Українська кампанія в окупованому Криму входить у нову фазу. Її задум дедалі менше зводиться до окремих ударів по складах, аеродромах чи нафтобазах. Мета значно ширша — поступово зробити півострів непридатним як військовий плацдарм для російських сил.
Командувач Сил безпілотних систем Роберт «Мадяр» Бровді називає Крим одним із ключових елементів української стратегії завершення війни. Йдеться про послідовне руйнування російської ППО, радарів, засобів радіоелектронної боротьби, енергетики та транспортної логістики.
За його оцінкою, нинішня кампанія працює лише приблизно на 14% від потенційної потужності. Українські підрозділи могли б атакувати у сім разів більше військових цілей, якби вже обіцяне західне фінансування надходило швидше.
Як раніше відзначав Дейком, Крим для Росії важливий не стільки як територіальний символ, скільки як складна військова система. Півострів поєднує авіаційні бази, ракетні позиції, порти, склади, радари, залізницю та логістику, що підтримує операції на півдні України.
Саме тому українська стратегія дедалі більше нагадує демонтаж системи, а не полювання за окремими цілями. Спочатку потрібно послабити російську протиповітряну оборону. Потім відкрити коридори для дальніх безпілотників. Після цього — бити по дедалі складніших і важливіших об’єктах.
Бровді стверджує, що протягом останніх місяців українські сили знищили понад 300 елементів російської системи ППО в Криму — від зенітних комплексів до радіолокаційних станцій та обладнання радіоелектронної боротьби.
Незалежно оцінити цю цифру складно, однак сама логіка кампанії зрозуміла. Дрон, що летить до добре захищеної бази, має значно менші шанси на успіх, доки навколо працюють радари, засоби глушіння й кілька ешелонів ППО. Якщо цю систему послідовно розбирати, наступні атаки стають дешевшими й результативнішими.
Так виникає своєрідне накопичення переваги. Знищений радар полегшує наступний удар. Виведена з ладу батарея ППО відкриває маршрут для нових безпілотників. Пошкоджена електромережа може позбавити живлення частину старих російських оборонних систем.
Енергетична інфраструктура Криму через це також опинилася серед цілей. Частина російського обладнання залежить від стаціонарного електропостачання, а його втрата може тимчасово залишати підрозділи без повноцінної радіолокаційної картини.
Такий підхід має очевидну ціну для цивільного населення. Бровді визнавав, що перебої з електрикою зачіпали мешканців окупованого півострова, і публічно перепрошував за ці наслідки. Це один із найскладніших аспектів кампанії, де військові й цивільні системи фізично переплетені.
Українські сили водночас намагаються підбирати боєприпаси під конкретну ціль. Для опори мосту потрібна одна бойова частина, для паливозаправника — інша, для рухомого потяга — третя. У цьому й полягає головна зміна дронової війни: точність дедалі більше залежить не лише від навігації, а й від правильної комбінації платформи та боєприпасу.
Бровді каже, що в районах Криму, де зберігається доступ до Starlink, для ураження навіть добре захищеної цілі його підрозділам у середньому достатньо трьох безпілотників. Якщо цей показник близький до реальності, він демонструє дуже високу економічну ефективність ударів.
Але Росія вже адаптується. На півострові масштабуються системи радіоелектронної боротьби, які мають погіршити супутниковий зв’язок і навігацію українських дронів. Це означає, що технологічна перевага не може залишатися статичною: кожне нове рішення швидко породжує протидію.
Крим водночас залишається важливим ракетним майданчиком. Бровді пов’язує з руйнуванням російської ППО та іншої інфраструктури скорочення кількості ракет, запущених із півострова під час останніх великих атак по Україні.
Цей ефект має для Києва особливу цінність. Українська ППО дедалі сильніше залежить від обмежених запасів дорогих перехоплювачів, насамперед проти балістичних ракет. Кожна ракета, яку Росія не може запустити через знищений склад, комплекс чи виробничий вузол, не потребує перехоплення над українським містом.
