Гідрокостюм був пошитий для людини з двома ногами. Володимир Кузьменко мав одну. Зайву тканину там, де мала бути права нога, він просто зав’язав вузлом біля стегна, дострибав на лівій нозі до причалу, сів у човен і засміявся так, ніби попереду був не виклик, а свято.
Йому 29 років. Він ветеран, колишній снайпер спецпідрозділу, поранений на війні. Тепер він уперше мав спробувати вейкбординг. Не як символічний жест і не як терапевтичну вправу під наглядом. А як справжню пригоду — із водою, швидкістю, падіннями й азартом.
На початку літа Київ знову тягнеться до Дніпра. Після важкої зими люди виходять у парки, на пляжі, до води, під сонце. Поряд із цією майже звичайною картиною видно іншу реальність: військових без рук і ніг, протези під шортами, милиці біля лавок, тіла, на яких війна залишила відкритий підпис.
За попереднім аналізом Дейком, Україна входить у новий етап війни не лише на фронті, а й у тилу: суспільство вчиться жити поруч із масовою травмою, яка більше не може бути схована в лікарнях, реабілітаційних центрах або приватних квартирах.
Кількість людей з ампутаціями в Україні вже вимірюється щонайменше сотнею тисяч. Це не остаточна цифра і не суха статистика. Це нова людська географія країни: ветерани без кінцівок у транспорті, у чергах, на роботі, у спортзалах, на пляжах, у родинах, які теж мають переучуватися жити.
Лікарі часто називають ампутацію менш складною частиною воєнної медицини. Найважче починається після операції: біль, фантомні відчуття, довге очікування протеза, навчання ходити, страх вийти на вулицю, злість на тіло, яке більше не відповідає старій пам’яті про себе.
Підготовка до перегонів на змаганнях, організованих One Team Forces, групою, яка підтримує ветеранів, зосереджуючись на реабілітації та поверненні до активного життя — Оксана Парафенюк
Потім приходить інший біль — соціальний. Боєць повертається з фронту в середовище, де більшість не знає, як говорити з ним про втрату, смерть, провину, виживання. Родина радіє, що він живий, але не завжди розуміє, ким він повернувся. Друзі підтримують, але не можуть розділити досвід бою.
Саме тому спорт для багатьох українських ветеранів став чимось більшим, ніж реабілітація. Він повертає не лише м’язи й координацію, а й відчуття присутності у власному тілі. Після війни це тіло часто здається чужим. Спорт змушує його знову стати домом.
Футбол на милицях, плавання, кросфіт, гольф, падлбординг, сальса, мотоцикли, біг, походи, бразильське джиу-джитсу — усе це створює нову мову української ветеранської культури. У ній немає жалості як центру. Є спроба, помилка, падіння, сміх, повтор і спільне відчуття: ти не один.
Володимир Кузьменко за кілька тижнів устиг спробувати адаптований вейкборд, узяти участь у запливі й потренуватися в джиу-джитсу. Поруч із ним були інші ветерани з ампутаціями. Для них це не змагання з минулим собою, а перевірка нових меж: що можливо тепер, із цим тілом, у цьому житті.
Такі програми здебільшого з’являються знизу — через приватні донати, благодійні фонди, ветеранів, тренерів і волонтерів. Держава не встигає за масштабом травми. Тому багато ініціатив народжуються там, де хтось уже пройшов власний шлях і не хоче, щоб наступні проходили його на самоті.
Одним із таких людей став Артем Грот. Він родом із Білорусі, переїхав в Україну після 2014 року й пішов до війська. У 2019-му на Луганщині підірвався на міні та втратив ліву стопу. Тоді війна ще здавалася багатьом обмеженим конфліктом на сході, а ампутація військового була рідкістю, а не масовим явищем.
Олександр Яременко бере участь у благодійному забігу після втрати ноги в Сумській області минулого року — Оксана Парафенюк
Грот мусив сам шукати, як відновлюватися. Так він прийшов до бразильського джиу-джитсу — бойового мистецтва, де не потрібно постійно стояти на ногах. Для людини з ампутацією це відкривало простір не слабкості, а переваги. Він навчився боротися і згодом отримав чорний пояс.
Після повномасштабного вторгнення він захотів дати цей досвід іншим. У Києві з’явився простір, де ветерани можуть тренуватися разом. Там немає потреби пояснювати, що таке фронт, протез, страх падіння або агресія, яка залишається в тілі після бою. Там це вже зрозуміло без слів.
У таких залах формується особлива спільнота. Вона не схожа на класичну групу підтримки, де травму проговорюють у колі. Тут її проживають через рух. Людина падає на мат, пробує прийом, програє, злиться, сміється, знімає протез і раптом розуміє: втрата кінцівки не означає втрати сили.
