Повернення Джаред Кушнера в центр американської дипломатії стало однією з найпомітніших інтриг другої каденції Дональд Трампа. Формально він керує приватним інвестиційним фондом у Маямі, однак на практиці бере участь у спробах нав’язати Україні новий мирний план, який викликає серйозні запитання в Києві та європейських столицях.
Щойно завершивши посередництво щодо перемир’я в Газі, Кушнер оголосив, що повертається до родини. Та вже за кілька тижнів він опинився в Москві на п’ятигодинній зустрічі з Володимиром Путіним. Офіційна мета — просувати мирні переговори щодо завершення війна в Україні, неофіційно — протестувати нові умови, вигідні насамперед Росія.
У новій конфігурації Трампа Кушнер працює в тандемі з девелопером та неформальним спецпосланцем Стівом Віткоффом. Разом вони формують не стільки класичну дипломатичну місію, скільки команду «ділкарів», які мислять категоріями угод, поступок і швидких результатів. Для складної війни, де на кону Україна та вся Європа, це виглядає небезпечно спрощеним підходом.
Критики вказують, що запропонований Вашингтоном попередній мирний план фактично закріплював би значні територіальні здобутки Кремля та обмежував би військовий потенціал України. У Києві й більшості європейських столиць документ сприйняли як спробу «пристойно упакованої» капітуляції. Після хвилі обурення текст частково пом’якшили, але ключові ризики не зникли.
Постать Кушнера додає до цієї історії ще одну лінію напруги — конфлікт інтересів. Його інвестиційна компанія Affinity Partners працює на гроші суверенних фондів Саудівської Аравії, ОАЕ та Катару. Паралельно він має значні активи в Ізраїлі й участь у великих угодах медіаринку США. Це створює запитання, наскільки його дипломатія незалежна від приватних бізнес-інтересів.
Сам Кушнер відкидає подібні звинувачення, називаючи їх «політичними атаками». Він стверджує, що його мережа контактів із лідерами Близького Сходу — це не слабкість, а ресурс, який дозволив укласти угоду по Газі та раніше — просунути Авраамські домовленості. Проте щодо війна в Україні таких глибинних зв’язків у нього немає, а ризики для репутації значно вищі.
На відміну від регіону Близького Сходу, Кушнер давно не має власної «екосистеми» стосунків у Києві чи Москві. Його перша зустріч із Володимир Зеленськийим у 2019 році пройшла мляво й ні до чого не призвела. Пізніше саме Трампова розмова із Зеленським, де США вимагали розслідувань проти Джо Байдена, стала основою для першого імпічменту, що ще більше ускладнило фон сприйняття.
Його нинішня роль у переговорах по Україні виникла на тлі очевидної кризи формальних каналів. Попередні спроби Віткоффа зблизити позиції Києва і Кремля не дали результату. Ба більше, витоки розмов Віткоффа з радником Путіна продемонстрували надто м’який тон щодо вимог Москви, що викликало різку реакцію як в Україні, так і в ЄС.
Саме на цьому тлі Кушнер почав виглядати в очах частини європейських дипломатів як більш збалансована фігура. Під час зустрічі в Женеві він уважно слухав українських представників, ставив запитання, нотував позиції Києва. Для партнерів це контрастувало з підходом Віткоффа, який фактично тиснув лише на територіальні поступки в Донецькій області.
Українські учасники переговорів визнають, що поява Кушнера зробила діалог із Вашингтоном трохи прогнозованішим. Він краще фіксує домовленості, готовий коригувати позицію, якщо стикається з аргументами. Та попри це, базовий курс США лишається незмінним: адміністрація Трампа шукає формулу швидкого завершення війна в Україні, навіть якщо вона частково грає на користь Росія.
При цьому Кремль чітко позначив свої «червоні лінії» у розмовах з Віткоффом і Кушнером. Путін наполягає на закріпленні контролю над частиною українських територій, включно з тими, які російські війська так і не змогли захопити. Така позиція прямо суперечить вимогам міжнародного права й робить будь-який компроміс надзвичайно токсичним для Києва.
Трамп публічно заявляє, що Москва нібито «задоволена» тим, як виглядає оновлений проект домовленостей. Але він сам сумнівається, що Зеленський погодиться. Це визнає й сам український президент, наголошуючи: Україна не віддаватиме території, які Росія не змогла захопити на полі бою. У цьому Зеленський має підтримку більшості суспільства.
Ще один вимір проблеми — сприйняття Кушнера в самих США. Частина політичного класу вважає його символом того, як приватний капітал і родинні зв’язки вплітаються у державну політику. Критики попереджають, що злиття бізнесових і держінтересів підриває довіру до американської зовнішньої політики, особливо коли йдеться про такі теми, як санкції та воєнні конфлікти.
У відповідь команда Трампа просуває іншу рамку: Кушнер і Віткофф — це «нетипові переговорники», які мислять категоріями результату, а не бюрократії. Мовляв, традиційна дипломатія захлинулася в процедурах, а тому потрібні люди, які вміють «закривати угоди». Та попри ефектність такого підходу, війна між Україна та Росія — не угода з нерухомості й не обмін активами.
Для Києва участь Кушнера — це водночас шанс і ризик. Шанс — тому що він має прямий доступ до вуха Трампа і може донести українську позицію, минаючи скандальні фільтри на кшталт Віткоффа. Ризик — тому що будь-який «успішний кейс» мирної угоди стане частиною внутрішнього порядку денного США, де реальні безпекові потреби України можуть відходити на другий план.
Нарешті, участь Кушнера розкриває фундаментальну дилему: чи може людина з настільки глибокими приватними інтересами та історією суперечливих рішень у Білому домі стати нейтральним посередником у війні, де замішані Європа, санкції, безпека НАТО та майбутнє всього регіону. Поки що відповідь на це питання лишається відкритою.
Для України ключовим маркером оцінки його ролі буде не кількість візитів у Москву чи Женеву, а зміст того мирний план, який США врешті спробують покласти на стіл. Якщо в ньому домінуватимуть вимоги Кремля й територіальні поступки, ім’я Кушнера в Києві асоціюватиметься з поразкою. Якщо ж він зуміє просунути формулу, яка поважає український суверенітет, історія звучатиме інакше.
Поки що зрозуміло одне: участь Кушнера в українському файлі стала символом того, як особисті зв’язки, бізнес і дипломатія сплітаються в єдиний вузол. Для Трампа це зручно — поруч є людина, якій він довіряє. Для України та союзників — це ще один фактор невизначеності в і без того вразливому балансі між бажанням миру й неприпустимістю капітуляції перед агресором.
