Валерій Залужний, колишній головнокомандувач Збройних сил і нинішній посол України у Великій Британії, публічно поставив під сумнів одну з центральних стратегічних цілей держави. На його думку, Україна фактично не має перспектив вступу до НАТО.
Ця оцінка прозвучала не від критика євроатлантичного курсу й не від політика, який будував кар’єру на запереченні західної інтеграції. Її висловила людина, яка понад десятиліття працювала над наближенням української армії до стандартів Альянсу.
Саме тому слова Залужного мають вагу, що виходить далеко за межі дипломатичної дискусії. Вони ставлять під сумнів не лише календар вступу, а саму модель безпеки, на яку Україна орієнтувалася роками.
За оцінкою Дейком, головний сенс цієї заяви полягає не в буквальному прогнозі «ніколи». Вона фіксує глибоке розчарування системою, яка десятиліттями вимагала реформ, але так і не дала Україні політичної певності щодо членства.
Залужний стверджує, що нинішній рівень розвитку українських Збройних сил не відповідає вимогам вступу. Водночас його критика парадоксальна: українська армія має більше досвіду сучасної великої війни, ніж більшість армій НАТО.
Україна веде бойові дії проти одного з найбільших військових потенціалів світу, застосовує західні системи, швидко адаптує безпілотники, розвідку й цифрове управління. Проте реальний бойовий досвід не дорівнює повній інституційній сумісності.
Членство в НАТО визначається не лише здатністю воювати. Воно потребує сумісних систем командування, захищеного зв’язку, логістики, протиракетної оборони, космічних можливостей, стандартизованого планування та стабільного цивільного контролю.
Саме на цю різницю вказує Залужний. Українська армія може бути ефективною на полі бою й водночас залишатися залежною від союзників у критичних технологічних сферах.
Найпомітнішою є залежність у протиракетній обороні. Україна не виробляє достатньої кількості перехоплювачів для систем Patriot і змушена щоразу домовлятися про передачу боєприпасів із чужих запасів.
Подібна ситуація існує в космічній розвідці, далекобійних системах, військовій авіації та частині високоточного озброєння. Без цих елементів країна не може повністю відтворити оборонну архітектуру Альянсу.
Але технологічна невідповідність пояснює лише частину проблеми. Головна перешкода залишається політичною: всі держави НАТО повинні погодитися прийняти нового члена.
Україна давно визнає, що такого консенсусу немає. Частина союзників підтримує майбутнє членство, інші побоюються, що воно автоматично втягне Альянс у пряму війну з Росією.
Стаття 5 Північноатлантичного договору перетворює вступ України з символічного рішення на питання готовності кожної союзної держави воювати. Поки активна війна триває, ця готовність залишається обмеженою.
У цьому полягає фундаментальна суперечність західної політики. Україні допомагають захищатися, але не дають гарантії, яка могла б зробити новий напад війною проти всього Альянсу.
Натомість Київ отримує двосторонні безпекові угоди, постачання зброї, навчання та фінансову підтримку. Вони посилюють оборону, проте не є заміною формального членства.
Залужний роками чув обіцянки, що Україна наближається до НАТО. Його нинішня позиція демонструє втрату довіри до формули, за якою двері Альянсу залишаються відкритими, але політичний поріг постійно відсувається.
В українському суспільстві ця формула дедалі частіше сприймається як невизначене очікування. Країна виконує вимоги, веде війну й захищає східний фланг Європи, не отримуючи ясного механізму вступу.
Заява особливо чутлива через те, що курс на членство в НАТО закріплений у Конституції. Це означає, що йдеться не лише про зовнішньополітичну програму чинної влади, а про законодавчо визначений напрямок держави.
Посол не може скасувати цей курс власною оцінкою. Проте він може впливати на громадську дискусію про те, наскільки реалістичною залишається поставлена мета.
Його слова можуть бути прочитані як заклик припинити будувати безпеку навколо очікування чужого рішення. У такому випадку Україні потрібно створювати систему, здатну працювати незалежно від дати вступу.
Це означає власне виробництво ракет, розвиток протиповітряної та протиракетної оборони, далекобійної зброї, безпілотних систем, розвідки й захищеної інфраструктури.
Фактично йдеться про перехід від моделі «реформи заради вступу» до моделі «переозброєння заради виживання». Стандарти НАТО в ній залишаються важливими, але перестають бути кінцевою метою.
Залужний також критично оцінює доктринальну основу Альянсу, називаючи її похідною від підходів Другої світової війни. Така теза звучить різко, але відображає ширшу дискусію про повільність західних військових структур.
