Війна в Україні входить у фазу, де головним словом стає не «прорив», а «тривалість». Росія не має швидкого шляху до перемоги, Україна не має достатньої сили для швидкого витіснення агресора, а дипломатія знову зависла між імітацією процесу та браком реального тиску на Москву.
Європа дедалі чіткіше розуміє: чекати на американське рішення вже небезпечно. Дональд Трамп обіцяв завершити війну швидко, але п’ятнадцять місяців його переговорної політики залишили сторони майже там само, де вони були на старті. Кремль не відмовився від цілей, Київ не погодився на капітуляційний компроміс.
Тим часом увага Вашингтона змістилася до війни з Іраном, енергетичних ризиків і внутрішньої політичної арифметики. Для України це означає неприємну ясність: американська участь залишається необхідною, але більше не може бути єдиною опорою воєнного планування.
Саме тут, за попереднім аналізом Дейком, відкривається головна суперечність європейського моменту. Європа вже дозріла до довгої підтримки України, але ще не виробила цілісної відповіді на питання, як саме ця підтримка має примусити Росію зупинитися.
Новий кредит Європейського Союзу на €90 млрд для України став не просто фінансовим рішенням, а політичним сигналом. Він має забезпечити українські потреби у 2026–2027 роках і дати Києву час, якого Москва намагається його позбавити. Європейська Рада завершила ключове законодавче оформлення цього інструменту 23 квітня 2026 року.
Ці гроші важливі не лише як бюджетна підтримка. Вони перетворюють війну на довший горизонт планування: оборонні закупівлі, виробництво боєприпасів, дрони, ракети, ремонт техніки, енергетична стійкість, зарплати військовим, робота держави під ударами. Для країни у війні час — це теж зброя.
Президент Франції Еммануель Макрон (ліворуч) з президентом України Володимиром Зеленським у четвер на неформальному засіданні Європейської Ради на Кіпрі — Ніколя Тука
Але фінансування не дорівнює стратегії. Європа здатна утримувати Україну в боротьбі, однак поки що не має переконливої «теорії перемоги». Ідея полягала в тому, щоб санкціями, зброєю та економічним тиском змінити розрахунок Кремля. Проблема в тому, що обсяг цієї підтримки довго залишався меншим за політичну мету.
Росія, попри втрати, продовжує воювати як держава, що готова платити надзвичайно високу ціну за повільне просування. Її армія може не мати блискучої оперативної перспективи, але вона має масу, мобілізаційний ресурс, військову інерцію і здатність перетворювати руйнування на метод тиску.
Україна, навпаки, дедалі більше воює якістю, технологією і точністю. Далекобійні дрони, удари по нафтовій інфраструктурі, морські безпілотники, адаптивна ППО і локальна ініціатива компенсують дефіцит людей та важкого озброєння. Але технологічна винахідливість не скасовує потреби у великих обсягах боєприпасів і захисту неба.
Саме тому європейські санкції мають значення лише тоді, коли вони не відстають від російської адаптації. Двадцятий пакет обмежень ЄС посилив тиск на енергетичні інтереси Росії, механізми обходу санкцій і так званий тіньовий флот, через який Москва намагається зберегти нафтові доходи.
Та санкційна політика має власну слабкість: вона завжди змагається з часом. Росія шукає нові маршрути, посередників, страхові схеми, фінансові канали і технологічні лазівки. Європа закриває одні двері, Кремль намагається відкрити інші. У довгій війні це не разова кампанія, а постійне переслідування.
Дипломатичний трек тим часом майже вичерпав видимий рух. Україна прагне тристороннього формату за участі США, Росії та Києва, бо не хоче повернення до старої логіки великих держав, де її долю обговорюють без неї. Москва такий формат відкидає, бо він руйнує зручну для Кремля асиметрію.
Європа хотіла б бути за столом, але Росія не сприймає Брюссель як нейтрального посередника. І це не лише питання дипломатичної форми. Європейські столиці занадто глибоко пов’язані з українською обороною, щоб Москва бачила в них арбітра. Водночас саме вони дедалі більше оплачують продовження опору.
Французькі спроби відкрити окремий канал із Москвою показали межі європейського маневру. Росія готова розмовляти, коли це повертає її в статус великої сили, але не тоді, коли від неї вимагають поступок. Кремль не шукає посередника — він шукає переговорів, які зафіксують його здобутки.
Для Путіна час поки що не виглядає достатнім примусом до миру. Вищі енергетичні ціни пом’якшують економічний тиск, репресивна система утримує внутрішню лояльність, а воєнна пропаганда перетворює втрати на доказ «історичної боротьби». Кремль може не перемагати швидко, але він розраховує не програти довго.
Для Зеленського ситуація інша. Йому треба одночасно втримувати фронт, переконувати партнерів, модернізувати оборонну промисловість і пояснювати суспільству, чому війна не має швидкого дипломатичного виходу. Українська політика дедалі менше живе обіцянкою близького миру і дедалі більше — логікою витривалості.
Минулого місяця в Кестхеї, Угорщина, був випущений передвиборчий плакат прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана. Він програв спробу переобрання — Акос Стіллер
Це створює нову реальність для Європи. Підтримувати Україну «стільки, скільки потрібно» вже недостатньо, якщо не визначено, що саме має статися внаслідок цієї підтримки. Витримати Росію — не те саме, що змусити її змінити курс. Утримати Україну в грі — не те саме, що дати їй умови для перемоги.
Тому головне питання найближчих місяців не лише в обсягах допомоги. Воно в політичній чесності. Якщо Європа не готова до швидкої перемоги України, вона має назвати мету довгої війни: виснажити російську армію, зруйнувати економіку агресії, захистити українське небо, наростити виробництво зброї і зробити майбутній напад дорожчим за будь-яку можливу вигоду.
Інакше стратегія перетвориться на очікування випадковості: смерті диктатора, економічного обвалу, палацового перевороту, раптової втоми російського суспільства або нового американського повороту. Такі сценарії можливі, але на них не будують безпеку континенту.
Україна зараз отримує більше європейських грошей, більше оборонних угод і більше простору для власного виробництва. Але війна все ще залишається відкритим рівнянням. У ньому жодна сторона не має чистого шляху до перемоги, а мир не наближається сам по собі лише тому, що війна стала виснажливою.
Європа зробила важливий крок: вона визнала, що Україну не можна залишити наодинці. Наступний крок важчий — визнати, що підтримка без стратегії може затягнути війну, але не обов’язково завершити її на умовах безпеки. Для Києва це означає довгу боротьбу. Для Європи — кінець зручної ілюзії, що час сам зробить політичну роботу.
