Другий день перемовин у Женеві, які США намагалися звести до «пакету рішень», закінчився несподівано швидко — лише дві години розмов. Така тривалість радше сигналізує не про прорив, а про стелю, в яку сторони вперлися, коли перейшли від процедур до суті.
Володимир Зеленський визнав, що переговори йдуть важко. За його словами, з технічних тем — як-от моніторинг потенційного припинення вогню — прогрес можливий, але політичні питання знову розводять позиції по різні боки. Передусім це стосується територій на сході, яких Москва вимагає як «ціну» за завершення війни.
Російський переговорник Володимир Мединський описав тон як «жорсткий, але діловий». Однак сам факт повернення Мединського на перший план Україна прочитала як маркер: Кремль робить ставку не на компроміс, а на затягування — щоб виснажувати опонента і торгуватися з позиції сили.
Контраст із попередніми раундами, які цього місяця проходили в Абу-Дабі, виглядає показовим. Там учасники публічно говорили про конструктив і «робочий настрій», бо фокус був на технічних речах: обмінах, процедурі контролю, деталях режимів тиші. Це простіше, бо не зачіпає «серце» війни.
Женева ж мала стати майданчиком для територіального блоку — головного каменя спотикання в будь-якому мирному плані. І саме тут переговорний двигун зазвичай глохне: кожна поступка на мапі перетворюється на питання легітимності, безпеки й майбутньої здатності країни вижити.
Непрямою ознакою застою стало те, що у другий день не долучилися двоє ключових американських переговірників — Стів Віткофф і Джаред Кушнер. За повідомленнями, у сесії брали участь менш високопоставлені представники США, що часто означає: «великих рішень» сторони наразі не готують.
Зеленський водночас демонструє готовність розглядати нетипові формули — зокрема ідею демілітаризованої зони на Донеччині, де війська мали б відійти на симетричну відстань. Це спроба знайти проміжний варіант між «здати» і «воювати без кінця», але така схема працює лише за однієї умови — коли є надійні гарантії безпеки.
Саме тому територія та гарантії безпеки злиплися в один нероздільний вузол. Якщо спершу рухати кордон, а гарантії відкласти «на потім», Україна ризикує опинитися в пастці: пауза дає Росії час перегрупуватися, відновити ресурси й повернутися з новою атакою — вже з вигіднішою позицією.
Найгостріше це відчувається на ділянках Донеччини, які нині контролює Україна. Там вибудувані укріплені лінії, і будь-яке відведення сил або «сіра зона» може перетворитися на стратегічну шпарину, яку противник використає для наступного ривка.
Логіка Києва у відповідь проста: спершу гарантії, потім — будь-які розмови про компроміси. Зеленський прямо натякає, що американська сторона схиляє до зворотної послідовності: спершу територіальні кроки, а вже далі — гарантійний пакет. Для України це виглядає як неприйнятний обмін ризиків.
Додаткову напругу створює те, що деталі можливих гарантій публічно не розкриті. Зеленський заявляє, що рамково домовленість зі США є, але європейські дипломати, за повідомленнями, скептичні щодо того, чи «замкнені» ці зобов’язання в реальні механізми виконання.
Отже, короткий другий день у Женеві — це не просто деталь таймінгу. Це індикатор: на техніці можна набирати відсотки прогресу, але без відповіді на два ключові питання — «де проходить лінія» і «хто гарантує, що її не зламають завтра» — угода лишається примарною, а мирний трек зависає в політичній тіні.
