минулого червня. Російські війська, як правило, набирають швидкість влітку, чому сприяє краща погода та рослинність, яка забезпечує більше прикриття від дронів — Девід Гуттенфельдер
Дрони перетворили фронт на зону постійного спостереження. Російський солдат уже не просто перетинає посадку чи заходить у село. Він входить у простір, де кожен рух може бути помічений, переданий оператору, скоригований артилерією або завершений ударом FPV-дрона. Саме це зламало швидкість російського наступу.
Москва пристосовується, але повільно й дорого. Замість великих механізованих атак російські підрозділи дедалі частіше використовують інфільтрацію малими групами. Двоє-троє солдатів заходять у посадки, руїни, підвали чи крайні будинки, намагаючись накопичити присутність там, де ще немає чіткого контролю.
Так народжується ширша «сіра зона» — територія, де немає повноцінного панування жодної сторони. Там можуть одночасно бути українські й російські групи, дрони обох армій, покинуті поранені, заміновані підходи й уламки техніки. Це не фронт у класичному сенсі, а рухома смуга виснаження.
Для Росії така тактика має перевагу: вона зменшує ризик великої поразки в одній операції. Кремлю простіше пояснювати повільне просування, ніж провал масштабного штурму. Але ціна — відсутність оперативного прориву. Інфільтрація може взяти кілька вулиць або посадок, але рідко відкриває шлях до швидкого падіння великих міст.
Покровськ і Часів Яр стали символами цієї війни повільного стирання. Росія витратила роки, людей і техніку, щоб наблизитися до цих вузлів оборони, але лінія фронту все ще проходить крізь або поруч із ними. Те, що мало стати доказом російського натиску, стало доказом глухої в’язкості сучасної війни.
Посилені заходи безпеки в Москві у квітні — Нанна Хейтманн
Сезонний фактор може тимчасово допомогти Москві. Влітку сухіша земля, листя й кращі умови для руху дають російським групам більше укриття. Мотоцикли знову замінюють довгі пішохідні переходи, а посадки стають менш прозорими для спостереження. Але це не скасовує головного обмеження: дрони лишаються всюди.
Українські військові вже фіксують активізацію росіян на Донеччині. Противник шукає слабкі місця, випробовує маршрути, посилює штурмові групи й намагається бити не лише по передових позиціях, а й по тилових мережах підтримки: операторах дронів, логістиці, пунктах зв’язку, складах і дорогах підвозу.
Це показує, що Росія не відмовилася від наступу. Вона змінює його форму. Кремль не може продемонструвати швидкий марш на Донбас, тому робить ставку на поступове перемелювання: крок, посадка, підвал, руїна, чергова спроба зайти в тил українській позиції. Така війна менш видовищна, але не менш небезпечна.
Українська оборона також має свої слабкі місця. Брак особового складу, втома підрозділів, проблеми з ротацією й випадки самовільного залишення частин залишаються серйозним викликом. Дрони допомагають стримувати більшу російську армію, але не замінюють людей, які тримають посадки, траншеї й міські руїни.
Саме тому успіх України на окремих ділянках не означає легкого перелому. Коли Росія втрачає позиції, вони часто переходять не під повний контроль Києва, а в ту саму сіру зону. Війна не повертається до зрозумілої лінії на карті. Вона стає полем, де контроль потрібно підтверджувати щодня.
Рейтинги схвалення президента Володимира Путіна впали до найнижчого рівня з початку війни, оскільки економіка Росії прогинається через величезні військові витрати, а відключення мобільного інтернету обурюють громадян — Раміль Сітдіков/Reuters
Та навіть з урахуванням українських проблем нинішній темп російського просування став політично незручним для Кремля. Путін говорить із Вашингтоном так, ніби результат уже вирішений. Але його армія на землі не демонструє тієї сили, яка могла б швидко змусити Україну прийняти втрату всього Донбасу.
Саме тут фронт перетинається з дипломатією. Москва вимагає від України вивести війська з частин Донбасу, які Росія не змогла захопити силою. Інакше кажучи, Кремль намагається отримати на переговорах те, що не здобув на полі бою. Повільний наступ стає не лише військовою проблемою, а й аргументом для політичного шантажу.
Адміністрація Трампа, яка шукає швидку формулу миру, чує російську версію про українську безвихідь. Але ця версія ігнорує головний факт: якщо Росія справді стоїть за крок від перемоги, їй не потрібно так наполегливо вимагати дипломатичного оформлення чужих територій. Вона могла б просто взяти їх. Саме цього й не відбувається.
