Ольга Рєшетилова увійшла в українське військо не через парадний вхід. Десять років вона говорила про те, що всередині армії воліли не виносити назовні: зловживання командирів, приниження солдатів, помсту через скарги, погрози відправити незручних бійців на смертельно небезпечні завдання.
У країні, де армія стала головною опорою виживання, така робота майже неминуче викликала спротив. Критика війська під час війни звучить болісно навіть тоді, коли вона необхідна. Рєшетилову звинувачували, атакували в інформаційному просторі, погрожували кримінальними справами, а одного разу, за її словами, солдатам наказали спрямувати на неї зброю, щоб не пустити на базу.
Тепер вона стала першою військовою омбудсманкою України. Парадокс її ролі в тому, що вона має посилювати армію саме через право на незручні запитання. Не підривати командування, а змушувати систему бачити солдата не лише як одиницю мобілізаційного ресурсу, а як людину з гідністю, правами й межами витривалості.
За оцінкою Дейком, поява військового омбудсмана — один із найважливіших інституційних кроків воєнної України. Він показує, що держава намагається будувати армію не тільки через наказ, дисципліну і покарання, а й через внутрішню довіру, без якої довга війна перетворює навіть сильні підрозділи на виснажені механізми.
Призначення Рєшетилової стало результатом тиску громадянського суспільства і її власної впертості. Перед тим як очолити нову інституцію, вона фактично мала її спроєктувати: виписати мандат, переконати владу, пройти опір частини військового істеблішменту й довести парламенту, що це потрібно не активістам, а майже мільйонній армії.
Пані Решетилова розмовляє з військовими командирами. Вона визнає, що її вплив на них може бути обмеженим, але зазначає, що закон, який вона написала, вимагає, щоб вони співпрацювали з нею — Оксана Парафенюк
Її аргумент простий: права військових не є розкішшю мирного часу. Вони прямо впливають на боєздатність. Солдат, якого принижують, кидають без належної підготовки, ігнорують після поранення або карають незаконними методами, не стає кращим бійцем. Він стає людиною, яка шукає спосіб втекти, мовчати або зламатися.
Після створення офісу військові почали надсилати тисячі скарг. У них — проблеми з командирами, медичними висновками, переведеннями, мобілізацією людей із тяжкими станами здоров’я, психологічним тиском, самовільним залишенням частин і хаосом перших днів служби. Це не другорядна бюрократія, а реальна анатомія армії, що воює п’ятий рік.
Особистий вимір для Рєшетилової теж важливий. Її чоловік воює. У неї двоє синів, і якщо війна затягнеться, вони також можуть опинитися перед військовою реальністю. Це робить її позицію не зовнішнім моралізаторством, а внутрішнім питанням: якою має бути армія, до якої завтра можуть прийти твої найближчі.
Її робота почалася ще у 2014 році, коли російська агресія в Криму й на Донбасі застала Україну з армією, яку суспільство часто рятувало власними руками. Рєшетилова збирала гроші на бронежилети, працювала з волонтерськими ініціативами, співзаснувала організацію «Повернись живим», а згодом зосередилася на правах військових і документуванні воєнних злочинів.
Після повномасштабного вторгнення вона бачила не лише російські злочини проти українців, а й порушення всередині української системи. Саме це повернуло її до теми солдатських прав. Бо в довгій війні несправедливість усередині армії стає не менш руйнівною, ніж нестача техніки: вона підточує мотивацію там, де її не можна швидко відновити наказом.
Робота пані Решетилової полягає у зустрічах із військовослужбовцями та забезпеченні їхнього захисту від зловживань — Оксана Парафенюк
Командири зустрічають її по-різному. Дехто сприймає як союзницю, дехто — як загрозу вертикалі. Частина офіцерів радить їй більше часу провести на командних пунктах, перш ніж говорити про проблеми війська. Вона відповідає стримано: за роки роботи на фронті бачила достатньо, щоб розуміти не лише юридичні формули, а й реальність бліндажів.
