Переговори між Ліваном та Ізраїлем починаються не в атмосфері довіри, а в атмосфері виснаження. Після чергової війни, тисяч загиблих, зруйнованих містечок на півдні й крихкого перемир’я сам факт прямого діалогу з давнім ворогом став для ліванців майже моральним випробуванням. Для одних це необхідний крок, щоб зупинити кровопролиття. Для інших — небезпечна поступка, яка може перетворитися на політичну нормалізацію без справедливості.
Ліван входить у ці контакти з дуже слабкої позиції. Держава формально веде переговори, але не має повної монополії на рішення про війну і мир. Саме це є головною структурною проблемою. Поки «Хезболла» зберігає власну військову логіку, пов’язану не лише з ліванським порядком денним, а й з регіональною стратегією Ірану, уряд не може переконливо гарантувати ані стримування, ані виконання довгострокових домовленостей.
Остання війна лише загострила цю суперечність. Для значної частини шиїтської спільноти, яка є соціальною основою «Хезболли», переговори з Ізраїлем виглядають як зрада пам’яті, опору і національної гідності. Для багатьох сунітів, християн та частини світських ліванців проблема інша: їхня країна знову була втягнута у війну, рішення про яку ухвалювали не всі громадяни й не всі державні інституції.
За попереднім аналізом Дейком, саме цей внутрішній розлом робить нинішній діалог значно важливішим за технічні параметри перемир’я. Ліван сьогодні веде переговори не лише з Ізраїлем. Він фактично веде переговори із самим собою — про те, хто має право визначати національний інтерес, хто контролює зброю, хто говорить від імені півдня і чи можлива єдина державна позиція в країні, де пам’ять про громадянську війну досі не стала минулим.
Перемир’я на папері виглядає як спроба встановити мінімальні правила: зброю на прикордонному півдні мають носити лише ліванські сили безпеки, Ізраїль зберігає право на самооборону, але не повинен вести наступальні операції проти ліванських цілей. Проблема в тому, що кожна сторона вже вкладає у ці формули власний сенс. Для Ізраїлю самооборона залишається широким мандатом на удари. Для Лівану подальші руйнування і демоліції виглядають як продовження війни під іншою назвою.
Загибель журналістки Амаль Халіль і поранення фотожурналістки Зейнаб Фарадж напередодні нового раунду контактів лише підсилили недовіру. Такі епізоди не просто збільшують емоційний тиск. Вони звужують політичний простір для компромісу, бо кожен новий удар дає противникам переговорів аргумент: говорити з Ізраїлем марно, поки насильство триває. І водночас кожна нова смерть дає прихильникам діалогу інший аргумент: саме тому треба шукати вихід.
У цьому й полягає трагедія нинішнього моменту. Майже всі ліванські групи визнають, що країна не витримає нескінченного фронту на півдні. Але вони не згодні щодо того, якою ціною можна зупинити війну. Одні бояться нормалізації, інші — нового руйнування. Одні бачать у переговорах капітуляцію, інші — останній доступний інструмент виживання.
Для уряду Джозефа Ауна головне завдання — не лише продовжити перемир’я, а й повернути державі суб’єктність. Це означає домагатися припинення ізраїльських руйнувань, відходу з захоплених районів і чіткішого механізму безпеки на півдні. Але без внутрішнього консенсусу будь-яка зовнішня домовленість залишатиметься вразливою. Мир не може триматися лише на дипломатичному тексті, якщо всередині країни різні сили по-різному розуміють саму природу цього миру.
Саме тому нинішні переговори є водночас шансом і ризиком. Вони можуть відкрити шлях до зниження насильства, посилення ролі ліванської армії і поступового повернення держави на південь. Але вони також можуть поглибити внутрішній розкол, якщо частина суспільства сприйме їх як таємну нормалізацію або як домовленість, укладену без реального врахування втрат, страхів і політичної пам’яті.
Ліван давно живе в пастці між зовнішніми війнами і внутрішньою незавершеністю. Його слабкість не лише у військовому дисбалансі з Ізраїлем, а в тому, що держава досі змушена ділити право на силу з недержавною армією. Поки це питання не розв’язане, будь-яка угода буде лише паузою між кризами.
І все ж навіть така пауза сьогодні має значення. Для людей, які розбирають завали в Набатії, ховають загиблих на півдні або сперечаються з друзями в приватних чатах про сам сенс розмови з Ізраїлем, абстрактна дипломатія давно стала питанням виживання. Ліван може не довіряти переговорам. Але він уже не може дозволити собі нескінченне очікування, у якому війна повертається щоразу, коли хтось інший вирішує підняти ставки.