Втрати Росії роблять цю суперечність ще гострішою. Сотні тисяч убитих і поранених, виснаження мобілізаційного ресурсу, проблеми з набором контрактників і страх перед новою хвилею призову створюють для Кремля дедалі більшу внутрішню ціну війни. Повільне просування перестає бути доказом сили, коли за кожен кілометр платять таким масштабом людських втрат.
Водночас російська економіка відчуває тиск військових витрат. Мобільні інтернет-відключення, запроваджені зокрема через страх перед українськими дронами, дратують звичайних росіян. Обмеження цифрового простору й проблеми зв’язку вдарили не лише по цивільних, а й по самих військах, які звикли використовувати доступні канали комунікації на фронті.
Українські солдати виконують місію збройної атаки за допомогою безпілотника з підвального бункера в Харківській області у 2024 році. Досягнення України в технології, виробництві та тактиці безпілотників дали їй перевагу на деяких ділянках фронту — Девід Гуттенфельдер
Символічною стала і втрата частини супутникових можливостей, які російські підрозділи використовували для координації дронів. У сучасній війні зв’язок — це не допоміжна функція, а нервова система бою. Коли вона дає збої, навіть чисельна перевага не гарантує швидкого просування.
Україна тим часом намагається бити по іншій слабкості Росії — ціні війни в тилу. Удари по нафтопереробних заводах, складах, логістиці й військових об’єктах у глибині російської території мають не лише тактичний ефект. Вони показують росіянам, що війна більше не відбувається десь далеко за телевізійним екраном.
Це важливо для стратегії Києва. Якщо Україна не може швидко вигнати російські війська з усіх окупованих територій, вона може зробити продовження війни дедалі дорожчим для Москви. У цій логіці дрони стають не тільки зброєю фронту, а й інструментом стратегічного тиску.
Росія теж активно нарощує власну дронову армію. Поява елітних підрозділів операторів і масове виробництво безпілотників свідчать, що Москва зрозуміла характер нової війни. Проблема для Кремля в тому, що Україна рухається швидко: змінює тактику, масштабує виробництво, експериментує з перехоплювачами й постійно вчиться на полі бою.
Це змагання дедалі менше схоже на класичну війну артилерійських валів. Воно нагадує технологічну гонку під вогнем. Хто швидше створює дрон, захищає оператора, глушить сигнал, обходить перешкоди, знаходить ціль і дешевше її знищує, той отримує локальну перевагу. Але локальна перевага ще не дорівнює стратегічній перемозі.
Мешканці Часового Яру, Україна, наповнюють пластикові пляшки водою у 2023 році — Маурісіо Ліма
Саме тому фронт одночасно рухається і стоїть. Щодня є атаки, втрати, штурми, відходи, повернення позицій, знищені групи, нові маршрути й нові тактичні рішення. Але на великій карті війна лишається майже застиглою. Це виснажлива стабільність, у якій кожен метр має ціну, але рідко змінює загальну конфігурацію.
Для Путіна така ситуація небезпечна політично. Він не може визнати, що російська армія загрузла, бо вся його переговорна позиція тримається на образі неминучості. Але він також не може нескінченно продавати росіянам війну без видимого результату. Тому Кремль говорить про «наближення фіналу», не пояснюючи, чому цей фінал досі не видно на фронті.
Україна має використати цей розрив між риторикою і реальністю. Якщо російський наступ не є невідворотним, то поступки не можуть подаватися як єдиний спосіб уникнути катастрофи. Навпаки, підтримка України, посилення ППО, виробництво дронів, удари по російській воєнній економіці й стійкість оборони можуть змінити ціну війни для Кремля швидше, ніж нові дипломатичні ілюзії.
Це не означає, що Україна перебуває в безпечній позиції. Росія все ще має масштаб, резерви, авіаційні бомби, артилерію, мобілізаційний апарат і політичну готовність витрачати людей. Літня кампанія може бути важкою, а окремі ділянки фронту — дуже вразливими. Недооцінювати російську армію було б так само небезпечно, як і вірити в її неминучу перемогу.
Але нинішня картина фронту дає інший висновок: Росія не стоїть за крок від повного контролю над Донбасом. Вона впирається в межі своєї наступальної моделі. Дрони, виснаження, логістика, втрати й українська адаптація перетворили війну на процес, у якому перевага в ресурсах більше не автоматично дає швидкий результат.
Могили солдатів, загиблих в Україні, на кладовищі у Владикавказі, Росія — Нанна Хейтманн
Саме тому вимога Кремля віддати Донбас є не доказом сили, а визнанням труднощів. Росія хоче політичного рішення для військової задачі, яку не здатна швидко виконати. І це має бути центральним фактом для будь-яких переговорів: територія, яку Москва не може взяти без десятиліть повільного кровопролиття, не повинна бути подарована їй під тиском міфу про неминучість.
