Ранком 2025 року людина, що подала звернення до російського омбудсмена, зайшла на сайт перевірити статус. Вона випадково ввела інший номер скарги й замість помилки отримала чужий документ. Так почався витік документів, який РФ не змогла приховати.
Звичайна помилка вводу відкрила доступ онлайн до тисяч чутливих файлів. У цих матеріалах були не тільки тексти звернень, а й персональні дані: контакти, копії паспортів, адреси та інша ідентифікаційна інформація. Для державної системи це провал базового контролю.
Першим масштаб помітив Максим Курніков, російський журналіст у Берліні, який керує медіа Echo. Йому повідомили про дивну «дірку» на сайті, де чужі записи відкривалися при підборі номера. Команда почала системно збирати те, що держава випадково виклала публічно.
За спостереженнями журналістів, найдавніші доступні файли датувалися квітнем 2025 року. Це збіглося з оновленням ІТ системи, яке офіційно анонсувала уповноважена з прав людини. Доступність припинилася у вересні, коли помилку, ймовірно, помітили й закрили.
За п’ять місяців Echo зібрало понад дев’ять тисяч звернень, що були відкриті у вебінтерфейсі як «внутрішні» документи. Скільки людей встигли переглянути базу даних до закриття, невідомо. Але сам факт публічності вже створив незворотний слід.
Далі матеріали отримала редакція розслідування, яка витратила близько двох місяців на аналіз і верифікацію. Журналісти систематизували тексти, відсіяли шум і визначили тематичні блоки, щоб зрозуміти структуру скарг та характер свідчень.
У документах траплялися медичні записи, судові папери, фото документів і додатки з переписками. Частина файлів містила прямі докази: відео, голосові повідомлення, світлини травм. Це робило витік не просто «плітками», а потенційним джерелом фактів для перевірки.
Команда окремо звіряла контактні дані з відкритими слідами у соцмережах і публічних реєстрах. У сотнях випадків електронні адреси та номери телефонів збігалися з тим, що можна знайти у відкритому доступі. Це стало одним із ключів до перевірки автентичності.
Для глибшої верифікації журналісти зв’язалися з понад 240 заявниками. Більшість мовчали або відмовлялися говорити, що очікувано в умовах страху й репресій. Але 75 людей підтвердили, що справді подавали звернення, а частина надала додаткові деталі.
Важливо, що значний масив стосувався війни в Україні. Програмне сортування звело понад шість тисяч файлів до тематики фронту, мобілізації та служби. Приблизно половина таких звернень — запити про зниклі безвісти, коли родини шукають бодай якусь інформацію.
Після відокремлення запитів про зниклих, дослідники зосередилися на інших трьох тисячах звернень. У понад 1500 були ознаки воєнних порушень: незаконні покарання, корупція командирів, примус у війську, повернення поранених на передову. Це формує цілісну картину системних проблем.
Окремо привертає увагу те, що понад 300 звернень, за оцінкою журналістів, подали самі військові. Це важливий зріз, бо скарги солдатів рідко виходять назовні у РФ. Коли вони з’являються, то часто супроводжуються прямими погрозами й страхом покарання.
Українські волонтери зібрали останки російських солдатів на полі бою в Харківській області на сході України в лютому — Тайлер Хікс
Адресатом звернень була Тетяна Москалькова, омбудсмен, чий офіс підзвітний президенту РФ. Для багатьох це «останній кабінет», куди йдуть, коли військова прокуратура, комендатура чи командування не відповідають. Парадокс у тому, що саме цей канал і став джерелом витоку.
Роль офісу омбудсмена під час війни ширша за формальні розгляди. Він координував окремі гуманітарні процеси, зокрема обміни полоненими, і водночас приймав звернення про порушення. Саме тому масив документів виявився таким чутливим і багатошаровим.
Публічна доступність таких файлів означає, що держава фактично «злила» дані своїх же громадян. І це не абстракція: у зверненнях є паспортні копії, адреси, медичні діагнози, фото травм. З погляду кібербезпека, це провал, який може мати наслідки для тисяч людей.
Описана схема витоку виглядає банальною, але руйнівною: неправильний обробник помилки, відсутність авторизації і передбачувані ідентифікатори. Якщо номер можна підбирати, база стає вразливою навіть без «хакерства». Такі речі ламають довіру до будь-яких державних сервісів.
Після викриття Echo опублікувало серію матеріалів, які підривали офіційну картинку «контрольованої» війни. Вони показували, що реальність болюча: сім’ї шукають зниклих, солдати скаржаться на тиск, а система відповідає формально. Це б’є по міфу про «стабільність» тилу.
З боку розслідувачів прозвучала важлива ремарка: далеко не всі твердження у зверненнях можна повністю підтвердити. Але сама масовість і повторюваність мотивів дає підстави говорити про тенденції. Розслідування підкріплює методикою перевірки і контактами з авторами.
Ключовий зміст цих файлів — не тільки факти, а й соціальна температура. Люди пишуть про байдужість чиновників, відсутність відповідей, і страх говорити публічно. У сумі це показує, як війна роз’їдає суспільство зсередини, навіть коли пропаганда стверджує протилежне.
Для України та партнерів важливо розуміти, що такі витоки — інструмент тиску не через заяви, а через документування. Коли внутрішні матеріали держави демонструють проблеми, їх складніше списати на «інформаційну атаку». Це змінює поле доказів у міжнародних дискусіях.
Для Росії наслідки теж практичні: закриття доступу не скасовує того, що масив уже скопійовано. Далі працює ефект «розповсюдження» — журналістські архіви, цитування, верифікації, нові свідки. Тобто помилка ІТ системи перетворюється на довгострокову кризу довіри.
На 2026 рік тут видно дві траєкторії. Перша — посилення закритості: більше цензури, більше страху, менше каналів скарг. Друга — зростання витоків через технічну недбалість і перевантаження систем, які швидко «латали» під війну, а не будували правильно.
Окремий ризик — вторинна шкода для людей, чиї дані опинилися назовні. Навіть якщо медіа маскують деталі, копії могли зберегти сторонні. Це робить тему персональні дані центральною: тут мова не про «сенсацію», а про потенційні репресії та шантаж.
Сама історія показує, як у війні руйнуються інститути, що мали б захищати права. Омбудсмен формально існує, але його офіс не зміг навіть захистити звернення. А це означає: громадяни втрачають безпечні способи говорити про насильство і порушення у системі.
Публічний урок простий: найнебезпечніші витоки часто виникають не через геніальних зломщиків, а через примітивні помилки доступу. Коли держава ігнорує базові правила, секретність тримається лише на удачі. У цій історії удача закінчилася.
