У Києві відбувся новий етап глибокої трансформації міського простору, спрямований на утвердження української ідентичності та символічної незалежності столиці. Рішення міської ради про перейменування ще десяти об’єктів стало важливою подією, що поєднала пам’ять про видатних діячів культури, науки й боротьби за державність із прагненням киян позбутися тягаря нав’язаних сенсів. На честь Павла Петриченка, Дмитра Павличка та Ігоря Юхновського тепер названі окремі вулиці та проспекти, що відображає не лише вшанування імен, а й суспільну потребу в глибокій культурній переоцінці міського середовища.
Процес перейменування у столиці триває вже кілька років, набуваючи особливої ваги в умовах російсько-української війни. Йдеться не лише про зміну табличок чи корекцію навігаційних систем, а про відновлення історичної справедливості та формування справжнього українського символічного простору. Вуличні назви – це культурний код міста, його спосіб говорити про себе, свою пам’ять, свої цінності та бачення майбутнього. Саме тому рішення про нові назви сприймається багатьма киянами як частина духовного спротиву та самоусвідомлення.
Перейменування торкнулося різних районів столиці, охопивши як великі магістралі, так і невеликі провулки. У Голосіївському районі вулиця Левітана стала Лукрецькою – назвою, яка повертає місту природну, українську топонімію. В Оболонському районі важливий проспект отримав ім’я Дмитра Павличка, поета, громадського діяча, людини, чиє слово та життєва позиція мали вагомий вплив на українську культурну та політичну історію. У Печерському районі частина Лаврської вулиці набула імені гетьмана Івана Мазепи, а інша частина повернула собі історичну назву Новонаводницька – жест, що поєднує повагу до минулого та потребу відновити справжні імена в міській топографії.
Схожі процеси відбулися й у Дарницькому районі. Тут замість радянських та імперських назв з’явилися вулиці Людмили Фої та Павла Петриченка – людей, чиї біографії є частиною історії української боротьби й утвердження свободи. Петриченко, герой України, став новим символічним маркером району, підкреслюючи значення особистої мужності та громадянського подвигу. У Дніпровському районі з’явилися вулиці, названі на честь Ігоря Юхновського та Софії Окуневської, що увічнюють постаті української науки, медицини та громадської думки.
Особливо примітним є також рішення щодо Святошинського району, де замість старих назв тепер функціонують провулок Цундарівський та вулиця Цундарівська. Ці зміни підкреслюють важливість відновлення українського коріння навіть у невеликих топонімах, адже саме з таких деталей складається справжня, цілісна культурна карта столиці.
Київська міська рада наголошує, що процес дерусифікації продовжується, і він не є механічним чи формальним. Його рушійною силою виступає запит суспільства – прагнення киян жити у просторі, який не містить символічного тиску, не повторює штучно нав’язані сенси та не відтворює маркери чужої влади. Змінюючи назви вулиць, місто змінює своє обличчя, очищає його від багаторічної тінізації, повертає собі право на власну історію та власне символічне майбутнє.
Депутатка Київради Вікторія Муха, коментуючи процес перейменувань, наголосила на тому, що така робота є частиною ширшого опору та утвердження українського простору свободи. В її словах відчувається не лише політичний, а й глибоко емоційний підтекст: у час війни зміна топонімії стає способом закарбувати у міській пам’яті імена тих, хто творив українську культуру, державність і свободу. Кожна нова назва – це символічний крок до перемоги, формування простору, який говорить українськими сенсами та підтримує національну гідність.
Зміни у міському просторі Києва є показником того, що суспільство готове до глибокої переоцінки ідентичності та до створення нової культурної реальності. Коли вулиці, проспекти й провулки отримують імена українських діячів, це не лише увічнює їхню пам’ять, а й створює нові можливості для освіти, переосмислення та діалогу з молодшим поколінням. Діти, які зростатимуть на цих вулицях, не просто чутимуть назви – вони ставитимуть питання, хто такі Павло Петриченко чи Дмитро Павличко, і таким чином знайомитимуться з власною історією.
Сучасний Київ формує новий наратив – наратив свободи, гідності та пам’яті про власних героїв, учених, митців і громадських діячів. Перейменування міських об’єктів є лише частиною цього процесу, але частиною важливою, відчутною та довговічною. Символи мають значення, а тому створення українського символічного простору – це один із способів захищати себе, свої цінності та свою державність у складні часи.
