Удар по автомобілю з ліванськими журналістами на півдні Лівану 28 березня став одним із найрезонансніших епізодів нинішньої ескалації на ізраїльсько-ліванському напрямку. За даними AP, загинули кореспондент Al-Manar Алі Шуайб, журналістка Al-Mayadeen Фатіма Фтуні та її брат, оператор Мохаммад Фтуні.
Ізраїльська армія заявила, що її ціллю був саме Шуайб, якого ЦАХАЛ назвав співробітником розвідки «Хезболли» та пов’язав із підрозділом «Радван». Водночас публічних доказів на підтвердження цих звинувачень відразу не надали, а щодо двох інших загиблих окремого пояснення ізраїльська сторона спершу не оприлюднила.
Ліванська влада назвала те, що сталося, грубим порушенням міжнародного права. Президент Жозеф Аун охарактеризував атаку як «кричущий злочин», а міністр інформації Поль Моркос заявив про намір передати скаргу до Ради Безпеки ООН. Уже сама ця реакція показує: Бейрут трактує удар не як спірний бойовий епізод, а як політико-правовий виклик.
За оцінкою редакції «Дейком», головне питання тут не зводиться до біографій загиблих чи редакційної лінії їхніх каналів. Принциповішим є інше: чи може держава під час війни оголосити журналіста законною ціллю на підставі політичної симпатії, медійної риторики або ймовірної близькості до збройної групи — без публічно перевірюваних доказів.
Саме тому цей удар виходить далеко за межі ще однієї трагічної новини з південного Лівану. Шуайб працював на Al-Manar — телеканал, що належить «Хезболлі», а Фатіма Фтуні представляла Al-Mayadeen, чия редакційна лінія також загалом прихильна до цього руху. Але навіть така афілійованість сама собою не скасовує цивільного статусу журналіста за законами війни.
Поліцейський перевіряє обгорілий автомобіль у місті Джеззін на півдні Лівану в суботу після ізраїльського удару, в результаті якого загинули троє ліванських журналістів — Мохаммед Заатарі/Associated Press
Саме на цьому наголошують і правозахисники. AP наводить позицію Human Rights Watch: висловлювання підтримки збройному угрупованню не робить людину законною мішенню, якщо вона безпосередньо не бере участі у бойових діях. Дослідник HRW Рамзі Кайс окремо підкреслив, що навіть висвітлення пересування військ або пропагандистська діяльність самі по собі не перетворюють журналіста на військову ціль.
Тут і виникає найнебезпечніша зона розмивання права. Ізраїль стверджує, що окремі співробітники пов’язаних із «Хезболлою» медіа фактично працюють усередині її оперативної екосистеми. Але саме в таких випадках планка доказування має бути найвищою, інакше будь-яка незручна камера починає трактуватися як розвідка під прикриттям. Це вже не просто суперечка про факти, а суперечка про стандарт допустимого в сучасній війні.
Контекст теж тривожний. AP повідомляє, що після цього удару кількість журналістів, убитих у Лівані від початку нинішнього витка війни, зросла до п’яти. Отже, йдеться не про одиничний виняток, а про дедалі помітніший шаблон, у якому робота преси все частіше опиняється всередині вогневого контуру.
Показовим є і місце атаки. The Guardian підкреслює, що Джеззін розташований поза найбільш очевидними зонами прямого наземного зіткнення. А це робить питання критеріїв цілевказання ще гострішим: коли автомобіль із представниками преси уражають у такій обстановці, дискусія йде вже не про «випадкове влучання», а про допустимість самого принципу переслідування журналістів у глибині території.
Для Ізраїлю тут виникає і стратегічний ризик. Навіть якщо припустити, що окремі журналісти справді могли бути пов’язані з воєнними структурами, відсутність відкрито представлених доказів працює проти ізраїльської позиції. Ззовні це виглядає не як точкова контртерористична операція, а як розширення переліку допустимих цілей за рахунок медіасередовища — з неминучими репутаційними наслідками. Це аналітичний висновок, що випливає з публічної реакції Лівану та правозахисників.
Алі Шойб у 2024 році. Пан Шойб, якого вбили в суботу, був кореспондентом ліванської телевізійної мережі «Аль-Манар», що належить «Хезболлі» — Хуссейн Малла/Associated Press
Для Лівану наслідки не менш серйозні. Загиблі журналісти були помітними телевізійними обличчями саме цієї війни, а удар по них посилює всередині країни відчуття, що південь перетворюється на простір, де цивільний захист більше не діє. Це вже питання не лише свободи слова, а й здатності суспільства бачити власну війну не через чутки, а через репортаж.
У ширшому сенсі це частина регіональної ескалації, у якій Ізраїль одночасно веде кампанії проти Ірану, «Хезболли» та пов’язаних із ними структур. У такому середовищі спокуса розширити поняття «оперативного учасника» стає особливо великою: медіа, логістика, цивільна інфраструктура й політичні мережі дедалі частіше потрапляють в один контур війни. Але саме тут міжнародне право і має працювати найжорсткіше.
Саме тому історія Алі Шуайба, Фатіми Фтуні та Мохаммада Фтуні важлива не лише для Лівану. Вона показує, як у сучасних конфліктах зникає базовий бар’єр між ворожим інформаційним середовищем і фізично вразливою пресою. Якщо цей бар’єр остаточно впаде, наступними «сумнівними цілями» можуть стати вже не тільки журналісти партійних каналів, а й будь-які репортери, які працюють надто близько до фронту, ставлять незручні запитання або фіксують те, що одна зі сторін воліла б залишити невидимим. Це прогноз, але він прямо випливає з повторюваності подібних епізодів.