Війна в Україні змінила поле бою швидше, ніж великі організації встигли змінити процедури. Дрони, дешеві сенсори, електронна боротьба й алгоритмічна розвідка скоротили цикл між виявленням цілі та ударом до хвилин.
НАТО має технологічну перевагу, але часто працює через складні системи погоджень, тривалі закупівлі та повільне масштабування виробництва. Україна змушена імпровізувати швидше, бо ціна затримки вимірюється втратами на фронті.
Тому критика Залужного спрямована не лише на слабкість України. Вона також стосується Альянсу, який має величезні ресурси, але не завжди здатний оперативно переводити їх у необхідну кількість ракет, систем ППО й боєприпасів.
Це не означає, що українська армія перевершує НАТО як систему. Альянс має авіацію, флот, супутникові можливості, ядерне стримування й промислову базу, яких Україна не може відтворити самостійно.
Проте Україна володіє досвідом війни, до якої багато союзників лише готуються. Саме поєднання західної технологічної сили та української адаптивності могло б стати основою нової оборонної моделі.
Політична вага заяви посилюється особистим статусом Залужного. Після відставки з посади головнокомандувача у 2024 році він зберіг високий рівень суспільної довіри.
Опитування ставлять його за популярністю поряд із президентом Володимиром Зеленським та іншими провідними фігурами української політики. Тому будь-яка його стратегічна оцінка неминуче сприймається як потенційна політична програма.
Відставка Залужного відбулася на тлі розбіжностей із президентом щодо ведення війни. Відтоді він уникав прямої внутрішньополітичної боротьби, але його публічні виступи уважно читають як сигнали про майбутні амбіції.
Заява про НАТО може стати основою альтернативної доктрини: не відмова від Заходу, а вимога чесно назвати межі західних гарантій і прискорити створення самодостатньої оборони.
Для влади така позиція незручна. Офіційний Київ не може легко відмовитися від членства в Альянсі, не визнавши провалу багаторічної стратегії та не запропонувавши рівноцінної альтернативи.
Водночас продовжувати повторювати формулу про неминучий вступ дедалі складніше. Чим довше відсутні конкретні строки й механізми, тим сильніше вона нагадує політичний ритуал.
Росія категорично відкидає можливість членства України в НАТО й використовує цю тему для виправдання власної агресії. Проте російське вето не є юридичною частиною процедури вступу.
Небезпека полягає в іншому: якщо сама Україна визнає перспективу членства нереальною без створення нової моделі безпеки, Москва може сприйняти це як підтвердження ефективності силового тиску.
Тому будь-який перегляд курсу має супроводжуватися не зменшенням оборонних амбіцій, а їхнім посиленням. Відсутність швидкого вступу не повинна означати демілітаризацію або згоду на обмежений суверенітет.
Україні потрібна відповідь на питання, що саме стримуватиме наступну російську атаку, якщо стаття 5 залишиться недоступною. Нею можуть стати довгострокові договори, європейська військова присутність, власні ракети й гарантовані запаси озброєння.
Жоден із цих елементів окремо не дорівнює НАТО. Разом вони можуть створити проміжну систему стримування, здатну діяти без очікування політичного консенсусу тридцяти двох держав.
Слова Залужного руйнують комфортну ілюзію, що достатньо продовжувати реформи, і членство одного дня відбудеться автоматично. Рішення завжди було політичним, а не суто технічним.
Україна справді має незавершені військові та інституційні перетворення. Але навіть їх повне виконання не гарантує вступу, якщо союзники не готові взяти на себе ризик прямої конфронтації з Росією.
У цьому сенсі прогноз колишнього головнокомандувача є не вироком, а вимогою стратегічної чесності. Держава повинна планувати безпеку так, ніби запрошення до НАТО може не надійти ще багато років.
Це не скасовує євроатлантичного курсу. Воно змінює його практичний зміст: Україна має ставати сумісною з Альянсом не заради урочистої церемонії вступу, а заради здатності захищати себе вже зараз.
Залужний вимовив уголос те, що в Києві та західних столицях воліли залишати за дипломатичними формулами. НАТО залишається бажаною гарантією, але більше не може бути єдиним планом.
Після років обіцянок Україна наблизилася до моменту, коли повинна відокремити стратегічну мету від стратегічної залежності. Чекати на союз можна. Будувати оборону так, ніби він уже гарантований, — дедалі небезпечніше.
