Для Ізраїлю угода Дональда Трампа з Іраном стала не завершенням війни, а початком нового стратегічного страху. У Єрусалимі її зустріли майже мовчанням, яке саме по собі звучало гучніше за офіційні заяви: уряд Біньяміна Нетаньягу не поспішив пояснювати громадянам, як домовленість відповідає цілям, заради яких Ізраїль підтримував конфлікт.
Проблема для Ізраїлю полягає в тому, що угода не закриває жодного з головних питань. Вона не демонтує іранську ядерну програму, не обмежує балістичні ракети, не зупиняє підтримку проксі-сил у Лівані, Ємені та інших частинах регіону. Натомість вона дає Тегерану час, гроші й політичне дихання.
Колишній радник з національної безпеки Яаков Амідрор назвав домовленість поганою: американці, за його оцінкою, платять реальними ресурсами, отримуючи лише намір. Інші ізраїльські коментатори говорять ще жорсткіше — про капітуляцію і дипломатичну катастрофу, до якої країна не була готова.
За оцінкою Дейком, саме ця різниця між американською й ізраїльською оптикою визначає драму моменту. Для Трампа угода може бути способом закрити непопулярну війну, знизити енергетичний тиск і показати себе миротворцем. Для Ізраїлю вона виглядає як відмова від цілей, які Вашингтон сам допомагав формулювати.
Нетаньягу роками будував свою політичну біографію на твердженні, що ядерний Іран є екзистенційною загрозою. Саме це було центральним аргументом ізраїльської стратегії, американських ударів і регіональної мобілізації. Тепер ключове питання відкладається на пізніші переговори, а не вирішується в тексті угоди.
Для ізраїльського безпекового істеблішменту така відстрочка звучить небезпечно. Іран, навіть після ударів і втрат на початку війни, не виглядає зламаним. Навпаки, він виходить із конфлікту з аргументом, що витримав тиск США та Ізраїлю, змусив Вашингтон до домовленості й не відмовився від основних стратегічних інструментів.
Особливо болючим є питання американської військової присутності. Якщо США справді відводять сили з близької до Ірану зони, Тегеран отримує не лише символічну перемогу. Він отримує простір, у якому може демонструвати, що регіональна наддержава змусила глобальну наддержаву відступити.
Це змінює психологію Близького Сходу. У регіоні значення має не лише баланс сил, а й образ сили. Якщо Іран показує, що здатен пережити війну, зберегти ракети, проксі-мережі й перспективу ядерних переговорів, його союзники отримують сигнал стійкості, а противники — сигнал обмеженості американської гарантії.
Для Ізраїлю найбільш практична загроза пов’язана з проксі-структурами. «Хезболла» в Лівані, хусити в Ємені й інші сили, пов’язані з Тегераном, залишаються частиною іранської системи тиску. Угода не демонтує цю мережу, а потенційне фінансове послаблення санкцій може дати їй нові ресурси.
Саме тому ізраїльські критики дивляться не лише на формули про мир. Вони рахують, що станеться з мільярдами доларів розморожених активів, санкційного полегшення або реконструкційних програм. Гроші, які для Вашингтона можуть бути частиною стабілізації, для Єрусалима можуть виглядати як майбутні ракети, тунелі, безпілотники й табори підготовки.
Ще один подразник — Ліван. Якщо домовленість обмежує ізраїльську свободу дій там і вимагає відведення сил, вона фактично звужує простір, у якому Ізраїль після 7 жовтня намагався діяти превентивно. Для Нетаньягу це особливо складно: він обіцяв не просто відповідати на загрози, а перебудувати регіон на користь Ізраїлю.
Тепер ця риторика виглядає вразливою. На початку війни ізраїльський прем’єр говорив про зміну обличчя Близького Сходу. Після угоди критики ставлять протилежне питання: чи не став Іран сильнішим політично, ніж був до конфлікту, саме тому, що витримав удар і зберіг головні важелі впливу.
Чак Фрейліх, колишній заступник радника з національної безпеки Ізраїлю, сформулював цю тривогу різко: якщо Іран виходить із війни регіональним гегемоном, то це не ізраїльська перемога, а стратегічний провал. У цій логіці Тегеран не просто вижив — він довів, що може протистояти США й Ізраїлю одночасно.
Для Нетаньягу це внутрішньополітична пастка. Він не може відкрито сваритися з Трампом, бо американська підтримка залишається фундаментом ізраїльської безпеки. Але він також не може легко продати угоду ізраїльському суспільству як успіх, якщо вона не вирішує ядерну, ракетну й ліванську проблеми.
Саме тому перша реакція уряду була стриманою. Мовчання високопосадовців залишило простір для молодших міністрів і депутатів, які намагалися припустити, що Нетаньягу зможе сказати Трампу «ні» там, де інтереси Ізраїлю будуть порушені. Але така надія не є стратегією.
Насправді Ізраїль опинився перед старою дилемою в нових умовах: залежність від США дає йому зброю, дипломатичний дах і стратегічну глибину, але водночас змушує враховувати американські політичні цикли. Якщо президент США хоче завершити війну, Ізраїль не завжди може змусити його продовжувати її до ізраїльського максимуму.
Для Трампа угода з Іраном має власну логіку. Вона може знизити ціни на енергоносії, зняти тиск із Ормузької протоки, зменшити втому виборців від війни й дати йому образ лідера, який спершу застосував силу, а потім змусив противника сісти за стіл. Але для Ізраїлю важливі не образи, а те, що залишиться після підписів.
Після цієї угоди Ізраїль може відчути себе не переможцем, а державою, яку поставили перед фактом. Він воював у логіці усунення загроз, а отримав дипломатичну конструкцію, що відкладає найнебезпечніше на потім. У близькосхідній політиці «потім» часто означає період, за який противник відновлюється.
Це не означає, що угода неминуче провалиться. Вона може відкрити канал контролю, створити механізм перевірки й тимчасово знизити ризик великої регіональної війни. Але для цього Вашингтон має зробити те, чого в тексті поки не бачать ізраїльські критики: перетворити намір на жорсткі, перевірювані й незворотні обмеження для Ірану.
Якщо цього не станеться, угода стане не миром, а перепочинком для Тегерана. Ізраїль тоді побачить навколо себе той самий ландшафт загроз, але з однією відмінністю: Іран матиме більше легітимності, більше ресурсів і сильніший аргумент, що пережив війну з найпотужнішими противниками.
Саме в цьому полягає ізраїльський страх. Трамп може оголосити війну завершеною. Республіканці можуть сперечатися, чи це перемога, чи поступка. Але для Ізраїлю питання простіше й жорсткіше: чи стало після угоди менше ракет, менше проксі, менше ядерної загрози й менше ризику нової війни. Поки відповідь неочевидна, домовленість виглядає не як безпека, а як небезпечна пауза перед наступним раундом.
