Росія в липні знову наростила видобуток нафти й газового конденсату — приблизно на 100 тисяч барелів на добу порівняно з червнем, повернувшись вище позначки 9 мільйонів. Після кількох місяців тиску це виглядає як ознака стійкості галузі, але баланс залишається крихким.
Зростання підтримали дві обставини: стабільний експорт сирої нафти та часткове відновлення роботи нафтопереробних заводів. Обидва канали критично важливі для Кремля, адже продаж нафти й пального залишається одним із головних джерел бюджетних доходів під час війни.
Проблема в тому, що Росія вже не може оцінювати видобуток окремо від логістики й переробки. Кожен додатковий барель потрібно або переробити всередині країни, або вивезти морем. Якщо один із цих каналів звужується, виробникам доводиться скорочувати свердловини.
За оцінкою Дейком, липневий результат радше демонструє адаптивність російської нафтової системи, ніж її повернення до стабільності. Галузь навчилася перенаправляти потоки після санкцій і атак, але тепер дедалі сильніше залежить від того, чи залишаються одночасно відкритими заводи, порти й танкерний флот.
У червні видобуток Росії становив близько 8,93 мільйона барелів на добу, знизившись приблизно на 61 тисячу порівняно з травнем. Середній показник за 2025 рік був вищим — близько 9,13 мільйона барелів.
Падіння на початку року було пов’язане насамперед із пошкодженнями нафтопереробних заводів і труднощами з експортом. Коли НПЗ не можуть приймати сировину, нафтова компанія повинна знайти для неї зовнішнього покупця.
Але можливість просто направити зайві обсяги в порти має межі. Російська транспортна система, трубопроводи, термінали й доступний танкерний флот не можуть безкінечно поглинати нафту, яку не забрали заводи.
Саме це робить атаки на НПЗ значно важливішими, ніж може здатися з першого погляду. Удар по одному підприємству не лише скорочує випуск бензину чи дизеля — він змінює весь маршрут сирої нафти, що мала туди надійти.
Якщо вільних потужностей у сусідніх заводів немає, сировину доводиться перенаправляти в порт. Якщо танкерів недостатньо або експортний маршрут перевантажений, наступним кроком стає зменшення видобутку.
У липні Росії вдалося уникнути такого сценарію. Робота частини НПЗ відновилася, а експорт залишався достатньо сильним, щоб прийняти додаткові обсяги.
Проте вже наприкінці липня та на початку серпня ситуація знову змінилася. Серія ударів безпілотників пошкодила кілька російських нафтопереробних підприємств і змусила окремі заводи призупинити роботу.
Одним із останніх епізодів стала пожежа на НПЗ у Ярославській області після атаки дрона. Кожна така зупинка вивільняє додаткову сиру нафту, для якої необхідно знайти інший канал збуту.
Москва вже планує в серпні збільшити експорт із західних портів приблизно на 4 відсотки порівняно з липнем. Це прямий наслідок позапланових простоїв переробки: нафта, яка мала пройти через НПЗ, відправляється на зовнішній ринок.
На короткому горизонті така схема працює. Росія зберігає обсяг видобутку й валютну виручку, а покупці отримують додаткову сировину.
Але у неї є фізична межа — кількість суден. Особливо гостро це проявляється в Чорному морі, де доступність танкерного тоннажу скоротилася.
Танкер — це вже не просто транспорт. Після санкцій він став одним із найважливіших елементів російської нафтової системи поряд зі свердловиною, трубопроводом і портом.
Для обходу західних обмежень Москва роками розбудовувала так званий тіньовий флот — мережу старих суден, складних структур власності, нестандартного страхування й перевалки вантажів.
Ця система дала Росії змогу зберегти масштабні поставки до Азії навіть після втрати значної частини європейського ринку. Але вона не є безмежною.
Старі судна частіше потребують ремонту, частина потрапляє під санкції, а операції через Чорне море несуть додаткові воєнні й страхові ризики. У момент різкого збільшення експорту дефіцит тоннажу стає критичним.
Тут виникає парадокс серпня. Нові удари по НПЗ теоретично звільняють більше сирої нафти для експорту. Але якщо Росія не має достатньо суден, саме це надлишкове постачання може змусити компанії зменшувати видобуток.
Іншими словами, удар по заводу здатен пройти через весь ланцюг: зупинка переробки — перенаправлення сировини — перевантаження портів — дефіцит танкерів — скорочення виробництва.