Тренерам доводиться працювати не лише з тілом, а й із бойовою пам’яттю. Ветерани часто перетворюють навіть тренування на бій. Вони звикли виживати, а не програвати раунд. Їх потрібно вчити, що поразка на килимі не є небезпекою, що контроль може бути м’яким, а сила — не лише ударом.
Це тонка межа реабілітації. Не можна сказати людині, що вона може все: це неправда. Але ще небезпечніше переконати її, що вона більше майже нічого не може. Завдання тренера, лікаря й спільноти — відокремити тимчасову нездатність від справжньої межі. Часто ця межа виявляється не в тілі, а в уявленні про нього.
Богдан Івасишин втратив ліву руку й око після вибуху міни. У момент поранення він думав, що помре, і вже прийняв це. Найважчим виявилося не саме виживання, а питання, навіщо він вижив. Джиу-джитсу й люди поруч поступово повернули його дням колір.
Олег Іскра, тренер з джиу-джитсу, тренує ветеранів у спортзалі TMS Hub у Києві — Оксана Парафенюк
Коли він уперше спробував стати на вейкборд із однією рукою, він падав знову й знову. Але одного разу втримався. На причалі його підтримували інші ветерани, багато хто без ніг. Цей момент важко описати мовою спорту. Це була не перемога над водою. Це була перемога над внутрішнім вироком.
Олександр Яременко втратив ногу торік. Його довго дратував важкий протез, який заважав рухатися, бігати, тренуватися. Коли він отримав легший і сучасніший, майже одразу приєднався до ранкової пробіжки, а потім поїхав на тренування з джиу-джитсу.
Його фраза про поранення звучить майже жорстко: головне було вибратися живим, а втрата кінцівки — не проблема. У ній немає знецінення болю. Є інша шкала, яку приносить фронт. Після досвіду смерті тіло без ноги може сприйматися не як кінець, а як форма виживання.
Багато ветеранів усе ще хочуть повернутися до служби. Хтось планує працювати там, де протез дозволяє виконувати обов’язки, наприклад у протиповітряній обороні. Хтось розуміє, що колишня бойова роль уже недоступна. Це окрема втрата: не лише кінцівки, а й професійної ідентичності.
Для Кузьменка спецпідрозділ, найімовірніше, залишився в минулому. Він втратив ногу в Торецьку у 2024 році. Тринадцять годин чекав евакуації, пам’ятаючи кожну секунду: куля пробила таз, він доповз до покинутого будинку, затягував турнікети на нозі, яка вже не слухалася, і власною кров’ю залишав повідомлення про допомогу.
Але найважчим було інше. Один із тих, хто врятував його, друг Роман, загинув наступного дня, коли повернувся в той самий район по боєприпаси. Такі втрати не закриваються протезом. Вони живуть поруч із кожним новим кроком, кожним стрибком у воду, кожною спробою радіти.
Нові ініціативи, більшість з яких фінансуються з приватних джерел за рахунок пожертвувань та грантів, об’єднують українських ветеранів через спорт — Оксана Парафенюк
Коли Кузьменко став на вейкборд, він не думав про ампутацію. Він думав про Романа, який любив пригоди. У цій деталі — вся складність української реабілітації. Вона не стирає війну. Вона дозволяє людині рухатися далі разом із пам’яттю про тих, хто не повернувся.
Україна тепер має будувати не лише систему протезування, а й суспільство, у якому люди з ампутаціями не будуть героїчними винятками або об’єктами співчуття. Їм потрібні доступні вулиці, транспорт, робота, спорт, психотерапія, нормальна медицина, довгі програми підтримки й право бути різними: сильними, злими, веселими, виснаженими, амбітними.
Ветеранський спорт показує, якою може бути ця нова норма. Вона не заперечує травму й не прикрашає війну. Вона говорить: тіло змінилося, але життя не зобов’язане звузитися до лікарняного коридору. Можна плисти, боротися, бігти, падати, танцювати, їхати на мотоциклі, триматися на дошці посеред Дніпра.
Це не історії про чудесне зцілення. Ампутація не зникає, фантомний біль не стає метафорою, а війна не перетворюється на фон для надихального відео. Але в цих тренуваннях і спільних виїздах є щось важливіше за оптимізм: тверда відмова дозволити травмі визначити весь горизонт майбутнього.
Україна ще довго житиме серед людей, які повернулися з війни інакшими. Питання не в тому, чи навчиться суспільство їх дякувати. Дякувати легко. Питання в тому, чи навчиться воно створювати простір, у якому вони зможуть не лише вижити, а й жити.
На воді, коли катер тягне дошку вперед, тіло вже не має часу пояснювати собі, чого в ньому бракує. Воно шукає рівновагу. І в цю мить ветеран із зав’язаним вузлом на порожній частині гідрокостюма стає не образом втрати, а людиною в русі. Саме з цього руху починається щось нове.
Ветерани в перегонах, організованих One Team Forces — Оксана Парафенюк
