Війна на Близькому Сході входить у другий місяць без жодної ознаки стабілізації. Формально дипломатичні канали ще існують, але реальний темп подій задають не переговорні майданчики, а ракети, безпілотники, авіаудари й дедалі ширша географія конфлікту.
Зустріч регіональних дипломатів у Пакистані виглядала спробою повернути бодай мінімальний політичний контроль над війною. Але сам факт, що США, Ізраїль та Іран не були повноцінними учасниками цих консультацій, уже показує головне: сторони, які реально ведуть війну, поки не готові зупиняти її на чужому столі.
Пакистан у цій конструкції намагається стати посередником між Вашингтоном і Тегераном, передаючи мирні пропозиції й утримуючи канал для непрямих контактів. Але коли іранське керівництво одночасно говорить про дипломатію і погрожує спалити американські війська в разі наземного вторгнення, це вже не мова деескалації, а мова примусу.
За оцінкою Дейком, головна зміна останніх тижнів полягає не лише в інтенсивності ударів, а в самому характері кризи. Вона дедалі менше схожа на локальне військове зіткнення і дедалі більше — на регіональну війну виснаження, у якій дипломатія існує паралельно з ескалацією, але майже не впливає на її темп.
Тегеран залишається одним із ключових центрів ударів. За повідомленнями міжнародних медіа, бомбардування столиці Ірану тривали й наприкінці березня, а серед пошкоджених об’єктів опинилися не лише інфраструктурні цілі, а й будівля, де розміщувався офіс Al Araby TV. Це важливо не тільки як епізод війни, а і як сигнал про стирання меж між військовою і цивільною зоною ризику.
Рятувальники на місці удару в суботу, Ештаол, Ізраїль — Аміт Елкаям
Окремий символічний і стратегічний ефект мають удари по ядерній інфраструктурі Ірану. За повідомленнями МАГАТЕ та західних медіа, важководний комплекс у Хондабі зазнав серйозних пошкоджень і більше не працює, хоча ризику радіаційного викиду агентство не фіксувало, бо на об’єкті не було задекларованого ядерного матеріалу.
Саме такі удари змінюють логіку конфлікту. Коли ціллю стають не лише склади, командні пункти чи пускові установки, а й об’єкти, пов’язані з ядерним циклом, навіть без негайної радіаційної загрози це різко підвищує глобальну політичну ціну війни. Близький Схід у такій фазі вже не сприймається як регіональна проблема — він знову стає фактором світової безпеки.
Паралельно розширюється ліванський фронт. Прем’єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу заявив про намір розширити контрольовану територію на півдні Лівану, фактично підтверджуючи, що війна з іранськими союзниками більше не розглядається як тимчасова прикордонна операція. Це вже інша фаза — із територіальною логікою та ризиком затяжного втягування.
Ліван у цій війні дедалі виразніше стає простором побічного, але системного руйнування. Повідомлення про загибель журналістів, медиків і працівників швидкої допомоги підкреслюють, що регіональна ескалація вдаряє не лише по воєнній інфраструктурі, а й по самому середовищу цивільного виживання. ВООЗ окремо попереджає про поглиблення медичної кризи в регіоні.
Ще один симптом війни — удар по релігійному простору. Рішення ізраїльської поліції не допустити двох високопоставлених католицьких ієрархів до Храму Гробу Господнього на Вербну неділю викликало міжнародне обурення і показало, наскільки глибоко безпекова логіка вже втручається в сакральні та дипломатичні питання. Згодом доступ частково відновили, але сам інцидент уже став політичним фактом.
Коли війна починає зачіпати святині, журналістів, медиків, транспортні коридори й енергетику одночасно, вона виходить за рамки звичайної військової кампанії. Це вже конфлікт, що змінює повсякденність цілого регіону: від свободи пересування до права на богослужіння, від доступу до лікарні до можливості торгувати нафтою.
Перська затока залишається іншим критичним вузлом цієї війни. Саудівська Аравія повідомляла про перехоплення дронів, а ринок продовжує нервово реагувати на все, що стосується Ормузької протоки. Навіть часткове обмеження руху через цей коридор уже б’є не лише по Близькому Сходу, а по світових цінах на нафту, страховці перевезень і глобальних ланцюгах поставок.
Березень 2026 року це вже показав. На тлі війни між США, Ізраїлем та Іраном ціни на нафту різко підскочили, а аналітики заговорили про один із найсильніших місячних стрибків за тривалий час. Причина не лише в самих ударах, а в страху ринку перед довгою війною навколо ключової енергетичної артерії планети.
Ізраїль тим часом залишається під тиском ракетних і дронових атак з кількох напрямків. Іран та його союзники, включно з хуситами і «Хезболлою», дедалі активніше розтягують поле конфлікту, намагаючись зробити для Ізраїлю і США дорожчим кожен наступний день кампанії. Це типова логіка регіональної війни виснаження: не обов’язково перемогти швидко, достатньо зробити перемогу супротивника надто дорогою.
Для Вашингтона ця війна теж перестає бути лише зовнішньополітичним сюжетом. Що довше затягується конфлікт, то сильніше він повертається в американську внутрішню політику через бензин, інфляційні очікування, військові витрати й ризик глибшого наземного втягування. Саме тому мирні пропозиції передаються навіть на тлі підготовки до жорсткіших сценаріїв.
У Тегерані це читають по-своєму. Іранська риторика показує, що будь-яку дипломатичну ініціативу там розглядають не як самостійну цінність, а як продовження силового тиску іншими засобами. Через це навіть потенційне перемир’я виглядає не точкою зупинки, а короткою паузою перед новим циклом торгу, ударів і демонстративного підвищення ставок.
Найнебезпечніше в цій фазі війни те, що вона швидко нормалізує багатофронтовість. Іран, Ізраїль, Ліван, Єрусалим, Ормузька протока, саудівський напрямок, удари по медіа, загрози університетам і політичне посередництво Пакистану вже існують не як окремі новини, а як одна система кризи. Кожен новий вузол робить деескалацію складнішою, а помилку — дорожчою.
Саме тому надія на швидкий дипломатичний розворот зараз виглядає слабкою. Переговори без головних сторін не зупиняють бомбардувань, а заяви про перемир’я не зменшують тиску на фронтах. Близький Схід входить у момент, коли ризик уже не в тому, що війна триватиме довго, а в тому, що вона почне змінювати правила всього регіону швидше, ніж політики встигатимуть на це реагувати.
