Українська металургія входить у 2026 рік не як галузь короткого циклічного спаду, а як сектор, у якого війна перебудувала саму карту виробництва. За даними World Steel Association, у 2025 році Україна виплавила 7,4 млн тонн сталі, що на 2,2% менше, ніж у 2024-му, і посіла 23-тє місце у світі. А вже в січні-лютому 2026 року випуск скоротився до 1,03 млн тонн, тобто на 13,2% рік до року.
Ці цифри важливі не самі по собі. Вони показують, що нинішня межа для української сталевої галузі — це вже не питання попиту, а питання фізичного виживання потужностей. GMK Center наприкінці 2025 року прогнозував, що за базовим сценарієм виплавка сталі у 2026-му залишиться біля 7,2 млн тонн, тобто фактично на поточній воєнній стелі.
Після 1991 року Україна мала кілька великих інтегрованих комбінатів і входила до числа найбільших металургійних виробників Європи. Але нинішній спад — це наслідок не тільки повномасштабного вторгнення 2022 року, а й довшої деградації промислової бази після російської агресії з 2014-го, окупації частини Донбасу, а потім знищення й втрати контролю над маріупольськими гігантами.
Працівник працює на виробничому об'єкті металургійного комбінату «Запоріжсталь» на тлі нападу Росії на Україну в Запоріжжі, Україна, 13 листопада 2024 року — Stringer
За оцінкою Дейком, ключовий злам стався саме тоді, коли Україна втратила не просто окремі цехи, а цілі вузли промислової екосистеми.
Metinvest прямо визнає, що в окупованому Маріуполі компанія втратила контроль над «Азовсталлю» та ММК імені Ілліча, які разом давали майже половину її сталеплавильних потужностей; в іншому інтерв’ю компанія уточнювала, що ці два заводи у 2021 році виробили близько 8,6 млн тонн сирої сталі.
Саме тому нинішня українська металургія — це вже не система великих резервів, а система обмеженого маневру. За оцінкою GMK Center, сукупне завантаження сталеплавильних підприємств у першій половині минулого року становило близько 45%.
У Kametstal цей рівень був вищим, у Zaporizhstal — теж відносно стабільним, але ArcelorMittal Kryvyi Rih працював лише на 27,5% сталеплавильних потужностей, а ДМЗ — на мінімальному рівні.
Проблема тут не лише у фронті. ArcelorMittal Kryvyi Rih у власному звіті за 2024 рік прямо заявив, що не зміг вийти на беззбитковість через дефіцит електроенергії, високу ціну струму через імпорт, дорогу логістику й слабку кон’юнктуру ринку. Компанія в середині року тимчасово доходила до 50% металургійної потужності, але це не перетворилося на стійке відновлення.
Працівник контролює виробництво чавуну на металургійному комбінаті "Запоріжсталь", оскільки напад Росії на Україну триває, в Запоріжжі, Україна, 28 червня 2022 року — Дмитро Смолієнко
Далі тиск лише посилився. Керівник ArcelorMittal Kryvyi Rih Мауро Лонгобардо у березні 2026 року окремо наголосив, що для українських виробників CBAM у нинішньому вигляді став додатковим ударом: Єврокомісія у грудні 2025-го не надала українській сталі ані звільнення, ані перехідного періоду, попри війну.
Для галузі, яка працює під ракетами й не має ресурсу на швидку декарбонізацію, це не просто кліматична норма, а новий бар’єр входу на головний ринок.
Ризик тут особливо чутливий, бо саме ЄС тримає на собі значну частину українського металургійного експорту. GMK Center прогнозував, що у 2026 році головна небезпека для галузі пов’язана саме з європейським напрямком: 81% експорту готової металопродукції йде до ЄС, а посилення тарифних квот і технічних бар’єрів може боляче вдарити по виробниках.
Водночас у 2025 році експорт прокату до Євросоюзу зріс до 2,65 млн тонн, тобто залежність від цього ринку лише посилилася.
На цьому тлі особливо показовий внутрішній ринок. За даними Укрметалургпрому, у 2025 році споживання металопродукції в Україні зросло на 21,7% і сягнуло 4 млн тонн, але близько 40,1% цього обсягу забезпечував імпорт. Це означає, що країна, яка готується до великого відновлення мостів, житла, енергетики й промисловості, уже зараз частково закриває попит зовнішнім металом.
Працівник дивиться на виробничий цех металургійного комбінату "Запоріжсталь" на тлі нападу Росії на Україну, Запоріжжя, Україна, 9 жовтня 2023 року — Олександр Ратушняк
У цьому і полягає головна стратегічна загроза. Якщо українська сталь і далі втрачати конкурентність через війну, енергію, логістику, нестачу людей і жорсткий доступ на ринок ЄС, то відбудова України дедалі більше спиратиметься на імпортний прокат, а не на власний металургійний цикл.
Тоді країна втратить не лише експортну виручку, а й ефект мультиплікатора: робочі місця, податки, залізничні перевезення, попит на руду, кокс і машинобудування. Міністерство економіки вже називає металургію одним із трьох ключових драйверів майбутнього зростання експорту — поряд із агросектором і оборонною промисловістю.
Отже, нинішня криза металургії — це не просто історія про падіння виплавки сталі. Це історія про те, чи зможе Україна зберегти власний індустріальний каркас у війні. Поки що галузь довела, що здатна виживати: експортувати, працювати на 40–70% доступної потужності, шукати нові маршрути й тримати валютну виручку.
Але без захисту енергосистеми, м’якшого режиму доступу до ринку ЄС і політики, що розглядає металургію як основу післявоєнного відновлення, навіть уцілілі комбінати ризикують перетворитися з опори економіки на інфраструктуру повільного згортання.