Саме тому далекі удари стають частиною протиповітряної оборони. Логіка проста: якщо неможливо гарантувати знищення кожної ракети в небі, потрібно скорочувати їхню кількість до запуску — атакувати виробництво, логістику, аеродроми й пускову інфраструктуру.
Загроза при цьому зростає. Бровді оцінює нинішню здатність Росії здійснити одночасний залп крилатими та балістичними ракетами приблизно у 77 одиниць і вважає, що Москва прагне довести цей показник до 200.
Навіть часткове наближення до такого масштабу означало б величезне навантаження на українську ППО. Тому боротьба за Крим пов’язана не лише з майбутнім самого півострова, а й із захистом Києва, Дніпра, Одеси та інших міст від наступних масованих атак.
Ще один напрямок — морська інфраструктура. Україна вже значно обмежила свободу дій Чорноморського флоту Росії, змусивши частину його кораблів залишити традиційні бази. Наступний етап полягає у подальшому зменшенні військової цінності кримських портів.
Якщо авіація, ракети, кораблі, радари й логістичні центри втрачають можливість безпечно базуватися на півострові, Крим починає втрачати саме ту функцію, яка робить його стратегічно важливим для російської армії.
Бровді стверджує, що невдовзі після початку літньої кампанії російські структури отримали вказівки переміщувати частину командування, служб безпеки, секретних архівів та інших цінностей за межі Криму. Публічного підтвердження таких наказів немає, але сама поява подібної оцінки показує, яким результатом Київ хотів би вимірювати успіх.
Не обов’язково фізично знищити кожну базу. Достатньо зробити її використання настільки небезпечним, дорогим і непередбачуваним, що противник сам почне переносити критичні активи далі від зони постійних ударів.
У цьому сенсі Крим стає лабораторією нової концепції війни. Україна не має можливості завоювати перевагу кількістю літаків або кораблів, тому намагається створити її через дешевші безпілотні системи, розвідку, швидкий цикл ухвалення рішень і постійне виснаження оборони противника.
Головним обмеженням Бровді називає не виробничі потужності України. За його словами, українські компанії здатні виготовляти значно більше безпілотників, ніж зараз закуповується. Проблемою залишається швидкість фінансування.
Це один із парадоксів нинішнього етапу війни. Україна створила сектор, здатний швидко масштабувати відносно дешеві далекобійні системи, але західна бюджетна й контрактна машина часто рухається повільніше, ніж військова технологія.
У дроновій війні така затримка особливо відчутна. Додаткове фінансування сьогодні може перетворитися на сотні апаратів через відносно короткий проміжок часу. Затримані гроші означають не абстрактну втрату можливостей у майбутньому, а конкретні цілі, які залишаються неураженими зараз.
Українська стратегія при цьому виходить далеко за межі Криму. Удари по ракетному виробництву, логістичних центрах і об’єктах далеко всередині Росії мають ту саму мету — перенести витрати війни туди, де Москва довго вважала себе захищеною від її безпосередніх наслідків.
Це робить кампанію складнішою і політично, і технологічно. Росія нарощує захист, модернізує засоби глушіння, збільшує виробництво ударних систем і шукає нові способи прориву української ППО. Україна у відповідь намагається скоротити саму кількість платформ і ракет, які Росія може використати.
Крим у цій боротьбі стає центральним випробувальним майданчиком. Якщо Україна справді зможе системно деградувати його ППО, логістику, енергетику та військові бази, півострів поступово втратить роль безпечного тилу російської армії.
Тоді головним результатом кампанії буде не кількість вибухів або знищених об’єктів. Значно важливішим стане інше: чи змушена Росія переміщати літаки, кораблі, командні центри, склади й системи ППО далі від Криму.
Саме це і є логікою нової української дронової війни. Не обов’язково захопити територію, щоб різко зменшити її військову цінність. І якщо нинішні удари справді є лише першою фазою, боротьба за Крим дедалі більше буде визначатися не лінією фронту на землі, а тим, хто контролює простір над нею.
