Служба, яка почалася з випробування
Історія цього випадку бере свій початок у лютому 2025 року на Львівщині. 47-річний чоловік, який понад десять років працював на заводі «Леоні», був мобілізований і призначений на посаду кухаря до одного з територіальних центрів комплектування. Для нього служба мала стати новим викликом, але реальність виявилася складнішою, ніж він очікував.
За матеріалами справи, чоловік прослужив лише тиждень. 14 лютого, коли його начальник віз його до банку для відкриття зарплатного рахунку, чоловік несподівано залишив машину, пересів у інший автомобіль і зник. Його місцезнаходження стало відомим лише через кілька місяців — у червні того ж року, коли він добровільно з’явився до ДБР.
Для багатьох такий вчинок став шоком. Адже залишення служби в умовах воєнного стану — це не лише порушення закону, а й потенційна загроза безпеці тих, хто залишається на передовій. Але водночас справа зачіпає питання релігійних переконань, сумління та права на відмову від служби.
Чоловік у суді пояснював, що є присвяченим охрещеним служителем та старійшиною Свідків Єгови вже 23 роки. Він підкреслював, що мобілізація суперечить його віровченню, і що він не вважає себе військовослужбовцем у повному розумінні цього слова.
Його позиція була ясною: служба на посаді кухаря, навіть без зброї, для нього є виконанням наказів, які суперечать його релігійним переконанням. Водночас він готовий був працювати на будь-якій іншій посаді, не пов’язаній із військовими обов’язками.
Релігійні переконання і закон
Захисники чоловіка апелювали до Конституції України та практики Європейського суду з прав людини, стверджуючи, що право на альтернативну службу має зберігатися навіть у воєнний час. Вони вказували, що людина не повинна виконувати накази, які суперечать її релігії.
Проте суддя Стрийського суду відхилив ці доводи. Своє рішення він аргументував постановами Верховного Суду та положеннями українського законодавства, які визначають межі альтернативної служби.
Ключовий аргумент суду полягав у тому, що альтернативна служба в Україні можлива лише замість строкової служби, але не під час мобілізації у воєнний час. Посада кухаря не передбачає використання зброї, але передбачає виконання обов’язків, необхідних для забезпечення функціонування військової частини та допомоги у забезпеченні безпеки держави.
Суд підкреслив, що у період воєнного стану інтереси національної безпеки та захист життя людей можуть обмежувати право на сумлінну відмову від служби. Жодні релігійні переконання не можуть слугувати підставою для ухилення від виконання мобілізаційних обов’язків.
Таким чином, законодавець, виключивши можливість заміни служби на альтернативну у воєнний час, виходив із того, що існування нації та захист людей є пріоритетними над індивідуальними переконаннями.
Вирок суду та його наслідки
Суд визнав чоловіка винним за ч. 5 ст. 407 Кримінального кодексу України — самовільне залишення військової частини в умовах воєнного стану. Рішенням суду йому призначено покарання у вигляді п’яти років позбавлення волі.
Запобіжний захід передбачав тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Суд також зазначив, що не може призначити умовний термін, оскільки закон у цей особливий період вимагає суворого покарання за такі дії.
Вирок привернув увагу суспільства, оскільки демонструє, наскільки чітко держава відстоює мобілізаційні обов’язки під час війни. Він показує, що навіть у випадках, коли особа має релігійні переконання, закон має верховенство, особливо у критичних для нації ситуаціях.
Разом із тим справа порушує глибші питання. Де межа між релігійними свободами та обов’язком перед державою? Як суспільство має реагувати на ситуації, коли особисті переконання вступають у конфлікт із воєнними потребами? Ці питання залишаються відкритими, але вирок суду чітко демонструє позицію держави у нинішніх умовах.
Висновки та суспільний резонанс
Цей випадок на Львівщині став знаковим. Він показує, що мобілізація та військова дисципліна залишаються пріоритетом, навіть якщо виникають складні моральні та релігійні дилеми.
Водночас історія чоловіка змушує задуматися про те, як держава та суспільство можуть підтримати людей із сильними релігійними переконаннями, не порушуючи при цьому безпеки та національних інтересів.
Для військових і правозахисних структур вирок є нагадуванням про те, що законодавство у воєнний час має суворо дотримуватися, а порушення мобілізаційних обов’язків не можуть залишатися безкарними.
Для громадськості випадок стає приводом для обговорення меж свободи сумління та обов’язку перед державою. Як знайти баланс між особистими переконаннями і потребами нації — це питання, яке, без сумніву, залишиться актуальним і надалі.
Таким чином, справа чоловіка зі Стрийщини демонструє складність поєднання релігійних переконань, особистої свободи та обов’язку перед державою, особливо у часи, коли кожен громадянин може вплинути на життя інших людей та безпеку країни.
