Сирія формально позбулася режиму Башара Асада, але за кулісами нової влади дуже швидко проступає знайома архітектура сили. Після перемоги повстанців рік тому першим кроком стала повна розпуск армії, яка десятиліттями була інструментом репресій і кістяком диктатури. Тепер, коли постало питання створення нових збройних сил, влада президента Ахмеда аш-Шaraa демонструє ті ж інстинкти, що й режим, який вона повалила: ставка на вузьке коло лояльних, ідеологізація та ігнорування різноманіття країни.
Фундаментальна проблема очевидна вже в архітектурі командування. Замість того, щоб спиратися на офіцерів, які колись дезертирували з армії Асада й мають формальну військову освіту, нова влада заповнює ключові посади людьми з колишньої Хайят Тахрір аш-Шам. Їх головна «кваліфікація» – особиста відданість Аш-Шaraa і досвід партизанської війни, але не знання того, як працює сучасна регулярна армія з її складною структурою, родами військ і дисципліною. Це створює силовий апарат, де горизонт довіри важливіший за професіоналізм.
Базове навчання новобранців, за свідченнями солдатів, перетворюється на інструмент ідеологічного формування, а не військової підготовки. Перша тиждень присвячений виключно ісламським лекціям, багатогодинним розповідям про народження пророка Мухаммеда. Курс по суті копіює методи ХТШ у Ідлібі: спочатку релігійне «форматування», потім базові навички. Для переважно сунітського суспільства це може виглядати природно, але для держави, що претендує на представництво всієї Сирії, це прямий сигнал меншинам: армія не для вас.
Питання участі релігійних та етнічних меншин у війську взагалі залишається відкритим. Анонімні чиновники Міноборони прямо визнають, що рішення, чи допускати до служби алавітів, шиїтів та інших груп, ще немає. Це в країні, де багаторічна війна йшла з виразним сектарним відтінком, а помста та страх легко можуть спалахнути знову. Намагатися будувати безпеку, замикаючи армію на одну конфесію, – це закладання мін уповільненої дії під майбутню єдність держави.
На цьому тлі дріб’язкова суворість щодо заборони паління в навчальних центрах виглядає симптоматичною. Заборонити сигарети для 1400 новобранців, вигнати десятки й сотні за порушення, та при цьому майже не приділяти часу реальним військовим навичкам – це не про боєздатність, а про контроль. Така логіка виховує не професійного солдата, а підлеглого, який боїться порушити дрібне правило, але не розуміє ані військової етики, ані законів війни.
Ще тривожнішим є майже повна відсутність системної роботи із запобігання воєнним злочинам і злочинам проти людяності. Є поодинокі командири, які говорять про потребу «політичної обізнаності» та навчання праву війни, але в структурі армії це не відбито. На практиці єдине послання – не ототожнювати всі меншини з злочинами режиму. Для країни, що пройшла через масові тортури, «зникнення», бомбардування цивільних і сектарні розправи, цього відверто недостатньо. Без чіткого нормативного каркасу й механізмів контролю нові сили ризикують повторити практики старої армії вже під іншими гаслами.
Лояльність як головний критерій призначень підриває не лише професіоналізм, а й перспективу інтеграції інших сил. Особливо це видно на прикладі курдських формувань – Сирійських демократичних сил, які контролюють значну частину північного сходу країни й мають власну жорстку ієрархію. Якщо командні позиції у новій державній армії зайняті переважно людьми Аш-Шaraa з ХТШ, для курдів це сигнал: мова не про спільну структуру, а про поглинання. Переговори тривають, але прогрес мінімальний, і ключова причина – недовіра до моделі «армії лоялістів».
Спроба компенсувати інституційну слабкість зовнішнім партнером у вигляді Туреччини теж має подвійний ефект. З одного боку, Анкара здатна надати тренувальну базу й методичну підтримку. З іншого – відсутність поставок озброєнь через санкції США робить цю допомогу неповною, а сам факт опори на Туреччину збільшує підозри всередині Сирії, особливо в середовищі курдів, які мають за плечима власний конфлікт із турецькою державою. Армія, яка сприймається як «турецький проект», навряд чи стане інструментом національної консолідації.
Вибір Ахмеда аш-Шaraa, якщо дивитися з позиції політичної доцільності, зрозумілий: після кривавої війни він не хоче ризикувати, довіряючи зброю людям, яких погано знає. Частина командирів прямо говорить: «Вони не будуть ризикувати тими, кого не знають». Але саме тут і лежить ключова помилка. Держава відрізняється від руху опору тим, що її інституції мають працювати за правилами, а не за особистими зв’язками. Армія, побудована як розширене крило колишньої повстанської групи, неминуче стане джерелом нових розколів.
Дисципліна, на яку так люблять посилатися прихильники «жорсткої руки», не може триматися лише на страху, ідеології та дрібних заборонах. Вона потребує прозорих процедур, чітких стандартів, професійної підготовки й підзвітності. Поки що у сирійській моделі ми бачимо інше: релігійна доктрина замість етики, особиста відданість замість ієрархії, вибіркові «винятки» для своїх замість однакових правил.
Сирія вже заплатила надто високу ціну за армію, яка була інструментом клану, а не суспільства. Якщо нова влада, змінюючи прапори й лозунги, відтворює ті самі механізми, результат буде передбачуваним: повторна сектаризація, нові хвилі насильства проти меншин, розкол між центром і периферією, перетворення армії на ще один стовп персоналістського режиму.
Шанс зламати це коло ще є: залучити офіцерів-дефекторів, відкрити армію для громадян усіх конфесій, закласти в програму підготовки міжнародне гуманітарне право, створити цивільний контроль над силовими структурами. Але кожен місяць, прожитий у логіці «своїх для своїх», робить цей розворот більш болісним і малоймовірним. І тоді історія Сирії ризикує стати ще одним доказом: повалити диктатора простіше, ніж позбутися культури влади, яку він залишив по собі.