Ця реальність стає жорсткішою. Війна дронів змушує солдатів тижнями сидіти в закритих укриттях, не маючи змоги нормально митися, виходити назовні, розводити вогонь або евакуювати поранених без ризику бути поміченими. Рєшетилова говорить про потребу змінювати навчальні доктрини: армія має готувати людей до довгого виживання в замкненому просторі, холоді й повній втомі.
На одному з навчальних полігонів у західній Україні вона побачила проблему, яка давно мучить командирів: до бригад потрапляють мобілізовані з таким станом здоров’я, що вони стають не підсиленням, а додатковим тягарем. Командир може не мати юридичного механізму залишити їх у тилу, навіть якщо очевидно, що фронт для них фізично непосильний.
Це одна з найболючіших тем мобілізації. Україна гостро потребує людей, але механічне поповнення частин не дорівнює посиленню армії. Якщо система забирає непридатних, неготових або психологічно зламаних людей, вона перекладає проблему з військкомату на бригаду, а з бригади — на поле бою.
Інша велика проблема — самовільне залишення частин. За урядовими даними, близько 200 тисяч українських військових у певний момент були відсутні без дозволу. Частина тікає вже в перші дні базової підготовки. Для командирів це виглядає як дисциплінарна катастрофа, яку хочеться лікувати суворішими покараннями.
Пані Решетилова спілкується з солдатами, які раніше самовільно покинули територію. Щоб спробувати пом'якшити перехід до військового життя, вона додала триденний адаптаційний курс до приблизно місячної базової підготовки — Оксана Парафенюк
Рєшетилова пропонує іншу логіку. Замість лише карати тих, хто ламається на вході в армію, вона запроваджує триденний адаптаційний курс у межах базової підготовки. З новобранцями працюють психологи в цивільному одязі, щоб пом’якшити різкий перехід із мирного життя до військової машини.
Це може здаватися дрібницею на тлі артилерії, дронів і фронтових втрат. Але саме в перші дні людина часто вирішує, чи здатна вона витримати нову реальність. Якщо система зустрічає її лише криком, хаосом і страхом, вона сама виробляє втечу. Якщо пояснює правила, дає опору й мінімізує приниження, шанс утримати солдата зростає.
Рєшетилова також відвідує табори для військових, які залишили частини й тепер отримують шанс перейти до інших бригад. Погане управління підрозділом — одна з частих причин втечі. Це неприємна правда для армії, але замовчування її не повертає людей у стрій. Інколи змінити бригаду ефективніше, ніж зламати людину кримінальним переслідуванням.
Її мандат усе ще обмежений. Війна не дає ідеальних умов для правозахисної роботи, а командна вертикаль природно не любить зовнішній контроль. Україна відчайдушно потребує солдатів, і це створює постійний конфлікт між потребою фронту та правами конкретної людини. Саме в цьому конфлікті й має працювати омбудсман.
Та стратегічно її роль виходить за межі окремих скарг. Вона змушує українське військо відповідати на головне питання довгої війни: як будувати армію переважно з цивільних людей і не перетворити їх на витратний матеріал. Бо мобілізація дає кількість, але боєздатність народжується з навчання, довіри, дисципліни й поваги до меж людського ресурсу.
Вид частково зруйнованої будівлі в Ізюмі, Україна, 29 січня 2026 року — Томас Пітер
Україна часто пояснює союзникам, що захищає не лише свою територію, а й демократичний принцип. Цей принцип перевіряється не тільки у виборах чи судах, а й у військовій частині, де солдат може поскаржитися на командира і не бути за це знищеним системою. Саме там гідність перестає бути гаслом і стає практикою.
Рєшетилова не робить армію м’якшою. Вона намагається зробити її розумнішою. У війні на виснаження переможе не та система, яка найшвидше перемелює людей, а та, яка довше зберігає їхню мотивацію, здоров’я, навченість і віру в справедливість власної служби. Це і є неприкрашена, але необхідна логіка її роботи.
