Рішення Володимира Зеленського присвоїти Окремому центру спеціальних операцій «Північ» почесне найменування «імені Героїв УПА» стало для України жестом воєнної пам’яті, а для Польщі — болючим ударом по історичній чутливості. Указ був підписаний 26 травня й пояснювався відновленням традицій національного війська та бойовими заслугами підрозділу.
У Варшаві цей крок швидко вийшов за межі дипломатичного непорозуміння. Президент Кароль Навроцький ініціював розгляд питання про можливе позбавлення Зеленського Ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі, яку український президент отримав у 2023 році.
На поверхні це виглядає як суперечка про назву військової частини. Насправді йдеться про набагато глибший вузол: дві національні пам’яті, які по-різному читають одну й ту саму травматичну територію ХХ століття — Волинь, Галичину, підпілля, радянську окупацію, польські втрати й український досвід бездержавності.
За оцінкою Дейком, нинішній конфлікт небезпечний саме тому, що він виник не між противниками, а між союзниками. Польща залишається одним із ключових тилів українського спротиву Росії, але історична пам’ять у польській політиці давно має силу, здатну зупиняти навіть стратегічно очевидні рішення.
Для України УПА часто постає як символ антирадянського спротиву й боротьби за незалежність у час, коли українська державність була знищена між імперіями. У воєнній Україні, яка знову воює проти Москви, ця лінія пам’яті стала особливо сильною: акцент переноситься на опір, самопожертву й спадкоємність боротьби.
Для Польщі УПА має інший, темніший центр тяжіння. Польська історична пам’ять пов’язує її передусім із Волинською трагедією 1943–1945 років, коли були вбиті десятки тисяч польських цивільних. У польському політичному й історичному каноні ці події часто визначаються як геноцид, спрямований на усунення польської присутності з територій, де після війни могли зіткнутися польські та українські державні претензії.
Київ таку юридичну формулу не приймає як єдину рамку всієї історії. Українська позиція наголошує на складності польсько-українського конфлікту, взаємному насильстві, загибелі українців у відплатних акціях і на тому, що не можна звести весь досвід УПА лише до Волині. Але саме тут і виникає головна проблема: те, що для однієї сторони є символом визвольного руху, для іншої залишається знаком масового вбивства.
Операція «Вісла» 1947 року додає до цієї суперечки інший шар. Після війни польська комуністична влада примусово переселила близько 140 тисяч українців і лемків із південного сходу Польщі на колишні німецькі землі. Офіційною метою було позбавити підпілля підтримки, але для української пам’яті це стало травмою етнічного очищення й колективного покарання.
Тому польсько-український історичний конфлікт не має простої моралі, де одна сторона тільки пам’ятає, а інша тільки заперечує. Обидві нації несуть досвід втрат, депортацій, страху й насильства. Різниця в тому, які події стали центральними для національної ідентичності, а які — периферійними, незручними або недостатньо проговореними.
Чоловік із польським національним прапором із гербом запалює свічку на місці масового поховання поляків, убитих українськими націоналістами під час Другої світової війни, у колишньому польському селі Пузники Тернопільської області, Україна, 6 вересня 2025 року — Анастасія Смолієнко
Останніми роками Київ і Варшава намагалися перевести суперечку з політичних заяв у практичну роботу з могилами. Ексгумації у Пужниках на Тернопільщині стали першим відчутним проривом після тривалої паузи, а дозвіл на нові пошукові роботи у Волинському регіоні мав показати, що діалог не зупинено.
Саме тому нова криза виглядає особливо прикро. Там, де почалася повільна робота з похованнями, іменами й родинами загиблих, політичний жест знову підняв температуру. Для Польщі без ексгумацій, ідентифікації та поховань будь-яке українське вшанування УПА здається відмовою бачити польський біль.
Українська дипломатія намагається знизити напругу, наголошуючи, що назва підрозділу не мала антипольського підтексту й була пов’язана з вибором військових, які воюють проти Росії. Цей аргумент важливий, але він не скасовує того, що символи живуть не лише в намірі автора, а й у пам’яті того, хто їх чує.
Навроцький, історик і консервативний політик, використав цей момент у ширшій внутрішній польській рамці. Втома частини польського суспільства від війни, присутності великої кількості українців і витрат на підтримку Києва створює ґрунт, на якому історичні суперечки легко перетворюються на інструмент поточної політики.
Це не означає, що польський біль є штучним. Він реальний і глибокий. Але політичне використання цього болю може швидко перейти межу, після якої пам’ять про жертв стає не шляхом до примирення, а зброєю проти сучасного союзника. У такому сценарії найбільше виграє Москва, бо кожен розкол між Києвом і Варшавою послаблює східний фланг Європи.
Для України також є урок. Воєнна мобілізація пам’яті дає силу, але вона вимагає точності. Героїзація антирадянського спротиву без чутливості до польської трагедії неминуче створює дипломатичну ціну. Країна, яка йде до ЄС і НАТО, мусить говорити про свою історію так, щоб не заперечувати чужих могил.
Для Польщі урок не менш складний. Підтримка України не може означати відмову від власної пам’яті, але й пам’ять не повинна перетворюватися на важіль блокування української безпеки. Якщо питання Волині, УПА й ексгумацій стане умовою стратегічної самотності України, це буде перемога не історичної правди, а геополітичної короткозорості.
Вихід із цієї кризи не лежить у символічних покараннях. Він лежить у спільних комісіях, відкритих архівах, нових ексгумаціях, гідних похованнях, точній мові й відмові від зручних міфів. Польща потребує визнання свого болю. Україна потребує розуміння свого антиімперського досвіду. Обидві країни потребують союзу, який не руйнується щоразу, коли минуле повертається в політику.
Суперечка довкола Ордена Білого Орла показала головне: українсько-польські відносини не можна будувати лише на спільному страху перед Росією. Такий союз буде сильним тільки тоді, коли витримає не тільки війну, а й правду про власну історію — неповну, болючу, взаємну й необхідну.