Саме так працює сучасна економічна війна. Стратегічний ефект визначається не лише фізичним руйнуванням обладнання, а тим, чи здатна система знайти обхідний маршрут.
Поки що російська нафтова галузь демонструє високу здатність до адаптації. Пошкоджені установки ремонтують, поставки перерозподіляють між заводами, а експорт швидко переорієнтовують.
Цю стійкість не слід недооцінювати. Росія має одну з найбільших нафтогазових систем світу, значну внутрішню інженерну базу й десятиліття досвіду роботи з великими потоками сировини.
Водночас запас гнучкості поступово дорожчає. Кожне перенаправлення збільшує транспортні витрати, кожен ремонт НПЗ потребує обладнання, а кожен новий санкційний маршрут ускладнює логістику.
Для Кремля питання особливо чутливе через бюджет. Нафтові й паливні доходи фінансують не лише цивільні витрати, а й військове виробництво, закупівлі озброєнь та утримання армії.
Тому Росія зацікавлена зберігати поставки максимально високими навіть тоді, коли маржинальність окремих напрямків падає. Для держави важливий не лише прибуток компаній, а постійний приплив валютної виручки й податків.
Санкції намагаються працювати з протилежного боку: не обов’язково фізично зупинити російський експорт, достатньо підвищити його собівартість і скоротити доходи з кожного проданого бареля.
Українські удари по переробці додають до цієї моделі фізичний тиск. Вони змушують Росію ремонтувати заводи, змінювати маршрути й частіше продавати сиру нафту замість більш маржинального пального.
Сира нафта й нафтопродукти мають різну економіку. Переробка всередині країни створює додану вартість, забезпечує внутрішній ринок і дозволяє експортувати дорожче паливо.
Коли НПЗ зупиняється, частина цієї вартості втрачається. Росія може продати сировину, але одночасно повинна стежити, щоб усередині країни не виник дефіцит бензину чи дизеля.
Тому тривала серія атак створює для Москви складний вибір між експортним доходом і стабільністю внутрішнього паливного ринку.
Якщо переробка падає занадто сильно, експорт сирої нафти зростає. Якщо транспорт не справляється, доводиться скорочувати видобуток. Якщо занадто багато продуктів продається за кордон, виникає ризик внутрішнього подорожчання пального.
Це система, у якій кожне рішення переносить тиск на іншу ділянку.
Саме тому липневе зростання приблизно на 100 тисяч барелів не слід читати як просте свідчення провалу санкцій чи ударів. Воно показує, що Росія ще має резерви маневру.
Але серпень може показати межу цих резервів. Якщо атаки на НПЗ продовжаться, а танкерний флот не зможе прийняти додаткові обсяги, виробникам доведеться зменшувати видобуток незалежно від бажання держави.
Зниження нафти на кілька сотень тисяч барелів на день не обвалить російську економіку. Однак тривала втрата обсягів означає менше доходів у бюджеті й більшу залежність від цін на світовому ринку.
Для Росії це особливо небезпечно у воєнній економіці, де витрати стали структурно високими. Навіть невелике погіршення нафтового балансу накопичується місяць за місяцем.
Водночас світовий ринок також обмежує ефективність тиску. Якщо російські поставки різко скоротяться, ціни можуть зрости й частково компенсувати Москві втрачений обсяг.
Тому оптимальна для противників Кремля стратегія складніша за просте скорочення експорту. Вона полягає у зниженні російської маржі без провокування такого дефіциту, який різко підніме глобальні ціни.
Саме на цьому перетині працюють санкції, цінові обмеження, контроль танкерів і удари по переробній інфраструктурі.
Липень показав, що російська нафта все ще здатна обходити перешкоди. Серпень перевірить, скільки таких перешкод система може витримувати одночасно.
Поки працюють порти, знаходяться танкери й ремонтуються НПЗ, Москва може підтримувати видобуток вище дев’яти мільйонів барелів на добу. Але ця цифра більше не є лише показником сили нафтової промисловості.
Вона стала показником того, наскільки добре Росія здатна щомісяця перебудовувати величезну систему під санкціями, атаками й воєнною логістикою.
У липні цей механізм витримав. У серпні від нього вимагатимуть більшого — і саме тоді стане зрозуміло, чи було зростання початком відновлення, чи лише короткою паузою між новими обмеженнями.
