Понад чотири роки після початку повномасштабного вторгнення одна з найменш видимих частин війни залишається за тюремними стінами. За оцінкою ООН, понад 16 тисяч цивільних, затриманих Росією під час війни проти України, досі позбавлені волі, часто без зв’язку із зовнішнім світом.
Це число не є повним реєстром з іменами та встановленим місцем перебування кожної людини. Міжнародні спостерігачі не мають доступу до російських місць утримання, тому справжній масштаб може залишатися невідомим. У самій цифрі понад 16 тисяч не розділені дорослі й діти.
Найбільш тривожним є не лише масштаб затримань, а й характер поводження з людьми. Із 403 звільнених цивільних, яких опитали правозахисні структури ООН, 85% розповіли про катування або жорстоке поводження. Серед 910 опитаних українських військовополонених цей показник перевищив 95%.
Для Дейком ця статистика показує одну з ключових особливостей російської окупаційної моделі: позбавлення волі стало не побічним наслідком бойових дій, а окремим інструментом контролю. Цивільна людина може зникнути з публічного простору задовго до того, як родина дізнається, де її утримують і в чому звинувачують.
Свідчення звільнених повторюють одні й ті самі елементи: побиття, електричний струм, сексуальне насильство, приниження, недостатнє харчування, відсутність належної медичної допомоги. Частина затриманих тривалий час перебувала без доступу до адвокатів та регулярного контакту з родичами.
У випадку військовополонених наслідки такого поводження вже вимірюються не лише свідченнями, а й смертями. Правозахисний офіс ООН задокументував страти 129 українських військовополонених на початкових етапах полону та смерть ще 48 людей у місцях утримання через катування, ненадання медичної допомоги або нелюдські умови.
За сухими числами стоять історії, які показують механіку цієї системи. Український військовий Хуан Лейва Гарсія, один із захисників «Азовсталі», провів у полоні 1 183 дні. Після звільнення він важив 55 кілограмів і показав членам Ради Безпеки ООН фотографію свого виснаженого тіла.
Гарсія народився у Маріуполі в родині українки та кубинця. За його словами, походження стало додатковою причиною для знущань: російські силовики підозрювали його то в іноземному найманстві, то у зв’язках зі Сполученими Штатами через навчання в американському коледжі.
Він описав катування холодом, побиття, електричний струм і сексуальне насильство, спрямовані не лише на заподіяння фізичного болю, а й на психологічний злам. За його свідченням, двоє знайомих загинули від побиття в місцях утримання на Донеччині, ще двоє — через тюремні умови.
Інший вимір тієї самої системи показує історія кримськотатарської правозахисниці Леніє Умерової. Її затримали, коли вона намагалася потрапити з Грузії до Росії, щоб відвідати тяжкохворого батька в окупованому Криму.
Умерова отримала доступ до адвоката, і суд зрештою постановив її звільнити. Але відразу після виходу з в’язниці їй знову наділи мішок на голову та повезли в інше місце. Протягом шести місяців її переміщували між сімома установами — процес, який вона назвала «каруселлю репресій».
Саме непередбачуваність є одним із головних механізмів тиску. Для родини затриманого зникає звична правова логіка: немає зрозумілого статусу, надійної інформації про місце перебування, передбачуваного строку утримання чи процедури, після якої людина гарантовано повернеться додому.
Для військовополонених міжнародне гуманітарне право встановлює окремий режим і передбачає механізми репатріації та обмінів. Із цивільними ситуація складніша. Вони не повинні перетворюватися на резерв для обмінного фонду, а саме позбавлення цивільної особи волі потребує конкретних правових підстав.
Тому проблема тисяч затриманих цивільних відрізняється від питання військового полону. Якщо солдат після захоплення отримує зрозумілий статус військовополоненого, людина, вивезена з окупованої території або затримана під час перевірки, може опинитися між кримінальним переслідуванням, адміністративним утриманням і фактичним насильницьким зникненням.
Так виникає ще одна війна — війна за облік людей. Для України критично важливо встановити не тільки кількість затриманих, але й їхні імена, місця перебування, стан здоров’я та правовий статус. Без цього навіть переговори про повернення перетворюються на суперечку про тих, чиє перебування в російській системі спочатку необхідно довести.
Москва відкидає системний характер звинувачень і наполягає, що її збройні сили дотримуються міжнародного гуманітарного права. Російська сторона водночас заявляє про катування та приниження російських військовополонених в Україні.
ООН справді зафіксувала порушення і з українського боку. Приблизно половина з 816 опитаних російських та 57 полонених із третіх країн повідомили про катування або жорстоке поводження, переважно на початкових етапах захоплення та допиту.
Однак після прибуття російських полонених до українських офіційних місць утримання умови загалом відповідали вимогам міжнародного гуманітарного права і покращувалися з 2022 року. Ця різниця суттєва, оскільки дозволяє відокремити окремі порушення від характеру роботи всієї пенітенціарної системи.
Для Росії питання затриманих стає дедалі складнішим і дипломатично. Воно охоплює одразу кілька категорій — військовополонених, цивільних, кримських татар, людей з окупованих територій, політичних ув’язнених та викрадених українських дітей. Кожна з них має різний правовий статус, але всі вони сходяться в одному питанні: поверненні людей додому.
Саме тому проблема цивільного полону не може бути вирішена лише великими обмінами військових. Потрібен механізм, який окремо працюватиме з незаконно утримуваними цивільними, перевірятиме інформацію про місця їхнього перебування та створюватиме процедуру повернення незалежно від військових переговорів.
Цифра у понад 16 тисяч показує масштаб проблеми, але водночас приховує її найскладнішу частину. За кожним затриманим стоїть родина, яка може роками не знати, чи жива людина, де вона перебуває і чи існує взагалі процедура, здатна повернути її додому.
У війні, де фронт вимірюють кілометрами, а удари — кількістю ракет і дронів, цивільні полонені утворюють іншу географію конфлікту. Вона складається з камер, слідчих ізоляторів, колоній і невідомих адрес. І навіть після припинення вогню ця карта ще довго залишатиметься одним із найважчих наслідків російського вторгнення.
