8 квітня Верховна Рада схвалила за основу законопроєкт №15111-д про автоматичний обмін інформацією щодо доходів, отриманих через цифрові платформи, та їх оподаткування. За документ проголосували 234 депутати. Йдеться поки що не про остаточний закон, а про перше читання з доопрацюванням, але вже зараз зрозуміло, що держава переходить до нового етапу: від спостереження за платформеною економікою — до спроби системно вмонтувати її в податкову вертикаль.
Формальна мотивація документа виглядає бездоганно. Україна виконує зобов’язання перед МВФ, рухається до імплементації правил ОЕСР і європейської директиви DAC7, а також готується до міжнародного автоматичного обміну даними про доходи, отримані через цифрові платформи. Мінфін прямо описує це як частину курсу на прозоріше податкове середовище, а податкова служба — як зближення з нормами ЄС.
Але політика таких рішень визначається не лише їхньою міжнародною правильністю, а й моментом, у який їх ухвалюють. І саме тут починається головна проблема. Воєнна Україна давно живе не в класичній цифровій економіці, а в економіці виживання: таксі, доставка, короткі підробітки, оренда, дрібна онлайн-торгівля і платформені сервіси стали для сотень тисяч людей тим, чим колись була стабільна зайнятість. Після третього року великої війни держава вирішує не просто визнати цей сегмент, а зробити його видимим, порахованим і фіскально керованим. Саме в цьому і полягає справжній зміст законопроєкту.
Як уже писав Дейком у матеріалі про те, що чоловік в Україні стає прикметою, значна частина чоловічої повсякденності сьогодні витіснена в напіввидимий режим. Для багатьох офіційна економічна присутність — це вже не просто трудовий статус, а потенційний ризик. На цьому тлі платформена праця стала зоною не стільки підприємництва, скільки адаптації: способом заробити без довгого входу, без складної інфраструктури і часто без відчуття, що держава встигає за твоїм життям швидше, ніж ти сам. Новий законопроєкт змінює саме це співвідношення.
Офіційно документ охоплює особисті послуги, продаж товарів, оренду нерухомості та оренду транспортних засобів. Платформи повинні будуть збирати дані про продавців і щороку передавати звіти до ДПС. Ідеться не лише про українські сервіси, а про ширший майбутній механізм обміну інформацією між юрисдикціями. Іншими словами, держава хоче побачити не окремі транзакції, а весь контур платформеного доходу як такого.
Саме ця зміна і робить закон чутливим. Бо для держави платформена зайнятість — це “тінь”, яку слід легалізувати. Для багатьох громадян це останній еластичний сектор, що ще дозволяє триматися на плаву. Сергій Марченко в парламенті говорив приблизно про 400 тисяч українців, які отримують дохід через Glovo, Uklon, Bolt та Uber, переважно як кур’єри й водії. У бюрократичній мові це доказ великої ненормованої податкової бази. У соціальній мові — це ознака того, скільки людей живуть не завдяки стійкому ринку праці, а завдяки його аварійному обходу.
Нацбанк уже попереджав, що відновлення економіки лишається стриманим, а дефіцит робочої сили буде тиснути на зростання й надалі. Світовий банк паралельно фіксує підвищений рівень бідності, зростання нерівності та погіршення фінансового самопочуття домогосподарств. У такому середовищі будь-яка нова система фіскальної прозорості перестає бути нейтральною технікою. Вона стає втручанням у спосіб, яким люди латали розрив між офіційною економікою і власним виживанням.
При цьому важливо не спотворювати фактологію. Доопрацьована версія, яку підтримали в першому читанні, не зводиться до найжорсткіших страшилок. Профільні джерела вказують, що в поточній редакції документ не стосується вживаних товарів, не вводить спецрахунків і не дає нового прямого доступу до банківської таємниці; до другого читання його ще мають доопрацювати. Так само законопроєкт закладає пільгову ставку 5% для доходів фізичних осіб через платформи за певних умов і покладає функції податкового агента на операторів платформ. Тобто йдеться не лише про репресивний інструмент, а й про спробу створити керовану, спрощену модель оподаткування.
Проте саме тут і виникає друга, глибша суперечність. П’ять відсотків у законопроєкті можуть виглядати помірно, якщо дивитися на них із кабінету податкової політики. Але для людини, яка живе від замовлення до замовлення, будь-яка нова втрата доходу читається не як “цивілізований податок”, а як ще один мінус у вже крихкому бюджеті. Особливо якщо ця людина не сприймає себе як підприємця, а лише як того, хто намагається втримати платіжки, оренду чи сімейний баланс. У мирній економіці платформа — це ринок. У воєнній — часто підміна відсутньої соціальної опори.
Звідси і головний ризик: держава може помилково трактувати платформену активність як ознаку прихованого добробуту, тоді як на практиці вона часто є симптомом нестачі. Якщо податкова рамка буде надто жорсткою, частина людей не “вийде з тіні”, а просто піде глибше в неформальність, дрібну готівку або обхідні схеми. Для бюджету це означатиме не стільки нові надходження, скільки конфлікт із тією частиною міської мікроекономіки, яка досі трималася саме завдяки своїй низькій пороговості та гнучкості.
Ще одна тонка, але критична річ — асиметрія держави. Вона хоче бачити платформені доходи автоматично, але сама досі не може запропонувати автоматичної передбачуваності життя. Війна, міграція, мобілізаційний тиск, нестійкий ринок праці, нерівномірне відновлення регіонів і зростаюча бідність означають, що громадянин заходить у цей новий режим не з позиції стабільного платника, а з позиції вразливого учасника аварійної економіки. І саме тому навіть євроінтеграційно правильна реформа може сприйматися як каральна, якщо вона не супроводжується етикою масштабу й часу.
У підсумку законопроєкт №15111-д є актуальним у двох протилежних сенсах одночасно. Так, він актуальний для держави, яка мусить розширювати податкову базу, зближуватися з ЄС, виконувати зобов’язання перед МВФ і наводити лад у швидко зростаючій цифровій економіці. Але він так само болісно актуальний і для суспільства, яке саме цю цифрову економіку перетворило на притулок від ширшої воєнної нестабільності. Тому політичне питання тут не зводиться до “потрібен податок чи ні”. Воно звучить інакше: чи має право держава робити видимими й оподатковувати механізми виживання раніше, ніж відновить умови для нормальної праці.
Поки що парламент дав лише старт. Але вже видно головне: ця реформа стосується не тільки податків. Вона стосується межі, за якою держава починає трактувати людське виживання як нову базу для фіскального порядку. І саме ця межа зробить дискусію навколо другого читання значно гострішою, ніж здається сьогодні.
