Триденне перемир’я між Україною та Росією швидко втратило головну ознаку перемир’я — довіру. Уже на другу добу сторони повернулися до знайомої воєнної мови: дрони, артилерія, міномети, реактивні системи залпового вогню і взаємні звинувачення у зриві домовленостей.
Москва заявила, що українські сили порушили режим припинення вогню, атакувавши російські позиції безпілотниками та артилерією. Російське оборонне відомство стверджує, що за добу було збито 57 українських дронів, а російська армія нібито продовжувала дотримуватися перемир’я.
У відповідь на ці дії, за російською версією, війська РФ відкривали вогонь із мінометів і реактивних систем. Формула «відповіді в kind» фактично означає, що навіть у межах оголошеної паузи сторони залишили собі простір для бойових дій, якщо вважатимуть їх реакцією, а не порушенням.
За оцінкою Дейком, саме ця логіка робить нинішнє припинення вогню надто вразливим. Коли кожна сторона оголошує себе стороною, що дотримується домовленості, а противника — її порушником, перемир’я перетворюється не на механізм деескалації, а на ще один елемент інформаційної війни.
Україна раніше звинуватила Росію в ударах дронами та збереженні інтенсивних боїв на фронті. За українською версією, протягом доби сталося майже 150 бойових зіткнень, попри заявлену американською дипломатією паузу. Це означає, що фронтова реальність майже одразу почала розходитися з політичною рамкою перемир’я.
Ключова проблема не лише в тому, хто першим відкрив вогонь. На війні, де лінія фронту тягнеться на понад тисячу кілометрів, а дрони давно стали щоденним інструментом тиску, навіть коротке припинення вогню потребує чітких правил контролю. Без них кожен вибух стає приводом для нової ескалації.
Росія намагається показати, що вона виконує домовленості, але залишає за собою право на силову відповідь. Україна, зі свого боку, вказує на продовження російських атак і не має підстав знижувати оборонну готовність. У такій конструкції перемир’я існує переважно на дипломатичному рівні, тоді як армії залишаються в логіці бою.
Це особливо важливо для цивільних. Перші повідомлення про паузу дали українським містам надію на кілька ночей без масованих ударів. Але будь-яка активність дронів чи артилерії швидко повертає суспільство до звичного воєнного стану: сирени, укриття, очікування нових атак і недовіра до будь-яких заяв.
Для Вашингтона триденне припинення вогню мало стати тестом переговорного процесу. Президент США Дональд Трамп говорив про можливість ширшого продовження паузи та обмін полоненими у форматі тисяча на тисячу. Проте вже перші суперечливі звіти з фронту показали, що політичне рішення не може саме по собі зупинити війну.
Обмін полоненими залишається найреалістичнішим гуманітарним результатом цієї короткої домовленості. На відміну від великої мирної угоди, він не потребує негайного вирішення територіальних питань. Але навіть така операція залежить від мінімального рівня довіри, якого зараз майже немає.
Кремль водночас дає зрозуміти, що не бачить швидкого шляху до мирної угоди. Для Москви врегулювання залишається довгим процесом із великою кількістю умов, серед яких центральне місце займають територіальні претензії та питання безпеки. Для Києва ці умови неприйнятні, якщо вони означають закріплення наслідків агресії.
Саме тому нинішня пауза не стала переломним моментом. Вона радше оголила межу між бажанням зовнішніх посередників пришвидшити дипломатію і реальністю війни, у якій сторони не готові поступатися головними позиціями. Без політичного компромісу перемир’я тримається лише на тимчасовому наказі не стріляти.
Але наказ не усуває причин війни. Російська армія продовжує утримувати окуповані території, Україна продовжує захищати свою державність і шукати гарантії безпеки. У цих умовах будь-яка коротка тиша залишається не миром, а паузою між фазами одного й того самого конфлікту.
Взаємні звинувачення також мають зовнішню аудиторію. Москва демонструє, що відповідальність за зрив перемир’я нібито лежить на Києві. Україна показує партнерам, що Росія використовує паузи вибірково й не відмовляється від тиску на фронті. Для обох сторін інформаційна площина стала продовженням бойової.
Найнебезпечніше в таких перемир’ях — розмитість межі. Якщо артилерійський удар можна назвати відповіддю, а дронову атаку — превентивним захистом, припинення вогню втрачає практичний зміст. Воно більше не зменшує ризики, а лише створює новий простір для суперечок про те, хто першим його порушив.
Для українського суспільства це чергове нагадування: навіть коли політики говорять про тишу, війна не зникає. Вона залишається в роботі ППО, у русі безпілотників, у фронтових зведеннях, у повідомленнях про обстріли та в очікуванні новин про полонених.
Триденне перемир’я ще може дати гуманітарний результат, якщо обмін полоненими відбудеться. Але як політичний сигнал воно вже виглядає слабшим, ніж у момент оголошення. Замість поступового переходу до переговорів сторони знову повернулися до взаємного звинувачення і демонстрації сили.
Ця історія показує просту річ: мир не починається з оголошення паузи. Він починається з готовності виконувати її навіть тоді, коли це невигідно. Поки такої готовності немає, кожне перемир’я в російсько-українській війні лишатиметься не мостом до миру, а короткою тріщиною в безперервному шумі фронту.
