Відвага, яка виходить за межі фронту
Єлизавета Марцинюк, командирка відділення взводу розвідки та керування бойовими безпілотними системами, позивний «Мавка», нещодавно відкрито розповіла про те, що її переслідувало не лише на передовій. Цього разу її загроза не була зовнішньою. Її виклик був всередині — в частині, де мала панувати довіра, де кожен боєць мав би бути плечем один одному.
За словами військової, вона неодноразово стикалась із сексуальними домаганнями під час служби. Кульмінацією стало те, що одного разу вночі вона змушена була тікати з власної кімнати від побратима, який, залишившись лише в білизні, проник у її ліжко, попри чітку відмову. Зґвалтування вона уникнула, однак емоційний і психологічний тиск залишив глибокі сліди.
Її рішення розповісти про це публічно стало не лише актом особистої відваги, але й гучною заявою про наявність серйозної проблеми в армії. Марцинюк озвучила те, про що багато хто мовчить. У соціумі, який усе ще проходить складний шлях трансформації, ця історія — заклик до прозорості, відповідальності та гідності.
Командування Сухопутних військ повідомило, що розпочато службове розслідування, яке перебуває на особливому контролі. У разі підтвердження порушення винні будуть притягнуті до відповідальності. Та чи достатньо цього, аби зламати мовчання системи?
Культура страху чи культура відповідальності?
Заява військовослужбовиці Марцинюк викликала резонанс, проте, як це часто буває, реакція суспільства розділилася. Одні підтримали її, інші — засумнівалися, дехто почав перекладати відповідальність на жертву. Це вкотре доводить: Україна має ще багато роботи у напрямі подолання гендерної нерівності та створення безпечного середовища для всіх військових, незалежно від статі.
Формальна політика ЗСУ щодо «нульової толерантності» до насильства — це правильний крок, але він має працювати не лише на папері. У реальності військові часто не звертаються по допомогу через страх осуду, відсутність підтримки або через загрозу репресій з боку вищого командування.
Мовчання стає частиною системи. Його підживлюють як страх перед наслідками, так і глибоко вкорінена культура замовчування «внутрішніх проблем», яка вважає розголос зрадою, а не пошуком справедливості. У таких умовах надзвичайно важливо, щоб голоси на кшталт Марцинюк не лишались поодинокими й не тонули в байдужості.
Відкритість — це не слабкість армії, а її сила. І якщо ми справді прагнемо мати не лише боєздатну, а й людяну армію, варто почати з того, щоб кожен військовий знав: його гідність — недоторканна.
Чи готова система себе змінити?
Службове розслідування, як повідомило командування, має встановити не лише сам факт правопорушення, а й обставини, що сприяли йому. Це критичний момент: чи справді буде проведена глибока ревізія внутрішніх механізмів, чи все завершиться черговим звітом і забуттям?
Наразі головне питання — не тільки, хто винен, а й як запобігти повторенню. Це включає як дисциплінарні заходи, так і створення ефективної системи запобігання насильству: незалежні канали для скарг, програми з протидії домаганням, робота психологів, внутрішні аудити частин.
Україна — держава, яка веде війну не лише за свою територію, а й за своє майбутнє. Майбутнє, де честь і гідність не є лише словами з присяги, а живою реальністю для кожного воїна. І це неможливо без критичного перегляду внутрішніх процесів у збройних структурах.
Реакція суспільства й армії на такі інциденти показує справжній стан нашої готовності до змін. Бо якщо на фронті ми боремося за свободу, то всередині маємо боротися за гідність.
Голос, що не можна заглушити
Історія Єлизавети Марцинюк — це більше, ніж індивідуальна трагедія чи скандал. Це — тест для суспільства. Ми маємо вирішити, чи підтримуємо тих, хто говорить правду, навіть коли вона незручна, навіть коли вона про нас самих.
Це також виклик для кожного військового керівника. Від їхньої реакції залежить не лише доля однієї справи, а й довіра до всієї системи. Від їхньої здатності слухати та діяти — безпека сотень жінок і чоловіків у погонах, які кожного дня ризикують життям.
Єлизавета не залишилась у тіні. Вона обрала світло — болісне, сліпуче, але чесне. І зараз настав час, щоб це світло не згасло, а стало маяком змін.
Тільки так ми зможемо збудувати не лише сильну армію, а й справедливу державу. І в цій справі, як і на полі бою, головною зброєю має бути правда.
